Лілея долини - Сторінка 8

Гостинний прийом, такий радісний і бентежний для мене, могла пояснити давність нашого роду, неабияка вартість для людини в очах графа, однак справжню причину такої доброзичливості я узнав лише згодом. А поки що завдяки цій несподіваній ґречності я опанував себе. Ми знов розговорилися, і тут Мадлена випручалася з-під батькової руки, зиркнула на двері й гайнула туди, як та гадючка. Жак шаснув і собі. Брат і сестра поспішали до матері, незабаром там почулася їхня метушня і гомін — наче біля рідного вулика загули бджоли.

Я приглядався до пана де Морсофа, силкуючись розгадати його вдачу. Зацікавлений деякими особливостями його зовнішності, я не вдовольнявся побіжним поглядом, який звичайно кидаєш на незнайомця. Граф мав лише сорок п'ять років, а виглядав на всі шістдесят: так постарив цього чоловіка той великий крах, який стався наприкінці XVIII століття. Він уже полисів, чорне просивіле волосся збереглося лише ззаду, доходячи до вух і зливаючись з круглими бачками. Обличчя трохи скидалося на морду білого вовка, заляпану кров'ю, бо ніс його червонів, як у всіх людей, чиє життя підірване в корені, шлунок зіпсутий і всі функції організму порушені: хронічних болячок цілий букет. Засмагле чоло, зашироке при довгобразому лиці, поорали тривожні поперечні зморшки: просто його хазяїн звик жити на повітрі, а не займатися розумовою працею, і зазнавав постійних напастей, але з долею не боровся. На синясто-блідому лиці напиналися смагляві вилиці: отже, гарту в графа вистачало, щоб стати довгожителем. Жовті його очі, суворі, блискучі й холодні, ніби світло зимового дня, дивилися бездумно, стривожено і чомусь недовірливо. В кутиках рота залягло щось пихате й свавільне, підборіддя було довге й пласке. Високий худорлявий граф тримався вельможею, свідомий своєї вищості, а втім, чисто умовної: правом він стояв вище за інших, а становищем нижче. Живучи в селі, він опростився і вбирався як дідич, в якому селяни і сусіди бачать лише землевласника. Його засмаглі жилаві руки свідчили, що він надіває рукавички, тільки коли катається верхи або йде в неділю на месу. Черевики він носив грубі. Хоча десять років еміграції і десять років сільського життя відбилися дуже на графові, в ньому ще виднілися сліди шляхетного роду. Завзятий ліберал — це слово в ті часи ще не було в такому ходу — й той визнав би його непідкупну чесність та непохитні переконання: як-не-як читач "Котідьєна"17. Він побачив би в ньому людину релігійну, палко віддану справі роялізму, щиру в своїх політичних антипатіях: такі, як він, підсобити своїй партії незугарні, зате вельми зугарні її занапастити, та ще й не мають ніяковісінького уявлення про те, що діється у Франції. Справді граф був одним із тих упертюхів, які нічим не поступаються і тільки під ногами плутаються, вони ладні померти зі зброєю в руках на чатах, але такі скупі, що швидше накладуть головою, ніж викладуть гроші. За обідом я помітив з червоних цят на його запалих щоках і з поглядів, нишком кинутих на дітей, що графа де Морсофа гризе якась нав'язлива думка. Та хто б, дивлячись на графа, не збагнув, чого він мучиться! Хто не визнав би його провини в тому, що діти успадкували хворобливу кволість і безвілля?! Але, докоряючи собі сам, він не визнавав за іншими права судити його. Він був жовчний, як владар, свідомий свого гріха, але йому бракувало великодушності, щоб віддячити близьким за страждання, які випали їм. Різкі риси графові та його неспокійні очі показували на те, що спільне життя з ним нестерпне. Ось чому, коли ввійшла його дружина з дітьми, які трималися за її спідницю, я зрозумів, що в цій родині оселилося лихо: так, проходячи над підземеллям, здогадуєшся, яке воно глибоке. Придивляючись до цієї четвірки, скидаючи їх поглядом, переводячи око з одного на іншого, вивчаючи їхні обличчя і ставлення одне до одного, я відчув, як мою душу пойняла зажура, наче сіра дощова запона: недавно зійшло пишне сонце, але гарна погода одразу ж зіпсувалася. Як тільки наша розмова пригасла, граф знову віддав мені перевагу перед паном де Шесселем, розповівши дружині деякі подробиці з історії мого роду, невідомі навіть мені. Він спитав, скільки мені років. Почувши мою відповідь, графиня була здивована так само, як я, коли дізнався про вік її доньки. Може, їй здавалося, що мені десь років чотирнадцять. Як я потім довідався, це було новою ниткою, яка пов'язала нас. Я читав у її душі: її материнське серце затріпотіло, осяяне променем припізнілої. надії. Коли вона побачила, що в двадцять років я залишався тоненьким, вутлим, а проте був енергійний, внутрішній голос шепнув їй: "Мої діти виживуть!" Вона глянула на мене з цікавістю, і я побачив, як у цю мить між. нами крига скресла. Здавалося, вона поривалася засипати мене запитаннями, але так нічого й не спитала.

— Якщо надмірна праця підірвала ваше здоров'я,— сказала вона,— повітря нашої долини зцілить вас.

— Теперішнє виховання для дітей згубне,— підхопив граф.— Ми нашпиговуємо їх математикою, вбиваємо надмірною вченістю і тільки передчасно виснажуємо їхні сили. Відпочиньте тут,— звернувся він до мене,— вас розчавила лавина ідей, що звалилася на вас. Скільки лиха доводиться чекати від теперішньої науки, доступної всім і кожному! Щоб запобігти злу, треба справу народної освіти передати духовним конгрегаціям.

Ці слова добре пояснювали, чому граф відмовився голосувати за депутата, чиї таланти могли прислужитися справі роялістів. "Я зроду не йняв віри людям розумним",— відповів він на здивоване питання збирача голосів.

Пан де Морсоф підвівся і запросив нас прогулятися по саду.

— Ради Бога, пане, не треба...— озвалася графиня.

— В чому річ, люба? — спитав він бундючно: зразу видно, як він рвався панувати в себе вдома і як йому в тім не велося.

— Наш гість прийшов з Тура пішки, а пан де Шессель, не відаючи про те, повів його аж сюди з Фрапеля.

— Ви припустилися необачності,— сказав граф, звертаючись до мене,— хоча у вашому віці...

І він з уболіванням покивав головою.

Розмова точилася далі. Я незабаром переконався, який войовничий був графів роялізм і як треба було викручуватися, щоб уникнути сутички з ним. Служник, уже в лівреї, оголосив, що страва на столі. Пан де Шессель повів пані де Морсоф, граф весело взяв мене під руку, і ми ввійшли до їдальні — була вона на нижньому поверсі якраз напроти вітальні.

У їдальні підлога була вимощена білими плитками місцевого виробництва, а стіни, обшиті деревом до половини зросту людського, обклеєні глянсуватими шпалерами з візерунками квітів і плодів. Перкалеві фіранки, оздоблені червоним басоном, висіли на вікнах; на старосвітських буфетах знати було руку Буля18, стільці були різьблені, дубові, вкриті килимками ручної роботи. Обід був щедрий, але сервірований без надмірності: родинне збірне срібло, саксонська порцеляна, тоді ще не модна, гранчасті карафки, ножі з агатовими колодочками, лаковані китайські підставки під пляшки, квіти у фарбованих під лак цеберках з зубчастими золоченими вінцями. Вся ця старосвітщина мені подобалася, шпалери від Ревейона з крайками із пишних квітів здавалися мені пречудовими. Я не тямився з радощів і не помічав, які нездоланні перешкоди поставали між мною і графинею в цьому сільському житті, такому розміреному та замкненому. Я сидів біля неї, по праву її руку, я подавав їй пити! І несподіване щастя: я черкав пальцями її сукню, споживав її хліб! Не минуло й трьох годин, а наше життя вже переплелося між собою! Адже нас лучив ще й спогад про той фатальний поцілунок: це була ніби наша спільна таємниця, така бентежна для нас обох. Я навіть пішов на ницість: я став підлабузнюватися до графа, і той слухав мої солодкі речі прихильно, я ладен був гладити його пса, вволяти примхи дітей, мені кортіло подавати їм серсо й агатові кульки, носити їх на горгошах, мені навіть було досадно, що вони не заволоділи мною як своєю власністю. Любов до пари талантові: їй теж притаманна інтуїція, і я невиразно відчував, що гарячкуватість, лихий настрій і відлюдкуватість занапастили б мої надії. Обід минув для мене в насолоді радощами. Сидячи в домі графині, я не помічав ні її холодності, ні графової байдужості, личкованої за ґречністю. На зорі кохання, як і на зорі життя, є такий період, коли воно вдовольняється саме собою. У своєму сум'ятті я кілька разів відповідав на питання недоречно, але ніхто не міг відгадати моєї таємниці, навіть вона, зовсім недосвідчена в коханні. Уся решта часу пролетіла як сон. Я прокинувся з цього чудового сну, коли при сяйві місяця теплого запахущого вечора йшов по мосту через Ендр; на траві, на березі і пагорбах лежали вигадливі сріблясті блищики; чувся дзвінкий, одноманітний, рівний, якийсь журливий звук: то кректала ропуха, не знаю вже, яка її наукова назва, та після цього знаменного вечора я завше слухав її з солодким хвилюванням. Я подумки озирнувся назад і трохи пізненько збагнув, що тут, як і скрізь, зустрів ту саму кам'яну байдужість, об яку досі розбивалися мої найкращі почуття; я спитав себе: невже так триватиме вічно? І мені здалося, що наді мною тяжіє закляття; на ці потаємні радощі, такі для мене бентежні, кинули тінь похмурі події минулого. Перш ніж вернутися до Фрапеля, я ще раз глянув на Клошгурд і побачив унизу човна; прив'язаний до стовбура ясеня, він тихо похитувався на воді. Човен належав панові де Морсофу, той плавав на ньому на риболовлю.

— Ну що ж,— сказав пан де Шессель, коли нас уже ніхто не міг почути.— Не треба, здається, питати, чи знайшли ви жінку з гарними плечима? Пан де Морсоф улаштував такий прийом — вітаю! Вам можна пишатися. Достолиха, ви зразу вдерлися всередину ворожої фортеці!

Ця тирада разом з наведеними вище словами вернула мені втрачену бадьорість. Відтоді, як ми покинули Клошгурд, я не пустив пари з уст, і пан де Шессель, мабуть, пояснив мою мовчанку надміром щастя.

— Звідки ви це взяли? — спитав я з ущипливістю, яку можна було приписати моєю зачаєному коханню.

— Він зроду не зустрічав так добре жодного гостя.

— Признаюся, що й сам дивуюся такому прийому,— зауважив я, відчуваючи якусь гіркоту в словах мого попутника.

Надто недосвідчений у світському житті, щоб збагнути причину досади пана де Шесселя, я все ж здивувався: звідки це ледь приховане невдоволення? Мій господар мав нещастя йменуватися Дюраном і зробив з себе посміховисько, зрікшись прізвища свого батька, відомого фабриканта, розбагатілого в Революцію.