Літо в селі

Дуже короткий вступ

На Свєнтокшиській вулиці у Варшаві стоїть низенький старий будинок з великим подвір'ям. На подвір'ї збираються діти, які мають виїхати на літо в село, а в старому будинку міститься контора "Товариства літніх колоній".

Дітей відправляють під наглядом вихователів у різні села, і про кожну таку поїздку можна було б написати цілу книжку.

Я розповім вам, як жили в колонії в МихалувцІ єврейські хлопчики. Я був у них вихователем. Вигадувати не стану, а розповім тільки те, що бачив і чув.

Оповідь буде цікавою.

Розділ перший

На вокзалі. Вихователі шикують хлопчиків парами й відводять до вагонів

Поїзд іде тільки через годину, а десятки колоністів уже крутяться на вокзалі, розмахують своїми полотняними торбами й з нетерпінням чекають, коли їх почнуть ставити в пари й поведуть до вагонів.

Той, хто запізниться, в колонію не поїде, а тому батьки й діти напоготові.

Вчора на Свєнтокшиській уже шикувалися в пари, тому кожен знає, який вихователь кого викликатиме по списку.

І діти уважно приглядаються: який він, цей вихователь, добрий чи злий, чи можна буде лазити на дерева, кидати в білок камінцями й галасувати вечорами в спальні? Так, ясна річ, думають лише ті, хто вже побував у колонії.

Поки що важко сказати, чому одні хлопчики вмиті і охайні, а інші — нечупари, чому одні говорять голосно і дивляться весело й сміливо, а інші — злякано туляться до матері або норовлять відійти вбік. Ще невідомо, чому одних проводжають мати й батько, брати й сестри тицяють їм коржики на дорогу, а інших ніхто не проводжає, і ніхто їм нічого не дає на дорогу.

За два-три дні, коли познайомимося, будемо знати все. А тим часом давайте ставати в пари.

— Перша пара: Гуркевич і Краузе!

Ніхто не озивається.

— Нема їх,— відповідають з юрби.

І вже хтось просить, щоб замість того, хто не з'явився, взяли в село його дитину: адже вона така кволенька! Не всіх дітей відправляють за місто: бідних і слабих набагато більше, ніж місць у колонії. Сонця й лісу стало б на всіх, та от грошей на молоко і хліб у Товариства не вистачає.

— Друга пара: Соболь і Рехтлєбен.

— Тут! — кричить Соболь, енергійно проштовхуючись наперед.

Розпашілий хлопчак зупиняється перед вихователем, усміхаючись і запитально зазираючи йому в очі.

— Молодець, Соболь! Ану, скажи: ти бешкетник?

— Бешкетник,— відповідає Соболь зі сміхом і, звергаючись до сестри, яка його проводжає, командує: — Все гаразд, можеш іти додому.

Восьмирічний хлопчик, який вперше їде сам у колонію і отак сміливо зумів пробитися крізь юрбу дорослих, а зараз стоїть переді мною, вимитий, усміхнений, готовий в дорогу, неодмінно має бути молодцем і милим бешкетником. Гак і виявилось. Він швидше за всіх навчився стелити постіль і грати в доміно, ніколи не мерзнув, ні на кого не скаржився, прокидався з усмішкою й засинав усміхаючись.

— Фішбін і Міллер старший, третя пара.

— Тут,— швидко, ніби злякавшись, відповідає батько Фішбіна.

Обидва, і батько й син, стоять зовсім близько,— видно, дуже турбувались, як би не пропустити свою чергу.

— Малий Міллер і Ейно. Ельвінг і Плоцький.

Ґуркевич вирішив не спати всю ніч, щоб не запізнитись,

а вранці мати ледве його добудилась і привела на вокзал напівсонного. Він, єдиний з усієї групи, заснув у поїзді.

Восьма, дев'ята, десята пара.

Товкотнеча, прощання, напучування, прохання.

— Не відходьте, зараз поїдемо.

Дзвінок.

Пара за парою, група за групою, ми проходимо через вокзал на перон і сідаємо до вагонів. Той, хто меткіший, займає місце біля вікна і ще усміхнеться батькам на прощання.

Другий дзвінок, третій.

Старші заспівують пісню колоністів: про ліс, про те, як непомітно летять на селі веселі хвилини. Поїзд рушає.

— Шапки тримати!

Коли їдуть у колонію, завжди хтось та загубить по дорозі шапку. Так уже повелося під час поїздок...

Розділ другий

Діти віддають гроші і листівки на зберігання.

В селі всі переодягаються в білі костюми

Не висуватись! Не штовхатись! Не смітити!

Перші дні діти часто чутимуть неприємне слово "ні!", поки не взнають, що й чому не можна. Потім заборон стає дедалі менше, а свободи дедалі більше. Навіть якби вихователь і захотів, він не зміг би так заважати дітям, як заважають їм мати, батько, бабуся, тітка чи гувернантка в багатій сім'ї,— йому просто не вистачило б часу на всі зауваження, поради й прохання. Тому дітям у колонії веселіше, ніж їхнім багатим одноліткам на розкішних курортах, де кожному малюкові не дають весело бавитися стільки дорослих.

Тим часом по сусідній колії з гуркотом промчав поїзд. Усі злякались, відскочили від вікон, а потім аж зайшлися від сміху.

Хтось упустив на підлогу бутерброд — знову радість!

— Ой, який маленький коник! —■ кричать діти, і всі кидаються до вікон, щоб глянути на дивовижу.

А це звичайнісінький великий кінь, тільки стоїть він оддалік, на лузі, а тому видається маленьким.

Діти розуміють свою помилку, коли бачать далеко-далеко в полі маленьких чоловічків і маленькі будиночки.

Зупинка. Всі співають і махають хусточками.

Дзвенить сміх, чарівний сміх, який лікує краще за найдорожчі ліки і виховує ліпше за найрозумнішого педагога.

— Здавайте поштові листівки й гроші! Перший за списком — Гуркевич. Скільки в тебе листівок?

Гуркевич віддає на зберігання десять грошів і чотири листівки. В цих листівках він буде раз на тиждень писати батькам, що він здоровий і йому добре ведеться.

У братів Круків разом двадцять грошів. Кожен одержав на дорогу по чотири гроші від батьків і по шість від ді-дус".

— Скажіть, будь ласка, пане вихователь, правда, що картопля росте в землі?

— Звичайно. А що?

— Та ось він показав мені у вікно якесь листя і каже, що це картопля. А картопля ж росте в землі — значить, її не видно.

— Скоро самі побачите, як росте картопля,— зараз ніколи... Фрідман, скільки в тебе листівок?

— Тільки дві. Тато з мамою сказали, що досить і двох. А грошей зовсім немає.

Фрідман збрехав: він приховав монетку — чотири гроші,— яку йому дав на прощання старший брат.

Фрідманів батько багато мандрував: був у Парижі, в Лондоні, навіть збирався в Америку. Та ніде він не знайшов щастя і знову вернувся на батьківщину, де багато-багато булок мусить спекти для інших, щоб заробити на буханець хліба для своїх дітей.

І важко сказати, в якому з великих міст маленький син пекаря навчився не довіряти людям і нікому не віддавати па зберігання мідні монетки в чотири гроші. Лише через кілька днів він приніс вихователеві своє скромне добро, а потім час від часу запитував: "Мої чотири гроші у вас, правда?"

— Далеко ще?— питають діти. Вони квапляться в ліс, на річку, в поле — адже ті, хто побував уже в колонії торік, розповідають чудеса.

Кажуть, у колонії є велика веранда; що воно таке могло б бути — веранда? На всіх сто п'ятдесят дітей там лише чотири кімнати — які ж це мають бути величезні зали!

Ми проїздимо по мосту. Цей міст зовсім не схожий на той, що з'єднує Прагу 1 з Варшавою. Цей міст красивіший, набагато красивіший.

— Діти, виходимо! Торбу, шапку ніхто не забув?

— Ніхто! — відповідають діти хором.

На вокзалі нас уже чекають дванадцять підвід, встелених соломою і сіном.

— Обережніше на підводах, дивіться, щоб у когось нога в колесо не попала.

— Я простежу, пане вихователь.

— Дивись добре. Поїхали!

Сонечко весело зустрічає блідих дітлахів. Спасибі тобі, добре сонечко, і зелений лісе, і веселий лужеі Спасибі вам, селянські діти, за те, що вибігаєте зі своїх хат і вітаєте усмішкою наші встелені сіном підводи!

— Далеко ще, пане вихователь?

— Ой, он наш ліс чорніє. Вже й галявину видної

А он і млин, і будинки, і, нарешті, колонія!..

— Ура! Хай живе колонія Міхалувка!

Значить, он вона яка, веранда!

Діти випивають по кухлю молока і — до роботи.

Миються з дороги, одягають білі колоністські костюми. Найбільше їх тішать кумедні полотняні шапки, схожі на кухарські ковпаки. Тепер усі мають однаковий вигляд. Малюки пишаються своїми штаньми із шлейками.

— Пане вихователь, а коли нам дадуть носовички?

— Носовички — завтра, а тепер складіть свій одяг до мішків, мішки за спину — і марш на склад! Раз, два, лівою! Там сховають ваші мішки на чотири тижні.

1

Прага — передмістя Варшави, розташоване на правому березі ВІсли.

Розділ третій

Левек Рехтлебен сумує.

Левек Рехтлебен плаче

Усе таке дивне й нове, усе так не схоже ні на Гусячу, ні на Крохмальну, ні на Драконову вулицю...

Одноповерховий будинок у лісі, ні подвір'я, ні стічної канави. Якісь дивні дерева з тернами. Ліжка стоять не біля стіни, а рядами, не в маленькій кімнатці, а у великій залі, на зразок тієї, де весілля справляють. На обід дали якусь зелену юшку, а потім молоко. Полотняні шапки і штани із шлейками. Увечері миють ноги в довгих бляшаних ночвах. У ліжку треба спати самому, подушка набита соломою. І вікна відчинені — це ж і злодій може залізти! А мама з татом далеко.

І Левек Рехтлебен першого ж вечора розплакався.

Правда, плакав він недовго, бо як не заснути після дня, сповненого таких незвичайних подій!

Але й на другий день, коли після сніданку лишилось трохи вільного часу, Левек знову став плакати.

Додому!

Чому Левек хоче додому? Може, Левек голодний?

Ні, не голодний.

Може, йому холодно?

Ні, не холодно.

Може, боїться сам спати?

Ні.

Може, вдома у нього більше іграшок?

Ні, вдома зовсім немає іграшок.

Левек знає, що тут добре, йому про це й двоюрідний брат, і хлопці з двору казали, але вдома — мама.

Ну гаразд: Левек поїде додому, тільки завтра, бо сьогодні субота, а в суботу їхати не можна. Але і в неділю Левек не зміг поїхати: брички не було. Та ось завтра, завтра він уже напевне поїде.

У понеділок Левек не плаче, проте все ще хоче додому.

— Гаразд, поїдеш після обіду, тільки, якщо ти вернешся додому, мама буде засмучена.

— Чому мама буде засмучена?

— Тому що вона муситиме оплатити дорогу.

А батько саме зараз не працює — майстер поїхав,— мама хвора, бо народилася маленька сестричка, і лікар дорого коштував.

Левек тяжко зітхнув і погодився грати в доміно.

А ввечері він знову починає потихеньку плакати, та раптом згадує, що на вокзалі на ньому була нова шапка, яку батько забрав з собою додому. Батько, мабуть, загубив нову шапку, а шапка коштувала дорого. І Левек диктує листа до батька: додому йому не хочеться, він пе плаче й за домом не нудьгує, тому що йому хочеться бути здоровим і щоб у тата не було неприємностей.