Лілея долини - Сторінка 4

Коли я наважився заявити про своє бажання матері, яка занедужала і не могла піти на урочистість, вона розгнівалася на мене не в жарт. Звідки я взявся, чи не з Конго приїхав, абощо? Невже я й справді подумав, що нашої родини не буде представлено на цьому балу? Коли батька й брата немає, кому ж іти на бал, як не мені? Хіба я сирітка без матері? Невже вона не подбає про щастя своїх діточок? І як оком змигнути зацураний син зробився мало не великим цабе. Я був геть приголомшений і власною вагою, і потоком ущипливих слів, якими мати зустріла моє скромне прохання. Я заходився розпитувати сестер і дізнався, що мати, любителька театральних ефектів, нишком узялася за моє вбрання. Турські кравці, вражені її примхами, відмовилися справляти мені гардероб. Тоді мати покликала кравчиню поденницю, майстриню, як це й водиться у провінції, на всі руки. Абияк вона пошила для мене пару волошкової барви; шовкові панчохи й нові черевики добути було легко. Камізельки тоді носили вельми куценькі, і батькова камізелька прийшлася мені до міри — я як улип туди. Вперше в житті я надів сорочку з жабо, плоєні згортки якого стовбурчилися на грудях і спадали на краватку, вив'язану бантом. Вичепурившись отак, я настільки змінився, що сестри розхвалили мене до небес, і я, підбадьорившись, одважно став перед турським товариством. Випробування нелегке! Тут було багато покликаних і дуже мало обраних. Завдяки своєму малому зросту я пробрався до намету, поставленого в саду сім'ї Папійон, й опинився поруч з фотелем, в якому засідав герцог. Я мало не зомлів від задухи, мене засліпили вогні, пурпур оксамиту, позолота, туалети і діаманти дам на цій першій урочистості, де я брав участь. Мене тиснули звідусіль чоловіки й жінки, які штовхались, мало не падали в курищі. Гучні "ура" і вигуки: "Хай живе герцог Ангулемський! Хай живе король! Хай живе дім Бурбонів!" — заглушували дзвін литавр і звуки бурбонського маршу. То був спалах вірнопідданчих почуттів, кожний з шкури пнувся, аби показати себе в цьому нестримному пориванні назустріч сонячному сходу Бурбонів. Побачивши такий вияв користолюбства підданців, я охолонув, змалів і замкнувся в собі.

Втягнутий, як соломинка, до цього виру, я відчув дивну охоту стати герцогом Ангулемським, пролізти до цих княжат, які хизувалися перед приголомшеною публікою. Ця нерозумна примха провінціала пробудила в мені честолюбство, яке згодом ушляхетнилося, пройшовши крізь горнило випробувань. Кому не траплялося заздрити схилянню черні? Це дуже показне видовисько я побачив через кілька місяців, коли цілий Париж вітав Імператора, який повернувся з Ельби. Влада Наполеона над масами, це злиття почуттів і життя людського в одну-єдину душу, раптово показала мені, в чому моє покликання, і я поклав собі присвятити себе славі — ця жриця вчиняє серед французів у наші дні таку саму різанину, як колись друїдеса під час жертвоприносин галлів. Тут же, на балу, я несподівано зустрів жінку, яка заохочувала мої честолюбні мрії і допомогла здійснити їх, бо вона наблизила мене до короля й кинула в гущу подій. Надто несміливий, я боявся запросити на танці даму та й потерпав, як би не сплутати фігури. Ось чому я ходив чорний, як хмара, і не знав, куди подіти себе. Поки я задихався в тісноті, тупцяючи серед гостей, якийсь офіцер віддавив мені ноги, набряклі від спеки в тісних черевиках. Ця остання халепа отруїла остаточно мені все свято. Проте піти було годі; я примостився в кутку зали на покинутій канапці і завмер нерухомо, журно втупившись перед собою. Якась жінка, введена в оману моєю вутлою постаттю, прийняла мене за дитину, заснулу в чеканні на матір, і опустилася на сидіння біля мене, як пташка сідає в кубельце. Я одразу ж відчув її пахощі, і вони злилися в моїй уяві з усім, що є найпрекрасніше в східній поезії. Я глянув на свою сусідку і отерп, вона затьмарила для мене пишне свято і стала віднині в моїх очах уособленням свята життя. Якщо ви стежили за перипетіями моєї юності, ви легко зрозумієте, які почуття забуяли в моєму серці. Мене раптово зачарували її білі, немов виточені, плечі, до яких так кортіло припасти: ці трохи порожевілі плечі, здавалося, червоніли з сорому, що люди бачать їх оголеними, непорочні плечі, атласна шкіра яких матово блищала у світлі люстр, як єдваб. Ці плечі були поділені жолобком, уздовж якого нишком ковзав мій погляд, сміливіший, ніж рука. Я підвівся, тремтячи від хвилювання, щоб побачити корсаж тієї жінки, і був вражений її грудьми, сором'язливо окритими ясно-синім серпанком, крізь газ усе-таки прозирали дві півкулі досконалої форми, спочиваючи серед спіненого мережива. Найдрібніші риси її подоби брали на себе очі, викликаючи в мене безмірну жагу; я замилувався на полиск її кіс, гладенько зачесаних над оксамитною, як у дівчинки, шиєю, на білі смужки, прокреслені гребінцем, по яких моя уява поривалася, ніби по свіжих стежках лісових, і геть згубив тяму. Переконавшись, що ніхто не дивиться, я припав до її оголеної спини, як дитина, яка кидається на материні груди, і обцілував її плечі, пригортаючись до них чолом, щоками, головою. Незнайомка пронизливо скрикнула, але музика заглушила її крик; вона обернулася, побачила мене і сказала:

— Пане!..

Якби вона сказала: "Ви збожеволіли, капосний хлопчисько!" — я, може, убив би її. Але при слові "пане" палкі сльози ринули у мене з очей. Я заціпенів під її поглядом, сповненим святого гніву, побачивши її неземне личко з діадемою попелястого волосся, такого гармонійного з цими плечима, ніби створеними для поцілунків. Рум'янець ображеної сором'язливості заливав її личко, вираз якого одразу ж злагіднів, бо жінка розуміє і виправдує навіженство, якщо сама є його причина, і вгадує безмежну любов, приховану в сльозах каяття. Вона відійшла ходою цариці. Аж тоді я відчув усю сміховинність свого становища; нарешті я збагнув, що я одягнений, як мавпа на катеринці савойця. Мені стало соромно за себе. Я сидів ошелешений, смакуючи солодкість щойно вкраденого плоду, відчуваючи на губах теплоту її тіла, і проводжав поглядом цю богиню, яка спустилася з неба. Охоплений першим чуттєвим нападом великої лихоманки серцевої, я проблукав цілий вечір по залі, такій для мене вже порожній, але так і не знайшов своєї незнайомки. Додому я повернувся іншою людиною.

Нова душа, душа з райдужними крильцями, пробудилася в мені, розбивши свій кокон. Моя далека зірка спустилася з блакитних просторів, де я милувався нею, і прибрала подоби жінки, зберігши свою чистоту, свій блиск і свою свіжість. Я раптом покохав, нічого не відаючи про кохання. Яка це дивна річ — перше пробудження цього найдужчого в людині почуття. Я бачив у вітальні маркізи де Лістомер кілька гожих жінок, але жодна з них не справила на мене ні найменшого враження. Можливо, повинна була вибити година, статися сходження світил, незвичайний збіг обставин і зустрітися єдина жінка в світі, щоб викликати нездоланну жагу о тій життєвій порі, коли пристрасть може порвати за собою людину! Від самої думки, що моя обраниця живе в Турені, я з насолодою вдихав повітря, і мені здавалося, що таку блакить, як тут, навряд чи побачиш деінде. Якщо я й радів у душі, то зовні виглядав хворим, і мати стурбувалася за мене, трохи мордуючись докорами сумління. Мов ті звірі, які відчувають близькість хвороби, я зашивався в куточок саду, щоб марити про вкрадений поцілунок.

По тому пам'ятному балі минуло кілька днів. Мою позірну похмурість, мою млявість, мою байдужість до материних суворих поглядів і кпинів ненька приписала перехідному вікові. За найдійовіші ліки проти моєї апатії було визнано перебування в селі — вічний засіб від тих хвороб, які медицина лікувати безсила. Отож мати постановила послати мене на кілька днів до замку Фрапель над річкою Ендр, між Монбазоном та Азе-ле-Рідо; хазяїнові замку, її приятелеві, вона, мабуть, дала таємні вказівки. Того дня, коли я вирвався на волю, я так марив і химерив, що переплив неоглядний океан кохання з краю в край. Імені своєї незнайомки я не знав. Як про неї спитати? Де шукати? До того ж говорити про неї мені не було з ким. Моя сором'язливість лише посилювала невиразні побоювання, властиві юним серцям на початку кохання, і моє почуття зароджувалося серед тихої журби, що завжди йде у парі з безнадійною жагою. Я ладен був ходити, шукати, блукати полями й лісами. З дитинною звагою, далекою від усяких сумнівів, я збирався обійти пішки, як мандрований лицар, усі туренські замки й перед кожною мальовничою вежкою гукати: "Ось де вона живе!"

Отож у четвер уранці я вийшов з Тура через заставу Сент-Елуа, пройшов по мосту Сен-Совер, перетяв Понше, придивляючись до кожної оселі цього містечка, і вибрався на шінонський шлях. Уперше в житті я міг зупинитися, посидіти під деревами, піти швидше чи повільніше, коротко кажучи, робити як мені заманеться. Перший прояв вільної волі, хай навіть у чомусь дрібному, живодайно вплинув на душу бідолашного хлопця, прибитого тиранічною владою дорослих, а така влада завше тяжіє над молодим пагінням. Цей день зостався в моїй пам'яті чарівним видінням, до чого прислужилося багато причин. У дитинстві на прогулянках я не відходив далі ніж на одне льє од міста. Околиці Пон-ле-Вуа та Парижа не розбестили мене красою сільських краєвидів. Одначе з дитинства у мене збереглося почуття прекрасного: турські пейзажі, з якими я зріднився змалку, справді прехороші. Не розуміючись на поезії природи, я ставився до неї вимогливо, як ті, хто, не відаючи мистецтва, заздалегідь вимріює собі його ідеал. Якщо піший або кінний мандрівник захоче швидше дістатися до замку Фрапель, йому слід у Шампі звернути на путівець і перейти ланди Карла Великого — ці перелоги на плато правлять за водорозділ між дворіччями Шеру й Ендру. Пласкі й піщисті ланди, такі тоскні на протязі однієї милі шляху, завершуються гайком, а за ним тягнеться дорога на Саше — до округи Саше належить і Фрапель. Ця дорога, виходячи десь далеко за Балланом на шінонське шосе, біжить серед хвилястої рівнини аж до мальовничого закутка під назвою Артанна. Тут розгортається краєвид на долину, і долина та йде від Монбазона до Луари, немов здіймаючи на довколишніх пагорбах старовинні замки.