Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 11

А коли з її мови і поведінки зрозумів, що вона делікатно примушує його піти, він у сп'янінні не-заспокоєного кохання схопив одну з її косинок, всунув у кишеню і, ледве перемагаючи себе, відірвався від її уст, від її дверей. Він прийшов додому, але не міг там довго всидіти, одягнувся і вийшов знову на вільне повітря.

Вештаючись так вулицями, він зустрів одного незнайомця, який запитав, де готель. Вільгельм узявся показати йому дорогу. Незнайомець розпитував про назви вулиць, про власників різних великих будинків, повз які вони проходили, про деякі міські установи, і вони зайшли у вельми цікаву розмову, коли опинилися біля дверей готелю. Незнайомець запросив свого провідника зайти і випити з ним скляночку пуншу. Тут він сказав своє ім'я, місце свого народження, а також і справи, які привели його сюди, і попрохав Вільгельма про таку ж довірливість. Вільгельм не потаїв ні свого ім'я, ні місця проживання.

— То чи не внуком ви, часом, будете старому Майсте-рові, тому, що посідав прекрасну мистецьку колекцію? — запитав чужинець.

— Атож, це саме я і є. Мені було десять років, як дідусь помер, і я вельми шкодував, бачивши, як ті чудесні речі розпродували.

— Ваш батько взяв за них добрячі гроші.

— То ви й про це знаєте?

— Авжеж, ті скарби я бачив ще у вас в домі. Ваш дід був не тільки колекціонер, він розумівся і на мистецтві, бував у давні, добрі часи в Італії і звідтіля й привіз ті скарби, яких тепер ні за які гроші не купиш. В нього були виборні картини кращих майстрів; очей, було, не відірвати від тих малюнків. Між його мармурів були неоціненні фрагменти, а серед бронзи повчальні колекції. Він умів також вельми вдало підбирати монети, як історичні, так і художні. Кілька його камей заслуговували якнайбільшої похвали. Все було добре розташоване, хоч кімнати і зали старого дому будувались несиметрично.

— Можете собі уявити, яка то була втрата для нас, дітей, коли всі речі знімали і спаковували. То були перші сумні часи мого життя. Я ще пам'ятаю, якими порожніми здавались нам кімнати, коли ми помічали, як одна за другою зникали речі, що з дитинства були для нас розвагою і здавались нам такими ж незмінними, як дім, ба навіть як саме місто.

— Коли я не помиляюся, ваш батько вложив виручений капітал у сусідове торговельне підприємство, з яким утворив ніби компанію.

— Цілком слушно! І їх спільні ґешефти добре вдалися. За ці дванадцять років їхні статки вельми примножились, і тепер вони ще пильніше намагаються збільшити свої прибутки, при чому у старого Вернера син куди кмітливіший у цьому ділі, ніж я.

— Мені вельми жаль, що це місто втеряло таку красу, як кабінет вашого діда. Я бачив його незадовго перед продажем і мушу сказати, що я був причиною цього. Один багатий дворянин, великий аматор, який, проте, в такій важливій справі не міг покластися на самого себе, послав мене сюди, щоб засягнути моєї поради. Шість днів оглядав я колекцію, а на сьомий порадив своєму другові, щоб він без вагання і негайно заплатив усю заправлену суму. Ви ще жвавим хлопчиком бігали навкруг мене, з'ясовували зміст картин і, мабуть, дуже добре знали кабінет.

— Я пам'ятаю того чоловіка, але вас у ньому не можу впізнати.

— Бо відтоді уплинуло вже кавал часу і ми більш-менш змінилися. У вас була, як не помиляюся, своя улюблена картина, від якої ви мене ніяк не хотіли пускати.

— Цілком слушно! Вона зображувала історію королевича, що знемігся, закохавшися у батькову наречену.

— Це якраз була картина не з найкращих, невдало скомпонована, жодних особливих фарб і надто манірного виконання.

— Я цього тоді не розумів, як не розумію й тепер. Зміст — ось що вабить мене в картині, а не мистецтво.

— Здається, ваш дід по-іншому думав, бо більша частина його збірки складалася з виборних речей, в яких завжди можна було дивуватися з майстерності їхніх митців, хоч би що там було намальовано. Картина, про яку йде мова, висіла в останньому передпокої,— знак того, що він її мало цінував.

— Отож саме там і було те місце, де ми, діти, могли гратись і де та картина справила на мене таке незабутнє враження, що навіть і ваша критика, яку я, між іншим, поважаю, не згладила б його, якби ми зараз стали перед тою картиною. Як я жалів тоді, та й зараз ще жалію, того юнака, що мусив у грудях своїх стлумити вогонь солодких поривань, найкращий спадок, який дала нам природа, замість того, щоб гріти і живити ним себе та інших, затаїти полум'я, що великим болем спустошило всю його істоту. Так мені жаль тої нещасниці, що повинна була офірувати себе іншому, тоді як серце її знайшло вже гідний предмет справжнього й чистого прагнення.

— Ці почуття, звичайно, дуже далекі від тих міркувань, з якими аматори мистецтва розглядають утвори великих майстрів. Але, якби кабінет залишився в вашому домі, то у вас, можливо, помаленьку розвинувся б смак до справжніх утворів мистецтва і ви не завжди вбачали б у них лише самого себе та свої уподобання.

— Звичайно, продаж кабінету завдав мені великого жалю, ба навіть у старших роках я часто його жалкував. Та коли подумаю, що таке мусило статися, бо в мені міг розвинутись нахил, а то, може, й талант, який значно глибше вплинув би на моє життя, ніж ті мертві картини, то залюбки мирюся і шаную долю, що вміє все скерувати якнайкраще для мене і для інших.

— На жаль, ось уже знову я чую слово "доля" з уст юнака, який перебуває саме в таких літах, коли мають звичку свої палкі потяги видавати за волю вищих істот.

— То ви не вірите в долю? В силу, що панує над нами і скеровує все на краще для нас?

— Тут мова не про мою віру, та й недоречно викладати, як я уявляю собі справи, для нас усіх незбагненні. Тут лише стоїть питання, який спосіб думання для нас найкращий. Світ наш створено з необхідності та випадків. Між ними стоїть розум людини, що вміє над ними панувати. Він визнає необхідність основою нашого буття, випадкове ж уміє відхиляти, скерувати і використати, і коли розум стоїть твердо і непохитно, тоді тільки людина заслуговує назви земного бога. Горе тому, хто замолоду привик знаходити в необхідності якусь сваволю, хто в випадковості вбачає якийсь розум і, йдучи у цю тропу, доходить навіть до релігії. Чи не означає це, що ми відмовляємось від власного розуму і даємо необмежений простір своїм нахилам? Ми уявляємо себе побожними, коли бездумно швендяємо по світі, керуючись лише приємними випадками, і, наприкінці, наслідкові такого хисткого життя даємо назву божественного керівництва.

— Хіба вам ніколи не траплялося таке, що маленька обставина примушувала вас ступити на певний шлях, і на цьому шляху вам незабаром допомагав приємний випадок, а там далі цілий ряд непередбачених подій приводив, нарешті, вас до мети, яку ви самі ледве укмічали? Хіба це не змушувало вас скоритися долі, довіритись її —керівництву?

— З такими поглядами жодна дівчина не дотримає своєї цноти, жодна людина не збереже грошей у гаманці, бо є чимало причин втеряти і те і друге. Я можу радіти лише за ту людину, котра знає, що корисне їй та іншим, і котра вміє обмежити свою сваволю. Кожен тримає в руках своє власне щастя, як митець сирий матеріал, що з нього він творить свої образи. Але і з цим мистецтвом справа стоїть так само, як і з усіма іншими. При народженні дається нам лише здібність до нього, а все одно його треба вивчати і ретельно вправлятися в ньому.

Хоч вони обміркували отак багато питань, але навряд чи переконали один одного, проте, розлучившись, нарешті, вони домовились зустрінутись і другого дня.

Вільгельм бродив ще якийсь час вулицями, коли раптом почув гру кларнетів, валторн, фаготів. Серце в нього аж затремтіло. Мандрівні музиканти виконували мелодійну серенаду. Він поговорив з ними, і вони за певну винагороду пішли разом з ним до будинку, де жила Маріана. Високі дерева прикрашували плац перед її домом. Під ними він і поставив своїх співців, а сам умостився на лаві трохи далі і весь віддався солодким звукам, що линули до нього в благодатній темряві ночі. Сидячи під привітними зорями, Вільгельм уявляв своє життя, як золоту мрію. "Вона також чує ці флейти,— сказав він у своєму серці,— вона відчуває, хто пам'ятає про неї, чиє кохання заставило так приємно звучати цю ніч. Навіть і па віддаленні ми з'єднані цією мелодією, так само, як і на будь-якій відстані ми будемо зв'язані в найтоншій гармонії кохання. Ах! Два закоханих серця — неначе два магнітних годинники: що рухається в одному, те мусить рухатися і в другому, бо одна суть у нас діє, одна сила їх крутить. Хіба я можу в її обіймах почувати близьку розлуку з нею? А проте я далеко поїду від неї, знайду свящеппий притулок для нашого кохання, і вона буде моєю назавжди.

Як часто, бувало, в розлуці з нею, коли, захоплений думками про неї, я торкнусь до книги, до одежі або до чого іншого, мені здавалось, ніби я відчуваю її руку, так .я увесь бував оточений її присутністю. А згадати ті хвилини, що уникають як денного світла, так і чужого, холодного ока, заради котрих, щоб їх уживати, і самі боги покидали безтурботний стан свого чистого блаженства!.. Згадати?.. Наче можна відновити в пам'яті хміль п'янкої чари, що порпває всі наші почуття, небесними узами пов'язані? А її образ..."

Він поринув у думки про неї. Його спокій перейшов у прагнення, він обхопив дерево, притулився своєю гарячою щокою до холодної кори, і нічний вітер жадібно підхопив зітхання, що вирвались із його чистого серця. Він згадав про косинку, яку взяв у неї, але забув, що вона в іншому одязі. Губи його засмагли, він тремтів усім тілом від прагнення.

Музика урвалась, і Вільгельм наче з неба впав, куди був занесений на крилах своїх почуттів. Його неспокій зростав, бо тепер ніжні звуки не живили і не заспокоювали його почуттів. Він сів на її порозі і трохи заспокоївся. Він почав цілувати мосянжеве кільце, що ним стукають у двері, цілував поріг, який ноги її стільки разів переступали, і грів його вогнем своїх грудей. Потім якусь хвилю сидів тихо, уявляючи, як вона солодко спочиває за завісою в білій нічній сорочці, з червоною стрічкою в волоссі, а він так близько біля неї, аж йому видалось, що вона повинна мріяти про нього. Його мрії були легковійні, як смеркові духи. Спокій і прагнення чергувалися в ньому.