Лугова арфа - Сторінка 23

Про заручини міс Мод Райорден та містера Райлі Гендерсона "Кур'єр" сповістив у день всіх дурних — першого квітня.

Вони взяли шлюб у середині червня, урочисто обмінявшись обручками перед вівтарем. Ми з суддею були дружками. Всі подружки молодої, крім сестер Гендерсон, були приїжджі — світські дівчата, з якими Мод завела знайомство в університеті. "Кур'єр" назвав їх "чарівними початківками", і то був по-рицарському великодушний комплімент. Молода тримала в руках букет жасмину та бузку, — молодий бур у гетрах і погладжував вуса. Весільні дарунки ледве вмістилися на великому столі. Я подарував їм шість брусків запашного мила та попільницю.

*

Після вінчання ми з Віріною поверталися додому, ховаючись від сонця під її чорною парасолькою. День був пекельно гарячий, хвилі розжареного повітря коливалися навколо, немов звуки святкових дзвонів баптистської церкви, і перспектива довгого літа, що простяглася переді мною, була така ж тоскна, як та безлюдна полуднева вулиця. Літо, ще одна осінь, знову зима... Не спіраль — замкнене коло, як оце тінь від парасольки. І коли вже треба вистрибнути з нього... Серце моє тіпнулось, і я стрибнув.

— Віріно, я хочу поїхати звідси.

Ми стояли біля нашої садової хвіртки.

— Знаю. Я й сама хочу,— сказала вона, згортаючи парасольку.— Ото все думала поїхати десь разом з Доллі. Хотіла показати їй океан.

Раніше Віріна здавалася високою на зріст через свою владну поставу. Тепер вона трохи зсутулилася, голова її тремтіла. Мені аж дивно стало, що колись я міг так її боятися,— це була тепер звичайнісінька жінка, по-жіночому полохлива та марновірна,— все говорила про грабіжників, поначіпляла на двері засувок, а дах утикала громовідводами. Вона віддавна мала звичай першого дня кожного місяця ходити по місту власною персоною, збираючи всілякі платежі, що належали їй з людей, і, коли облишила ці свої походи, це викликало деяке замішання: городяни так звикли до того чорного дня, що тепер їм його бракувало. Жінки казали: все тому, що вона не має сім'ї; відколи поховала сестру, то стала сама не своя. А чоловіки винуватили доктора Морріса Рітца: він їй геть усі памороки забив, казали вони, і хоч як раніш самі сварилися з Віріною, але тепер узяли її сторону. Три роки тому, повернувшись до цього міста, я вирішив насамперед розібрати майнові папери родини Телбоу, і серед особистих речей Віріни — ключів, фотографій Моді Лори Мерфі — натрапив на поштову листівку, надіслану з Парагваю через два місяці після смерті Доллі, на різдво: "Як у нас тут кажуть, Feliz Navidad [5]. Ти скучила за мною? Морріс". І, прочитавши її, я подумав собі, що після того Вірінині очі весь час трохи косили до перенісся, і в їхньому погляді, немовби зверненому всередину, була смертельна мука; а тоді пригадав, як у день одруження Райлі ті очі, сльозаві од нещадного сонячного світла, на мить глянули прямо і в них сяйнула надія.

— Це може бути довга подорож. Я вже й сама міркувала, що треба б продати дещо... дещо з майна. Ми могли б поїхати кудись пароплавом. Ти ж ніколи ще не бачив океану.

Я зламав гілочку квітучої жимолості, що звисала з садового паркана, і почав обривати з неї листя, а Віріна дивилася на мене так, наче я шматував оту картину нашої подорожі, яку вона виплекала в уяві.

— Ну що ж...— Вона торкнулася родимки, що вирізнялась у неї на щоці, як сльоза.— Гаразд,— мовила вже діловим тоном.— То які твої наміри?

Отак і сталося, що я зібрався піти до судді аж у вересні, та й то тільки щоб попрощатись. Речі були спаковані, Еймос Легренд востаннє підстриг мене ("Гляди тільки, золотце, щоб не повернутися тобі лисому. Це я до того, що вони там не проминуть нагоди злупити з тебе скальп, а то й усього обдерти як липку"); на мені був новий костюм, нові черевики та сірий фетровий капелюх ("Ой яка ж ви цяця, містере Коллін Фенвік! — вигукнула місіс Каунті, побачивши мене.— Виходить, адвокатом будеш? То вже й убрався по-адвокатському. Ні-ні, хлопчику, цілувати тебе я не стану. Не дай боже забруднити таку пишноту якимсь пекарським непотребом. То ти пиши нам, чуєш?"); і того ж таки вечора поїзд мав урочисто помчати мене через усю країну, аж ген на північ, до міста, де вже майоріли прапори на мою честь.

У міс Белл мені сказали, що суддя пішов погуляти. Я знайшов його на площі, і в мене боляче стиснулося серце, коли я побачив цього дужого, чепурного чоловіка з індіанською трояндою у петельці в оточенні старих шкарбанів, що сиділи там день у день, базікаючи, харкаючи й дожидаючи смерті. Він узяв мене за руку й повів геть од них, і, поки він по-дружньому напучував мене й ділився власним студентським досвідом, ми поминули церкву й пішли дорогою, що веде до Річкового лісу. Та дорога і те дерево... Я тоді заплющив очі, щоб закарбувати їх у пам'яті, бо й подумати не міг, що повернуся, не передбачав, як часто ходитиму подумки тією дорогою і уявлятиму собі те дерево,— аж поки вони непереборно потягнуть мене назад.

Здавалося, ні суддя, ні я не усвідомлювали того, куди простуємо. З мовчазним подивом ми обвели очима круговид, що відкривався з кладовищенського пагорба, і, тримаючись за руки, спустилися на обпалену гарячим літом та обагрену вереснем луку. Водоспад барв заливав сухе, наструнене листя індіанської трави, і мені захотілося, щоб і суддя почув те, про що казала мені Доллі: оту лугову арфу, що збирає, запам'ятовує і розповідає історії людей, арфу, в якій бринить безліч голосів. І ми стали слухати.