Лілея долини - Сторінка 11

Я ще мало знав подружжя, і каяття, таке природне замолоду, огорнуло мою душу. "Яким таким правом ти хочеш баламутити згоду цієї родини?" — подумав я.

Радий знайти в мені слухача молодшого за себе, готового вуха розвісити, граф заговорив зі мною про повернення Бурбонів і про майбутнє Франції. Під час нашої безладної розмови я почув од нього чимало бридні: дивно, та й годі! Він не знав найелементарніших речей, боявся освічених людей, заперечував авторитети і кпив, може, й слушно, з поступу. Зрештою я відкрив у пана де Морсофа стільки болісних струн, що всяка розмова з ним утомлювала, як головоломка: треба було дуже пильнувати, щоб, не дай Боже, не дошкулити йому. Намацавши, якщо можна так висловитися, його хиби, я пнувся з шкури не менше, ніж графиня, щоб пристосуватися до них. Якби я був старший, то, мабуть, дратував би його. Та я був несміливий, як дитина, я недовіряв ще собі; адже старшим відомо все на світі, я з дива не міг вийти і то цілком щиро: яких же успіхів зумів досягти в Клошгурді цей дбайливий господар. Захоплено вислухував я плани його перетворень. Нарешті — і це були мимовільні лестощі, завдяки яким я завоював доброзичливість підстаркуватого дворянина,— я розхвалив його прегарний маєток, цей рай земний, і поставив Клошгурд куди вище за Фрапель.

— Фрапель,— сказав я графові,— це масивне столове срібло, а Клошгурд — шкатулка з клейнодами.

Цей вислів граф часто повторював згодом, покликаючись на мене.

— Бачте, до нашого переїзду Клошгурд стояв руїною! — зауважив він.

Я нашорошив вуха, коли він мовив про свої посіви та шкілки. Необізнаний з сільським життям, я засипав його питаннями про ціни на харч, про способи хазяйнування, а він, мабуть, був радий, що може просвітити мене в таких подробицях.

— Чого тільки вас навчають у школі! — вигукував він іноді вражено.

Того дня, повернувшись додому, граф сказав дружині:

— Пан Фелікс прехороший юнак!

Ввечері я написав матері, прохаючи її надіслати мені одіж і білизну: я збираюся погостювати в Фрапелі довше. Не знаючи про те, які великі зміни відбуваються в політичному житті країни, і не передбачаючи, як вони вплинуть на мою долю, я гадав вернутися восени до Парижа, щоб завершити юридичну науку. Лекції починалися в перших числах листопада, отже, я мав два з половиною місяці цілковитої волі.

На початку свого перебування в селі я пробував заприязнитися з графом, і то була для мене пора випробувань. Я відкрив у цій людині безпідставну дратівливість і надмірну примхливість — ті риси характеру вразили мене. Але іноді в ньому несподівано оживала мужність войовника, що прославився в війську Конде, проявлялася воля, здатна в критичну хвилю порушити перебіг історії (так ніби бомба вибухала!) і перетворити дворянина, приреченого животіти в своєму маєтку, на вождя повстанців, як Ельбей, Боншан чи Шаретт26,— звісно, якщо він такий же одчаюга і завзятець. Висловлюючи якусь думку, граф робився раптом невпізнанним: він скреготів зубами, чоло його ясніло, зір метав блискавиці, та незабаром знову згасав. Іноді мене аж страх брав: ану ж як пан де Морсоф, прочитавши вираз моїх очей, уб'є мене на місці. На ту пору я був вельми вразливий. Той гарт, який так дивно перетворює людей, ще тільки кувався в мені. Надмірна сила бажань викликала у мене пориви болючої чутливості, немовби страх мене поймав. Перед борнею я не відступав, але не хотілося вмерти, не зазнавши щастя поділеного кохання. І перешкоди, і моє кохання зростали одночасно. Я був жертвою болісної непевності. Як освідчитися їй у своїх почутттях? Я чекав нагоди, пантрував, зближався з дітьми, і вони прихилилися до мене, намагався стати своєю людиною в домі. Скоро граф перестав мене соромитися. Я був свідком безнастанних змін у його гуморі, глибокої і безпричинної зажури, безрозумної гарячковості, гірких нарікань, холодної злості, різких вихваток, дитячого белькотання, старечого буркотіння і несподіваних спалахів гніву. Натура духовна людини відрізняється од її тілесної натури тим, що в ній нема нічого абсолютного: вчинки прямо залежать від характерів або від ідей, породжених тим чи іншим явищем. Від капризної вдачі пана де Морсофа залежало і моє перебування в Клошгурді, і все моє прийдешнє. Важко розповісти, який неспокій бентежив мою душу, душа тоді так само легко розквітала від радощів, як і стискалася від горя, коли я переступав поріг цього дому, кажучи собі: "Як же прийме сьогодні мене граф?" Яка туга лягала мені на серце, коли я помічав на його блідому виду ознаки близької бурі! Я постійно мусив пильнувати. Отож я підпав під деспотичне ярмо цього чоловіка. Моє страждання допомогло мені збагнути муку пані де Морсоф. Скоро ми вже перезиралися порозуміло між собою, й іноді очі мої свербіли, тоді як вона ковтала сльози. Отож ми пізнали одне одного в горі. Скільки відкриттів я зробив за перші сорок днів знайомства, сповнених правдивої гіркоти, таємних радощів і то воскрешеної, то занапащеної надії! Якось я застав графиню в глибокій задумі, вона дивилася, як заходить сонце, як під його промінням любострасно полум'яніють шпилі пагорбів і широкі тіні лягають на м'яку, як ложе, рівнину. Такого чарівного вечора не можна було не слухати одвічної Пісні над Піснями27, якою природа схиляє людські серця до кохання. Може, колишні дівочі мрії воскресали в душі графині? Або ж вона страждала по-жіночому, порівнюючи їх з дійсністю? Мені здавалося, що її поза свідчить про знемогу, яка так сприяє освідченню, і я мовив:

— Бувають важкі хвилини в житті!

— Ви просто читаєте в моїй душі,— відгукнулася вона.— Як це вам пощастило?

— Але ж у нас з вами так багато спільного! — відказав я.— Хіба ми не належимо до жменьки обранців, які уміють страждати й радіти дужче за інших? Усі душевні струни лунають у нас в унісон, викликаючи могутній внутрішній відгук, а наша духовна природа в незмінній гармонії з джерелами всього сущого. Перенесіть таких людей, як ми, до середовища, де все суперечливе, незграйне, і вони тяжко каратимуться, але зате зазнають великої радості, зустрівши споріднені думки і почуття або близьку духом людину. Одначе нам знайоме й інше лихо, властиве лише хворобливо чутливим людям, які, зустрівшись несамохіть, упізнають одне одного. Трапляється, що нас не зачіпає ні добре, ні лихе. Тоді наш внутрішній світ скидається на чудовий орган, але цей орган грає сам по собі, без органіста. Ми горимо безцільно, замість мелодії у нас вихоплюються прикрі звуки й зойки, хоча наші зойки і не знаходять відгуку. Моторошна суперечливість душі, збунтованої проти порожнечі небуття, важка внутрішня боротьба, під час якої марно тане наша снага — так з невидимої рани крапля по краплі витікає наша кров. Почуття марнуються даремно, викликаючи гнітючу кволість, незбагненну тугу, яку годі розвіяти навіть сповіддю. Хіба я неправильно описав наш спільний біль?

Вона здригнулася і, не відриваючись від вечорового сонця, спитала:

— Звідки все це відомо вам, такому молодому? Хіба вам доводилося зазирати в жіночу душу?

— Ох, моє дитинство — це суцільна рана,— відповів я схвильовано.

— Нібито кашляє Мадлена,— промовила вона і швидко пішла.

Графиня не докоряла мені за вчащання до її дому. Передусім вона була чиста, як дитина, і думка її не збочувала на манівці. А потім я розважав графа, правлячи за здобич для цього лева без пазурів і гриви. І нарешті я знайшов для своїх візитів переконливий привід. Я не умів грати в триктрак, і пан де Морсоф узявся мене навчати. Коли я пристав на його пропозицію, графиня глянула на мене з жалем, ніби кажучи: "Небораче, ви самі кладете голову в вовчу пащу". Цієї німої остороги я спершу не збагнув, але вже на третій день до мене дійшло, в яку халепу я вскочив. Невичерпне терпіння, плід мого важкого дитинства, загартувалося під час цих нових випроб. Досить мені було забути правила гри, уже викладені мені, як граф починав глузувати з мене, вкладаючи в шпильки всю свою душу; якщо я замислювався, він нарікав, що йому нудно через мою млявість; якщо поспішав, він сердився, кажучи, ніби я підганяю його; якщо я грав добре, він казав, що я зловживаю його наукою, а сам запозичував у мене мої знахідки. Я став жертвою дріб'язкової тиранії, жорстокого деспотизму, про який може дати уявлення мука Епіктета28, що потрапив під кормигу лихої дитини. Коли гра пішла на гроші, граф завжди вигравав і радів цьому якоюсь нечестивою радістю. Але досить було одного слова пані де Морсоф, щоб розрадити мене, а йому нагадати про ґречність і пристойність. Незабаром нове безголов'я упало на мене. Гра забрала мої останні гроші. Хоча граф завжди стовбичив між дружиною і мною, хай би я засиджувався допізна, я не втрачав надії завоювати серце графині. Та щоб наблизити цю хвилину, очікувану з болісним терпінням мисливця, я мусив грати й далі остогидлі партії в триктрак, які так вражали моє самолюбство і спустошували гаманець. Скілька разів ми сиділи з нею поряд і мовчки дивились, як грає сонячне проміння на луках, як пливуть у небі хмари, як пагорби вгортає мла, як переливається на поверхні річки місячна стежка, і лише зрідка кидали:

— Ніч яка гарна!

— Чудова, як жінка, пані!

— Як тихо довкола!

— Атож, тут не будеш по-справжньому нещасливий.

Почувши ці слова, вона верталася до своїх кросен.

Зрештою, я навчився відгадувати, як нуртує кров графині, домагаючись, щоб вона дала волю почуттям. Без грошей прощавайте, мої вечори! Я написав матері, вона вилаяла мене у відповідь, а грошей надіслала менше, ніж на тиждень. У кого позичити? Адже йшлося про моє життя! Так у блаженстві свого першого великого щастя я знов зазнав тих самих знегод, що в Парижі, в колежі та пансіоні; раніше я переборював їх працею і здержливістю, отож мене мучили інші; у Фрапелі я став мучитися сам; я ладен був піти на крадіжку, вчинити злочин, якась лють поймала мене, і я притлумлював у собі цю лють, щоб не втратити самоповаги. Спогади про ці тоскні хвилини і розпуку, спричинену материною скнарістю, сповнювали мене милосердною поблажливістю до грішків молодиків; це почуття буде зрозуміле тим, хто ще не пустився берега, хоч і докотився до краю безодні, ніби на те, щоб зміряти її глибочінь. Щоправда, моя так тяжко здобута чесність укріпилася в ті хвилини, які відкрили мені кремнисту стежку життя, але віднині я вже не міг спокійно дивитись, як грізне правосуддя людське здіймає меча над людською головою, і щоразу казав собі: "Карне право запровадили ті, хто не знав, що таке нещастя".