Лугова арфа - Сторінка 22

Одне слово, як визнала й сама Доллі, вигляд мав не дуже елегантний.

— Та постривай, ось ми намалюємо кістки...— мовила вона.— Сріблястою фарбою. Віріна купила колись бляшаночку, флагшток пофарбувати, коли ще не загризлася з владою. Вона має бути десь на горищі, та бляшаночка. Заглянь-но під ліжко, чи немає там моїх капців.

Уставати з ліжка їй не дозволялося, навіть Кетрін не допустила б такого.

— Та не сварися ти, а то всю втіху зіпсуєш,— сказала Доллі й сама знайшла свої капці. Годинник на будинку муніципалітету вибив одинадцять разів: отже, було пів на одинадцяту — пізня година як для містечка, де двері поважних домів замикають о дев'ятій; а нам вона видалася ще пізнішою, бо за стіною Віріна вже позгортала свої конторські книги й пішла до ліжка. Ми взяли в білизняній коморі гасову лампу і при її мерехтливому світлі тихенько піднялися драбиною на горище. Там було холодно, і, поставивши лампу на барильце, ми деякий час стояли коло неї, наче то був камін. Набиті тирсою голови, що колись допомагали продавати капелюхи-канотьє, німотно спостерігали наші пошуки. Щоразу як ми доторкалися до чогось рукою, чулося швидке сполохане дріботіння крихітних лапок. Із перекинутої коробки з нафталіном посипалися й зацокали по підлозі білі кульки.

— Ой боже мій! — захихотіла Доллі.— Якщо Віріна почує, то зараз же викличе шерифа.

Ми відкопали безліч різних щіточок, але фарба, яку врешті розшукали під купою засохлих святкових гірлянд, виявилася не сріблястою, а золотистою.

— Та це ж іще краще, хіба ні? Золотий кістяк, просто розкіш. А ти тільки глянь, що я ще знайшла.— То була коробка від взуття, обв'язана мотузкою.— Мої скарби,— пояснила Доллі, відкриваючи коробку біля лампи. Вона по черзі піднесла до світла уламок стільника, шершневе гніздо, обтиканий гвоздиками апельсин, що давно уже втратив будь-який запах. Тоді показала голубе сойчине яєчко, обгорнуте ватою.

— Я ніколи не поступалася своїми принципами. Отож це яєчко викрала для мене Кетрін, то був її подарунок на різдво.— Вона усміхнулась, і обличчя її здалося мені великим метеликом, що повис над лампою: воно було таке ж сміливе й таке ж тендітне.— Чарлі казав, що любов — це ланцюг добрих почуттів. Сподіваюся, ти слухав і зрозумів його. Бо якщо ти можеш полюбити щось одне,— вона тримала в руці голубе яєчко так само обережно, як ото суддя колись тримав опалий листок,— то зможеш полюбити й щось інше, а це вже набуток, з ним можна жити. І тоді ти зможеш простити все-все... Ой,— зітхнула вона,— ми ж тебе ще не розмалювали. Я хочу здивувати Кетрін: скажемо їй, що вночі, поки ми спали, гномики закінчили твій костюм. Та вона просто очманіє з подиву.

Міський годинник знову посилав у простір свою вість, і кожний звук її линув, наче колихливий стяг, над захололим уві сні містом.

— Я знаю, що тобі лоскітно,— сказала Доллі, вимальовуючи в мене на грудях золоті ребра,— але ти потерпи, а то я казна-чого намалюю.— Вмочаючи щіточку в фарбу, вона провела нею вподовж рукавів та холош, і вийшли золоті кістки — руки й ноги.— Щоб ти запам'ятав усі компліменти, яких тобі наговорять, бо їх буде багато,— звеліла вона мені, без найменшої скромності милуючись своєю роботою.— Ой боже ж мій!..— Вона сплеснула руками, і сміх її весело розкотився під кроквами.— То ти ще не збагнув...

Авжеж, я опинився в становищі того чоловіка, що фарбував підлогу від дверей і загнав себе в глухий кут. Розмальований спереду та ззаду свіжою золотистою фарбою, я був у своєму костюмі наче в пастці; одне слово, вскочив у добру халепу, за що й почав вичитувати Доллі, сердито тицяючи на неї пальцем.

— А ти покружляй,— піддрочувала вона мене.— Покружляєш, то швидше протряхнеш.— Вона потішено розметала руки й повагом, не в лад, пішла обертом по тінях, що лежали на підлозі горища. Поли її халата розліталися, старі капці мотались на худих ногах. Раптом, немовби наштовхнувшись на когось, вона спіткнулася і вхопилась однією рукою за голову, а другою за серце.

Десь далеко, ген на обрії чутності, завив паровозний гудок; він ніби збудив мене, і я нараз побачив, як розгублено кліпають її очі, а обличчя зводить болісна судома. Обхопивши її руками, так що свіжа фарба залишила свій малюнок і на ній, я почав гукати:

— Віріно! Хто-небудь! Допоможіть!

— Цить ти, цить,— прошепотіла Доллі.

Уночі будинки сповіщають про нещастя раптовими спалахами світла в усіх вікнах. Кетрін шкандибала з кімнати до кімнати і вмикала лампи, що їх не світили роками. Тремтячи в своєму зіпсованому костюмі, я сидів у ясно освітленому передпокої на одній канапці з суддею — він прибіг одразу, накинувши тільки плащ на фланелеву нічну сорочку. Щоразу як до передпокою виходила Віріна, він соромливо, мов дівчина, підбирав під себе голі ноги. На світло в наших вікнах почали сходитися сусіди, пошепки розпитуючи, що сталось. Віріна вийшла до них на ганок і пояснила: у її сестри, міс Доллі, серцевий удар. Доктор Картер не дозволив нікому заходити до її кімнати, і ми скорилися, навіть і Кетрін: засвітивши останню лампу, вона стала під дверима Доллі й прихилилася до них головою.

У передпокої стояла вішалка для капелюхів, з оленячими рогами та дзеркалом. Там висів оксамитовий капелюшок Доллі, і коли на світанку по дому перебіг легкий вітрець, у дзеркалі відбилося, як затріпотіла на ньому вуалька.

І тоді я зрозумів, що Доллі з нами вже немає. Якусь мить тому вона невидимо промайнула повз нас, і я в уяві своїй полинув за нею. Ось вона перетнула площу, поминула церкву, а тепер уже онде біля пагорба. Під нею багряніє індіанська трава, і дорога їй лежить саме туди.

*

Тією самою дорогою ми пройшли з суддею Кулом у вересні наступного року. Всі ті місяці ми майже не бачились, тільки раз випадково зустрілися на площі, і він сказав, щоб я приходив до нього коли захочу. Я й думав був піти, але щоразу як опинявся коло пансіону міс Белл, відводив очі у протилежний бік.

Десь я читав, ніби й теперішнє й майбутнє життя людини — це одна спіраль, що кожний її виток уже містить у собі наступний і наперед визначає його напрям. Може, воно й так, але моє власне життя нагадує мені скоріше низку замкнених кіл, що ніколи не розгортаються так вільно й послідовно, як витки спіралі. Для мене перехід з одного кола в друге — це завжди стрибок, а не плавний рух. І що найбільше мене зморює — то це перерви між ними, коли я ще не знаю, куди стрибнути далі. От і після смерті Доллі я довго перебував у такому завислому стані.

І тоді я надумав весело пожити.

День у день я стовбичив у Філовому кафе перед більярдним автоматом, де виграшем був безплатний кухоль пива, і хоч подавати мені пиво було протизаконно, але Філ сподівався, що згодом я успадкую Вірінині гроші й, можливо, допоможу йому відкрити готель. Я мастив волосся брильянтином і ганяв на танці по сусідніх містечках, а вночі світив ліхтариком у вікна дівчатам і жбурляв по шибках камінцями. На одній заміській фермі в мене був знайомий негр, що торгував саморобним джином "Жовтий диявол", і я підлещувався до кожного, хто мав автомобіль.

І все через те, що не хотів лишатися й хвилини зайвої у домі Телбоу. Просто не мав чим дихати в тому застояному повітрі. У кухні тепер хазяйнувала чужа людина — клишонога кольорова дівчина; вона цілими днями співала — невпевнено, боязко, мов дитина, що намагається додати собі духу десь у похмурій безлюдній місцині. Куховарка з неї була препогана. До того ж вона занапастила нашу герань. Коли Віріна наймала її, я не заперечував: сподівався, що це спонукає Кетрін повернутися до роботи. Та де там. Кетрін, як видно, й не думала навчати чогось нову дівчину: тепер вона й днювала й ночувала в отій своїй хатині на задньому подвір'ї. Забрала до себе радіоприймач і жила там на власну втіху.

— Я те ярмо з себе скинула і назад у нього не полізу,— заявила вона.— Мені треба спочити.

Від неробства вона погладшала, а ноги набрякли так, що довелося розрізати халявки черевиків. Наслідуючи звичаї Доллі, вона перебирала всяку міру, от хоч би щодо солодощів: на вечерю їй приносили з аптеки-закусочної по два фунти морозива, а в складках її плаття завжди шурхотіли обгортки від цукерок. Поки не стала аж надто гладка, вона уперто втискалася в плаття, що залишились після Доллі, неначе в такий спосіб удержувала свою подругу при собі.

Навідувати Кетрін стало для мене справжньою мукою, і я щоразу йшов до неї, згнітивши серце, обурюючись у душі тим, що змушений правити їй за товариство. Якось я не пішов до неї день, потім три дні, а потім і цілий тиждень. І коли після тих перерв приходив знову, мені здавалося, що й важка мовчанка між нами, і її недбале доводження зі мною сповнені докору. Гризоти сумління заважали мені зрозуміти правду, а полягала вона в тому, що Кетрін було байдуже, чи я приходжу до неї, чи ні. Аж поки одного дня вона довела це ділом: просто взяла та й викинула кавалки вати з дірок між зубами. Тепер і я перестав розуміти, що вона каже. Це сталося в ту мить, коли я почав був щось пояснювати, маючи на думці раніше піти,— вона підняла накривку своєї бокастої грубки й виплюнула вату в огонь. Щоки її одразу запали, обличчя стало немовби виснажене голодом. Тепер я більш не думаю, що вона вчинила так з наміром помститися мені,— просто дала зрозуміти, що я нічим перед нею не зобов'язаний: своє майбутнє вона воліла не ділити ні з ким.

Час від часу Райлі одвозив мене кудись своєю машиною, але твердо покладатися на нього та на його автомобіль я не міг: відколи Райлі став ділком, і той і той були майже весь час страшенно зайняті. На околиці містечка бригада тракторів уже розчищала дев'яносто акрів землі, що їх він купив під забудову. Місцевим поважним особам сподобався й інший його план: збудувати коштом міста шовкоткацьку фабрику, де кожний городянин матиме свій пай; крім можливих прибутків, таке промислове підприємство обіцяло й приріст населення. Газета надрукувала захоплену передову статтю, присвячену цьому проектові, в якій говорилось: місто має пишатися тим, що зростило такого заповзятливого юнака, як Райлі Гендерсон. А сам Райлі відпустив вуса, найняв контору й посадив у ній за секретарку свою сестру Елізабет. Мод Райорден вступила до університету в столиці штату, і майже кожної суботи він возив сестер до неї: мовляв, дівчата дуже нудьгують за Мод.