Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 4

Ми марширували по дворах, по садках, браво лупцювали один одного по щитах, по головах, траплялись і непорозуміння, але вони тривали недовго.

Ця гра, що так тішила інших, незабаром перестала мене задовольняти. Вигляд такого гурту озброєних хлопців конче мусив у мене викликати лицарські почуття, що з деякого часу, відколи я вкинувся у читання старовинних романів, сповнили мою голову.

"Звільнений Єрусалим" у перекладі Коппена, що потрапив мені до рук, дав, нарешті, моїм хистким думкам певний напрямок. Всю поему я, правда, не міг прочитати, проте були місця, які я знав напам'ять, і їх образи захопили мене. Особливо полонила мене Клорінда усіма своїми вчинками і поведінкою. Жіноча мужність, спокійна повнота її натури справляли більше враження на мою душу, що тільки-но почала розвиватися, ніж роблені спокуси Арміди, хоча її сад був для мене також неабищо.

Але, гуляючи вечорами по кружганку, що тягнувся між вричілками дому, і оглядаючи околицю, де призахідне сонце кидало тремтливе проміння на обрій, коли виступали зірки, а з усіх кутків і глибин тислася ніч і голосне сюрчання польових коників пронизувало урочисту тишу, я сотні і сотні разів декламував собі історію про сумний поєдинок Танкреда і Клорінди.

Хоч як був я прихильний до християн, бо так воно й слід, проте від щирого серця співчував поганській героїпі, коли вона завзялася підпалити величезну вежу напасників. І коли Танкред уночі зустрічає нібито воїна і в темряві між ними починається колотнеча і жорстокий бій, я ніколи не міг вимовити слів:

Однак відміряно життя Клорінді вщерть, І невблаганна мить іде й несе їй смерть,—

щоб сльози потоком не лилися з моїх очей, коли нещасний коханець встромлює меч їй у груди, схиляється над нею, здіймає шолом і, впізнавши її, у розпачі здригаючись, приносить води, щоб її охрестити.

Але як стискалося мені серце, коли в зачарованому лісі Танкредів меч трапляв на дерево, а з нього текла кров, і йому вчувався голос, що він і тут ранить Клорінду, що йому визначено долею ранити скрізь кохану, не відаючи того.

Ця оповістка так заполонила мою уяву, що вся прочитана поема склалася в моїй душі в невиразне ціле, і воно так захопило мене, що мені заманулося конче поставити її на сцені. Я хотів грати Танкреда і Рінальдо і знайшов для цього два добрі риштунки, які я давно вже виготовив. Один з темно-сірого паперу з лускою був призначений для суворого Танкреда, а другий з золотого і срібного паперу мав прикрасити Рінальдо. В запалі яскравої фантазії я розповів усе товаришам, і вони вельми цим захопилися, тільки ніяк не могли дошолопатись, що все це треба буде поставити на сцені і грати муситимуть вони самі.

Розвіяти їхні вагання було дуже легко. Я одразу сказав, що візьмемо дві кімнати в домі одного з моїх товаришів, який мешкав по сусідству, не думаючи про те, що стара тітка ніяким світом на це не погодиться. Так само було і з театром, про який знову ж таки я не мав певного уявлення, знаючи тільки, що його будують на помості, що лаштунки роблять з окремих ширм, а за тло беруть велику хустку. Але звідкіль беруть матеріали та устаткування, я про це й не думав.

З лісом ми собі добре зарадили, а саме: любенько поговорили з одним лісничим, що був колись служником у сусідньому домі, щоб дав нам молодих берізок і ялинок. Він їх і приставив, але значно швидше, ніж ми сподівались. Отож ми були непомалу заклопотані, щоб якнайскоріше поставити п'єсу, поки дерева не позасихали. От би тут знадобилась добра порада! У нас же не було ні місця, ні театру, ні завіси. Ширми — це єдине, що ми мали.

З цим клопотом пішли ми знову до лейтенанта і широко й докладно описали йому всю велич нашого задуму. Хо і він і небагато зрозумів із цього, проте одразу став нам до помочі, понастягував у невелику кімнату всіляких столів, і своїх, і сусідських, яких лиш міг роздобути, поставив на них ширми, зробив тло з зелених завіс і тут же поставив рядочком дерева.

Тим часом звечоріло, запалили свічки, служебки і діти сіли на свої місця, п'єса повинна була починатись, усі герої зодягнулись, і лише тоді кожний згадав, що ніхто не знав, що має говорити. В запалі винахідництва, увесь захопившися справами театру, я зовсім забув, що кожен повинен знати, що і де говорити. В метушні готування до вистави цього не помітили й інші. їм здавалося, що легко буде показати на чсцені героя, легко говорити й поводитись так, як дійові особи з того середовища, куди я їх переніс. Вони всі збентежено з'юрмились, питали один к одного, з чого треба починати; лише я, заздалегідь вибравши собі роль Танкреда, виступив сам-один і почав декламувати вірші з героїчної поеми. Але тому, що монолог скоро перейшов у розповідь і я став говорити про себе іі третій персоні, а Готфрід, про якого йшла мова, не хоті з з'являтись, я мусив залишити сцену під голосний регіт моїх глядачів. Невдача глибоко мене преогорчила. Моя справа завалилась. А глядачі все сиділи і хотіли щось побачити. Ми були в костюмах, і я пішов напропале — хай там хо і що, а негайно грати Давида і Голіафа. Деякі з товаришів уже раніше грали зі мною в цій п'єсі, а всі часто її бачили, тому ролі були швиденько розподілені, кожен обіцяв грати якомога краще, навіть один кумедний малюк намалював собі чорну бороду, щоб, коли трапиться яка затримка, клоунадою насмішити публіку. Цю витівку, що суперечила серйозному змістові п'єси, я вельми неохоче дозволив і надалі поклявся, якщо цього разу пощастить врятуватися з цієї халепи, ніколи більше не важитись ставити п'єси на галай-балай, а лише добре обміркувавши її.

Розділ восьмий

Маріана, сном переможена, притулилась до свого коханця, який міцно пригорнув її до себе і вів далі свою розповідь, тим часом як стара, на добру втіху собі, споживала рештки вина.

— Халепа,— сказав він,— що спостигла мене і моїх товаришів, коли нам захимерилось поставити п'єсу, якої і геть-то не існувало, скоро пішла в непам'ять. Бажання створити п'єсу з кожного роману, який я читав, з кожної історії, яку вивчив, було непереможне, я не спинявся перед жодним матеріалом, хоч би який він був важкий. Я був уповні переконаний, коли оповідання сподобалося, то на сцені воно зробить куди більше враження. Все повинно пройти перед моїми очима, все мусить бути поставлене на сцені. Коли нам у школі викладали всесвітню історію, я пильно малював собі в уяві, як тих героїв кололи або труїли, і сила моєї уяви, минувши експозицію і розвиток дії, несла мене до найцікавішого п'ятого акту.

Ось так я і став писатп п'єси з кінця, не дійшовши в жодній до початку.

Саме того часу прочитав я, трохи з власної принуки, трохи на бажання моїх добрих друзів, що почали вже входити в смак вистав, цілу купу театралізованої продукції, що випадком потрапила мені до рук. Було це за тих щасливих років, коли ми знаходимо задоволення в розмаїтих забавах, бажаючи тільки, аби їх було якнайбільше. Але, на жаль, прихилився я до цієї справи ще й з іншої причини. Мені особливо до смаку були ті п'єси, в яких я сподівався вподобатися глядачам, і не багато було таких, які б я читав без цієї присмпої падії. В палкій фантазії у мене яскраво малювалися всі герої, і я звабився пихатою думкою, ніби годен виконати хоч яку роль. Звичайно, я вибирав таку, що аж ніяк не пасувала мені, а коли траплялась нагода, то брав навіть і дві.

Діти, граючись, уміють з чого попадя зробити все: палка править їм за рушницю, тріска за шаблю, кожна ганчірка за ляльку, кожен куток за хатку. На такому грунті розвивався і наш приватний театр. Зовсім не знаючи своїх сил, ми бралися за все, не бачили жодних qui pro quo 1 і були переконані, що кожен мусить вважати нас за тих, за кого ми себе видавали. На жаль, усе йшло настільки звичайною ходою, що я не можу пригадати навіть хоч трохи видатної дурнички. Спочатку ми заграли кілька п'єс, де були тільки чоловічі ролі, потім сталп перевдягатися в жіноче вбрання і нарешті притягнули до гри наших сестер. В деяких домах наші забави вважали за корисне діло і запрошували на виставу гостей. Лейтенант артилерії і тут пе покинув нас. Він показував нам, як треба входити і виходити, декламувати і жестикулювати. Проте він заслужив небагато вдячності від нас, бо ми вважали, що в театральному мистецтві тямимо куди більше за нього.

Ми перейшли незабаром до трагедії, бо часто чули та й самі були певні, що трагедію легше написати і поставити, ніж виконати як слід комедію. І вже при перших трагічних спробах ми відчули себе в своїй стихії. Ми намагалися показати вельможних сановників, шляхетні характери через бундючність і афектацію, і самі запишалися непомалу. Але тільки тоді бували ми цілком щасливі, коли нам випадало, мов несамовитим, тупотіти ногами, кричати як на пупа і аж по землі валятися од люті.

Хлопчаки й дівчата були при тих виставах недовго вкупі. Незабаром у нас прокинулися природні почуття, серед нас виникли любовні історії, і наш гурток почав розпадатися. Це була наче комедія в комедії. Щасливі любовні парочки вельми ніжно стискали собі руки за лаштунками; вони плавали в блаженстві і в своїх биндах та оздобах були одне одному ідеалом краси, тоді як бідолашні суперники.! аж мліли від заздрощів і з злорадною втіхою підвозили їм не одного візка.

1 Непорозумінь (лат.).

Хоч ми ці вистави провадили, не тямлячи в них нічого, без жодного керівництва, проте для нас вони були не без пожитку. Ми вправляли свою пам'ять і тіло і набули більшої гнучкості в мові та поведінці, ніж цього можна сподіватися в такому ранньому віці. Для мене ж ті часи стали просто епохою,— вся душа моя прагнула тільки до театру, і я не знав більшого щастя, як читати п'єси, писати їх і грати.

Тим часом навчання моє в учителів тривало далі. Мене привчали до комерції і віддали в контору до нашого сусіди, і саме тоді, коли душа моя найбільше спротивилась усьому, що я вважав за нице для мене. Виключно сцені хотів я себе присвятити і там знайти своє щастя і вдоволення.

Я пригадую одну поему, що, мабуть, і досі валяється десь між моїми паперами, де муза трагічної поезії і друга жіноча постать, в якій я вивів промисловість, завзято сварилися за мою достойну персону. Ідея звичайна, а щодо віршів, то я не пам'ятаю, чи були вони чого варті, але побачили б ви, скільки там було жахів, огиди, любові, пристрасті! Як страхітливо я змалював там стару госпосю Промисловість з кужілкою за поясом, ключами збоку, окулярами на носі, завжди заклопотану, завжди неспокійну, сварливу і скнарливу, дріб'язкову і прискіпливу! Якими жалюгідними змалював я тих, що повинні були гнутися під її лозиною і в поті чола заробляти свій нужденний шматок хліба!

І як по-іншому виступала друга! Яким радісним видивом була вона пригніченому серцеві! Прекрасна постать, велична поведінка — все показувало в ній доньку свободи.