Лілея долини - Сторінка 2

Цьому здорованеві й кремезу найняли домашнього учителя. Зате мене, миршавого й хворобливого, віддали з п'яти років до пансіону. Щоранку батьків камердинер одводив мене туди, а ввечері забирав назад. Я брав із собою кошичка з убогим харчем, тимчасом як мої товариші приносили всілякі ласощі. Цей контраст між моєю бідністю та їхнім багатством завдавав мені незмірної муки. Знаменита турська смажена свинина й золотаві вишкварки правили для школярів за підживу між сніданком та обідом — обідали ми уже вдома. Ці наїдки, в такій ціні у гурманів, рідко з'являються в Турі на столі аристократів; до школи я знав про них із чуток, удома мені зроду не накладали на хліб золотавих вишкварок; навіть якби ними не так смакували школярі, у мене все одно котилася б слинка; я бажав би їх скуштувати не менше, ніж та найясніша паризька герцогиня, якій закортіло спожити рагу, зготоване в швейцарській. А втім, як жінка щира, вона свого домоглася. Діти вгадують у погляді голод, як ви читаєте в ньому кохання; тим-то я став для всіх за посміховисько. Мої товариші, здебільшого діти дрібної буржуазії, показували мені смажені кришеники свинини й питали: чи відомо мені, як її смажать, де вона продається і чому в мене нема з собою чогось смачненького? Вони облизувалися, вихваляючи на всі заставки свинячі грінки, подібні до хрумких трюфелів; вони нишпорили в моєму кошичку і, натрапивши тільки на сир з Оліве або на сушеницю, знай допитувалися мене: "Ти що, такий бідний?", з чого я зрозумів, яке провалля лежить між мною і братом. Контраст між моєю занедбаністю і щастям інших потьмарив світло мого дитинства і зв'ялив мою квітучу юність. Уперше, коли, повіривши щедрості товариша, я потягся, щоб узяти облудно запропоновану тартинку, мій мучитель швидко сховав руку з ласощами під регіт однокласників, утаємничених у витівку. Але якщо навіть найшляхетніші душі улягають марнославству, то чи ж дивина, коли дитина плаче, бачачи, як її зневажають, висміюють. Скільки дітей на моєму місці поставали б ласунами, жебраками, страхополохами! Щоб уникнути цькування, я почав битися. Одвага розпачу додавала мені духу; тепер мене боялися й ненавиділи, одначе проти підлоти я залишився безпорадний. Одного вечора, вертаючись з пансіону, я відчув удар у спину: хтось жбурнув у мене каменюччям, замотаним у носовичок. Коли камердинер, а він помстився люто за мене, оповів про цю халепу матері, вона гукнула:

— Клятий хлопчак, завжди завдає нам мороки!

Я остаточно втратив віру в себе. Я переконався, що викликаю в пансіоні таку саму відразу, як і вдома. Отож я замкнувся в собі. Так удруге для мене вдарив мороз, щоб не дати врунитися тому, що було посіяно в моїй душі. Я бачив, що мамині синки — звичайнісінькі лобурі, це спостереження зміцнило мене в гордості ще більше, і я став цуратися всіх. Бачачи мене завжди журливим, замкнутим, самотнім, учитель підтвердив упереджену думку батька й матері про мої нібито лихі нахили. Тільки-но я навчився читати й писати, мати послала мене до Пон-ле-Вуа, в ораторіанський колеж; там мене взяли до класу, званого "Початкова латина", де вчилися також другорічники, нездатні засвоїти навіть азів. В ораторіанців я провів вісім років, не бачачи нікого з рідних і живучи парією. І ось чому. Я одержував лише три франки на місяць кишенькових, а цих грошей ледве вистачало на пера, складаний ножик, лінійку, чорнило і папір, які школярі мусили придбати самі. Я не міг купити ні цибів, ні скакалок, ні жодної з речей, необхідних для розваг, і мене відлучили від усіх шкільних ігор. Щоб мати доступ до них, мені довелося б запобігати перед синками багатих батьків або підлабузнюватися до здорованів однокласників. На саму думку про це приниження мені вернуло душу, хоча інші діти не зупиняються перед такою дрібничкою. Дозвілля я провадив під деревом, поринувши в невеселі думки, або читав книжки, які раз на місяць ми позичали в бібліотекаря. Як же важко було терпіти цю неприродну самоту! Якої муки завдавала мені моя занедбаність! Уявіть, що відчувала моя ніжна душа при розподілі нагород, тим паче, що я здобув дві перші нагороди: за переклад з рідної на латину і з латини на рідну! Коли під оплески та оркестровий туш я піднявся на сцену, щоб одержати відзнаки, ні батько, ні мати не привітали мене, вони просто не приїхали, а проте в залі зібралися рідні геть усіх учнів. Замість поцілувати, як заведено, учителя, що роздає нагороди, я припав до його грудей і залився слізьми. Увечері я спалив одержані вінки у грубці. Перед роздачею нагород батьки учнів звичайно лишалися в місті цілий тиждень, отож мої товариші щоранку покидали заклад дуже радісно. А я, хоч мої батьки жили за кілька миль од міста, мусив пропадати в пансіоні з "заморськими" — так ми називали тих, чиї родини були на островах або на чужині. На вечірній молитві ці іроди страшенно хвалилися, якими ласощами частували їх батьки. І так зі мною траплялося завжди: що далі я виходив у світ, то більше зростали мої знегоди. Скільки зусиль я витрачав, щоб змінити присуд старших: жити так, як равлик у мушлі. Скільки надій, так старанно виплеканих у моїй душі, розвіяно за один день! Марно я благав батьків приїхати до мене в пансіон, марно писав їм листи, ніжні й віддані, хоч трохи й пишномовні. Мати лише докоряла мені за ці листи, висміюючи їхній кучерявий стиль. Проте я не поступався, обіцяючи вволити будь-яке бажання батьків, аби тільки вони одвідали мене. Я благав, щоб замовили за мене слівце сестри, яким акуратно надсилав вітання до дня ангела і до дня народження. Гай-гай, усі старання бідолашного, занедбаного хлопчака лишилися даремні! З наближенням дня роздачі нагород я став ще красномовніший, заговорив про тріумф, який, мабуть, випаде на мою долю. Ошуканий мовчанкою батьків, я чекав їх нетерпляче і навіть розповів про їхній приїзд однокласникам. Моє серце так і тенькало, коли після прибуття гостей на подвір'ї чулася хода старого воротаря, але він так і не вигукнув мого імені.

Якось на сповіді я покаявся, що припустився неабиякого гріха: проклинав свою долю. Мій сповідник показав мені на небеса і нагадав про те, яку нагороду обіцяв Спаситель: "Блаженні плачущі!" Готуючись до першого причастя, я всією душею віддався глибокій таїні молитви, захоплений біблійними істинами: духовна поезія така приваблива для юних умів! Сповнений палкої віри, я благав Господа Бога знову звершити для мене одне з тих чудес, про які я читав у житіях страдників. У п'ять років я поривався у високості до своєї зірки, в дванадцять стукав біля воріт вівтаря. Я марив у містичному екстазі, і ці марення загострили мою уяву, збагатили почуття й розвинули розум. Я часто думав, що ці видіння насилають мені ангели, яким доручено ушляхетнити мою душу для майбутнього високого покликання. Це вони дали мені вміння бачити суть речей і підготували серце до чудової і скорботної долі поета, наділеного фатальним хистом зіставляти те, що він відчуває, з тим, що є, зважувати свої великі задуми з мізерними наслідками. Це вони написали для мене книгу, в якій я подумки міг прочитати те, що мав висловити. Це вони торкнулися жариною до моїх уст, і я заговорив як пророк.

Батько, розчарований ораторіанською наукою, забрав мене з Пон-ле-Вуа, щоб віддати вчитися в Париж, до пансіону в кварталі Маре. Мені минуло тоді п'ятнадцять. Після вступних іспитів учня класу риторики школи Пон-ле-Вуа прийнято до третього класу пансіону Лепітра. Муки, спізнані мною у сім'ї, в школі та пансіоні, набули в цьому закладі нової форми. Батько не давав мені ні шеляга. Отець-ненька знали, що я нагодований, одягнений, нашпигований латиною і грекою, а решта їх не обходила. За всі роки свого навчання я знав близько тисячі товаришів, але до жодного з них батьки не ставилися так байдуже, як мої до мене. Пан Лепітр, затятий прихильник Бурбонів, дружив із моїм батьком ще тоді, коли вірні роялісти намагалися викрасти з в'язниці королеву Марію Антуанетту4. Тепер вони поновили знайомство, і пан Лепітр вважав за свій обов'язок надолужити забудькуватість мого батька. Але він видавав мені щомісяця дуже скромну суму, оскільки нічого не знав про наміри моїх батьків. Пансіон містився в старовинному палаці Жуаєз і, як кожна давня магнатська оселя, мав швейцарську. Перш ніж вирушити до ліцею Карла Великого, куди нас щодня водив доглядач, мої заможні колеги підснідували в нашого швейцара Дуазі, справжнього контрабандиста, перед яким запобігали всі школярі; той нишком від пана Лепітра потурав нашим вибрикам, покривав нас, коли ми пізно верталися до школи, і був за посередника між нами і тими, хто читав заборонені книжки. Випити чашку кави з молоком було ознакою аристократичного смаку, адже за Наполеона колоніальні товари незмірно подорожчали. Якщо вживання цукру й кави наші батьки вважали розкішшю, то тут воно викликало почуття марнославної вищості, цілком достатнє, щоб приохотитися до цього напою, окрім інших причин, як-от мавпування, ласунство і мода. Дуазі відпускав харчі на віру, гадаючи, що в кожного з нас знайдуться сестри чи тітки, ладні захистити честь учнів і оплатити без зволікання їхні борги. Тенетам буфету Дуазі я опирався довго. Якби мої судді знали, яка сильна спокуса, як геройськи я прагнув до стоїцизму, як боровся зі спалахами люті під час змагання з собою, вони втерли б мої сльози замість карати мене. Хіба може дитина, така, як я тоді, мати той гарт душі, який дає змогу знехтувати погорду інших? Окрім того, мою хіть ще дужче розпалював вплив соціальних вад. Наприкінці другого року навчання до Парижа приїхали батько з матір'ю. Брат повідомив мене про день їхнього прибуття: брат мешкав у Парижі, але ні разу так і не завітав до мене. В подорож вирушили також і сестри, і ми мали оглянути Париж усією родиною. Першого дня збиралися пообідати в Пале-Роялі, а потім піти до Французького театру. Програма цих несподіваних розваг захопила мене, але мою радість розвіяла та буря, яку незмінно накликають на свою голову невдахи. Мені довелося признатися, що я заборгував сто франків панові Дуазі, який погрожував стягти гроші з моїх батьків. Тоді я надумав звернутися до брата: хай він перебалакає з Дуазі, хай виступить моїм посередником і заступником перед батьками.