Лілея долини - Сторінка 5

Долина нагадує чудову смарагдову чашу, і на її дні в'ється гадючкою Ендр. Після безрадісних ландів, після важкого переходу я намилувався, побачивши цю місцевість.

Я подумав так: "Якщо ця жінка, справжня перлина серед таких як вона, живе десь на цій землі, то це може бути лише тут!"

На цю думку я прихилився до стовбура горіха, під яким спочиваю тепер щоразу, як повертаюся до моєї коханої долини. Під цим деревом, повірником моїх дум, я подумки перебираю зміни, що сталися в моєму житті відтоді, як я поїхав звідси. Вона жила тут, серце моє не помилилося: перший замок, який я побачив на узбіччі шпиля, належав їй. Коли я сидів у затінку мого дерева, полуденне сонце іскрилося на черепиці її даху і на шибках у її вікнах. А ген серед виноградників, під персиковим деревом, біліє якась пляма — то вона сама в перкалевому платтячку. Хоч вам ще нічого не відомо, але знайте: вона лілея цієї долини, і аромат її чеснот підноситься, як фіміам, до небес. Усе дихало тут любов'ю, яка заполонила моє серце завдяки мимолітному жіночому образу: і довга стяга річки, така блискуча на сонці між зелених берегів; і лави тополь, які заклечували мереживом свого шелесткого листя цей паділ кохання, і темна зелень дібров, навислих уздовж виноградників над ряботинням річки; і м'яка зникома лінія обрію. Якщо ви хочете уздріти природу в усій її цнотливій красі, ніби наречену в шлюбній сукні, приїздіть сюди ясного весняного дня; якщо ви хочете втишити біль рани, що кривавіє в серці, повертайтеся сюди пізньої осені; навесні кохання б'є тут крильми серед небесної блакиті; восени тут згадуєш про тих, кого вже нема з нами. Хворі вдихають тут на повні груди цілющу свіжість, око спочиває на золотавих купах дерев, які наснажують душу солодким супокоєм. Тієї хвилини шум млинів, поставлених на річкових порогах, здавався мені бринінням-голосом цієї долини, тополі весело хиталися під вітром, небо було безхмарне, птаство щебетало, коники сюрчали, все довкола зливалося в симфонію. Чому я так люблю Турень — краще мене не питайте. Люблю цей край не тією любов'ю, яку відчуваєш до місця, де ти народився, або до оази в пустелі. Моя любов — це любов художника до свого мистецтва. Я кохаю Турень не менше, ніж вас, але далеко від Турені я б, либонь, захирів. Не знаю, чому мої очі весь час пасуть білу пляму, цю жінку, таку помітну в просторому саду — здається, ніби серед зелених кущів розквітнув дзвіночок повою, такий тендітний — торкни його, він і зав'яне. Зворушений, розчулений, спустився я на дно квітучої долини, моє серце переповнювала поезія, і побачене село здалося мені самою красою. Уявіть собі три млини, поставлені серед мальовничих лісистих острівців на річковій леваді; та і як інакше назвати цю водяну рослинність, буйна й барвиста, вона вкриває поверхню річки; йдучи за примхами течії, рослинність то підіймається, то опускається і колишеться під поривами бурі, зрушеної ударами млинового кола. То тут, то там водяні нурти розбиваються об рінь відмілин, утворюючи торочки шумовиння, такого іскристого на сонці. Амариліси, ненюфари, біле латаття, очерет і купальниці оздоблюють береги своїм барвистим килимом. Далі — хисткий струхлявілий місток, його підпори поросли квітами, а бильця узялися оксамитним мохом, місток завис над водою, але ніяк не може упасти. Старі розбиті човни, сіті рибальські, монотонний спів пастуха, качки, які плавають між острівцями або чистять пера на косі, на грубому луарському піску, мірошники у ковпаках набакир, які вантажать борошно на мулів, — кожна з цих подробиць додавала тій сцені якоїсь наївної зворушливості. Уявіть собі за містком два чи три хутори, голубник, з три десятки халуп, поділених садками чи живоплотом з ясмину, жимолості та космача; перед кожним дворищем гноярку, порослу травицею, на стежках курей і півнів... Оце і є село Пон-де-Рюан, село прехороше, а над ним бовваніє старовинна церква своєрідної архітектури, ще з часів хрестових походів, мрія художників — ось вам, малюйте. Оправте цей краєвид у раму з розлогих горіхів і молодих тополь із золотавим листям, порозкидайте серед просторих луків під високою банею паркого неба веселі хатки, і ви зрозумієте, яка природа цього чудового краю. Я рушив до Саше лівим берегом річки, милуючись узбіччям пагорбів на тому березі. Діставшись нарешті до парку з віковими деревами, я здогадався, що він теж належить до замка Фрапель. От що значить прибути впору: дзвонили саме на сніданок. Коли ми підживились, господар замку, не знаючи про мою мандрівку пішки, запросив мене оглянути його володіння. Та хай би де ми пішли, я всюди бачив напрочуд розмаїту долину: тут — крізь прогалину між деревами, там — геть усю. Часто зір мій надила срібна стяга Луари, річка блищала в далині, як шабля, і ген-ген серед перекатів бігли вітрильники, виписуючи під вітром вигадливі кривульки. Видершись на шпиль пагорба, я вперше замилувався на замок Азе, цей гранчастий діамант, оправлений течією Ендру і ніби висунутий з кошичка з квітами. Потім я уздрів у лощовині романтичну велич замка Саше, замок уже своїми обрисами навіював тиху журбу, надто глибоку для людей поверхових, проте нескінчено дорогу зболілому серцю поета. Тим-то я так полюбив тишу цієї садиби, її велетенські сиві дерева і цей пустельний яр, де все дихало таємницею! Але щоразу як я помічав мальовничий замок на схилі пагорба, побачений з самого початку, я пас його поглядом.

— Ге-ге! — озвався господар, помітивши мій захват, який ми так щиро виявляємо в молодості.— Та ви здалеку чуєте гарненьку жінку, як пес чує здобич.

Не сподобалися мені ці слова, а проте я спитав назву замку і ймення його господаря.

— Клошгурд,— пояснив він,— цей чудовий маєток належить графові де Морсофу, парості давнього туренського роду, піднесеного ще за Людовіка Одинадцятого12. Це імення нагадує пригоду, якій його носій завдячує свій герб і славу. А пішов рід від того, хто чудом уникнув шибениці. Звідси герб Морсофів: на золотому полі висить чорний хрест з поперечками на краях, посеред хреста — зрізана лілея золота. Гасло: "Боже, храни короля, нашого володаря".

Граф осів у маєтку після повернення з еміграції. А сам маєток належить його дружині, з дому де Ленонкур-Жіврі. Пані де Морсоф — дочка одиначка, отож рід цей переведеться. Подружжя, хоча й знатне, так бідує, що вони з гордості, а може, і з убозтва стали домосидами і нікого не запрошують. Досі їхнє усамітнення ще виправдувалося вірністю Бурбонам, але навряд щоб після повернення короля їхні звички змінилися. Я переїхав сюди торік і одразу ж склав їм візит. Вони теж одвідали Фрапель і запросили мене з дружиною на обід. Зима розлучила нас на кілька місяців, та й політичні події затримали мене в Парижі, адже я вернувся додому зовсім недавно. Пані де Морсоф така жінка, що могла б скрізь первувати.

— До Тура вона їздить часто?

— До Тура? Ніколи. До речі,— згадав він,— вона була там зовсім недавно, коли проїздив герцог Ангулемський. Той поставився до пана де Морсофа дуже ласкаво.

— То вона! — гукнув я.

— Хто вона?

— Жінка, в якої такі гарні плечі.

— У Турені багато жінок з гарними плечима,— сказав він, сміючись.— А втім, якщо ви не втомилися, можна перебратися в заріччя й завітати в Клошгурд, там ви навіч переконаєтесь, чи ж ті це плечі, чи не ті.

Я дав згоду, паленіючи від радощів і сорому. Близько четвертої ми дісталися до невеличкого замку, на який я вже давно милувався. Ця садиба, така пишна серед тутешнього краєвиду, зблизька виявилася скромненькою. П'ятивіконним причілком вона виходить на південь, крайні вікна виступають на два сажені вперед, завдяки цьому винаходу будівничого споруда дуже виграє: здається, ніби в неї два крила; середня пройма править за двері, і від неї сходи з двома маршами провадять у парк, а парк терасами спадає до Ендру. Хоча між вузьким зеленим берегом і останньою парковою терасою, обсадженою акаціями і сумахами, пролягає проїжджа дорога, її не помічаєш за буйною рослинністю, і можна подумати, що садиба доходить аж до води. Парк утримується взірцево, і будинок стоїть далеченько від річки, щоб її близькість, даючи саму втіху, не завдавала мороки. Нижче будинку розташовані по схилу возовні, стайні, комірчини і кухні зі склепінчастими дверима й вікнами, їхні покрівлі, гарно вигнуті по ріжках, прорізані горищними віконцями з вигадливими лиштвами і оздоблені на шпилі китицями свинцевих квітів. Дах, занедбаний з часів Революції, ніби з'їдений іржею від сухого червонястого моху на черепиці, частого гостя будинків, звернутих на південь. Над заскленими дверима ґанку збереглася вежка і на ній ліпний герб роду Бламон-Шоврі: гербовий щит четверодольний; на червоному полі правого верху й лівого долу два чорні схрещені списи, а між ними розкриті золоті долоні; два інші поля блакитні, на них срібні шоломики. Мене дуже вразило гасло: "Дивитись дивись, а займати — зась!" Щитодержці, червлений грифон і дракон у золотих черезплічниках мали вельми вишуканий вигляд. Під час Революції було пошкоджено гербову корону і шапку герцогську у вигляді зеленої пальми з золотими плодами. Недарма до 1789 року посаду бальї13 в Саше обіймав такий собі Сенар, секретар Комітету громадського порятунку14.

Усі ці подробиці додають чару замкові, який опоряджений, як коштовна цяцька, і здається здалеку невагомим. Якщо дивитися з долини, нижнього поверху не видно, але з двору будинок стоїть упорівень з алеєю; широка, посипана пісочком, алея веде до моріжка з барвистими клумбами. Праворуч і ліворуч тягнуться виноградники, сади й грунти, засаджені горіхами. Круто спускаючись по узбіччю пагорба, дерева оточують дім своєю темною гущавиною і доходять до берегів Ендру, вкритих тут зеленими гаями,— тільки природі під силу створити таке багате розмаїття відтінків. Дорогою на Клошгурд я милувався на замковий затишок і дихав повітрям, ніби насиченим щастям. Невже внутрішній світ людини має такі самі магнетичні властивості, як і світ зоколишній, і зазнає таких самих різких перепадів температури? Моє серце кидалося все дужче в передчутті незнаних подій, які мали навіки змінити для мене цілий світ. Так напередодні погідної години бавиться й веселиться звірючка. Все поєдналося цього знаменного для мене дня, щоб зробити його якомога врочистішим.