Ляльководи (Лялькарі) - Сторінка 7

Як відправний пункт міст підходив ідеально. За дві десяті милі на схід від потрібного місця ми звернули з дороги й рушили до мети навпростець, через чагарник.

Вірніше сказати, в напрямку мети. Попереду чорніла величезна вигоріла галявина, і ми вирішили пройтися пішки. Місце, зазначене на знімку з орбіти, розташовувалося саме в центрі згарища, але хоча б якусінької літаючої тарілки там не було. А щоб довести, що вона тут сідала, знадобився б, напевно, фахівець кращий від мене. Пожежа знищила всі сліди.

Джарвіс старанно зняв на плівку галявину, але я вже зрозумів, що слимаки в черговий раз нас обійшли. Дорогою до машини, ми зустріли старого фермера. Ми, як було домовлено, трималися насторожі.

— Нищівна пожежа, — зауважив я, заходячи збоку.

— Так і є, — зажурливо відповів він. — Дві мої кращі дійні корови згоріли, справжнє лихо. А ви з газети?

— Так, — погодився я, — але, схоже, ми приїхали марно.

Мені дуже не вистачало Мері. Я не знав, що й думати: звичайно, може цей тип завжди горбиться… Але якщо Старий не помилився щодо корабля — а він ПОВИНЕН бути правий, — то цей, на вигляд сільський роззява, знає про нього, й, таким чином, покриває прибульців. А отже, в нього на спині паразит.

Я вирішив, що повинен спробувати. Спіймати живого паразита й зазняти його для Білого дому було набагато простіше в лісі, аніж десь в людному місці. Я кинув погляд на своїх товаришів: вони чекали мого сигналу; Джарвіс знімав безупинно.

Коли фермер повернувся, я збив його з ніг, впав зверху й вчепився в сорочку. Джарвіс підскочив ближче й приготувався знімати крупним планом. Фермер не встиг і охнути, а я вже задер на ньому сорочку.

На спині не було чогось незвичного — ані паразита, ані якихось слідів. І в інших місцях теж: ми перевірили.

Я допоміг йому піднятися, обтрусив одяг — він весь забруднився в попелі й пробурмотів:

— Винний, прошу пробачення...

Фермер трясся від злості.

— Щоб тобі порожньо було, ти... ти... — Очевидно, він навіть не міг з ходу підібрати для мене досить сильних слів, лише губи тремтіли. — Я на вас у поліцію поскаржуся! А було б мені років на двадцять менше, то я б і сам всіх трьох відлупцював!

— Вибач, батьку, помилка сталася.

— Помилка! — В обличчі його щось раптом змінилося, і я подумав, що він от-от заплаче. — Повертаюся з Омахи, а тут будинок згорів, половини череди нема, та ще й зять кудись запропав. Виходжу подивитися, що за чужинці тут ходять по моїй землі, а мене хіба що на шматки не рвуть. Нічого собі помилка! І куди світ котиться?!

Напевно, я міг би йому пояснити, куди, але не став. Хотів запропонувати йому грошей, щоб якось згладити провину, але він ударив мене по руці, й гроші полетіли на землю. Підібравши хвости, ми забралися.

Вже на дорозі Девідсон запитав:

— Ти впевнений, що все йде як треба?

— Припустімо, я можу помилитися, — сердито відповів я, — але ти коли-небудь чув, щоб помилявся Старий?

— М-м-м... ні. Куди тепер?

— У студію стереомовлення. Там-то вже точно помилки не буде.

Службовець застави біля в'їзду в Де-Мойн гаявся і не піднімав бар'єр. Він перевірив по своїй записній книжці, глянув на наші номерні пластини й сказав:

— Шериф повідомив, що ця машина в розшуку. Давайте праворуч.

— Праворуч, так праворуч, — не став сперечатися я, дав футів тридцять назад і вичавив газ на повну. Машини в нас у Відділі й особливо міцні, й особливо потужні — що виявилося досить доречним: бар'єр теж зробили на совість. Минаючи заставу, я навіть не пригальмував.

— Вже цікаво, — мовив Девідсон трохи здивовано. — Ти як і раніше впевнений, що все відбувається, як треба?

— Досить базікати, — прикрикнув я. — І запам'ятаєте, ви, обидва: швидш за все, ми звідтіля не виберемося. Але ми зобов'язані зняти й передати все, що відбудеться.

— Як скажеш, бос.

Якщо нас хтось і переслідував, то я гнав так швидко, що всі переслідувачі залишилися позаду. Перед входом в студію машина різко загальмувала, ми вискочили й кинулися вперед. Отут вже не до м'яких методів "дядечка Чарлі". Ми просто влетіли в ліфт, я натиснув кнопку поверху, де розміщувався кабінет Барнса. Піднявшись ми залишили ліфт відкритим. Секретарка в приймальні спробувала нас зупинити, але ми, не звертаючи на неї уваги, рушили далі. Дівчата за іншими столами відірвалися від роботи й уп'ялися на нас. Я підійшов до дверей Барнса й смикнув за ручку. Замкнено. Я повернувся до його секретарки.

— Де Барнс?

— Вибачте, як мені доповісти? — Безпристрасно й чемно.

Я сковзнув поглядом по її плечах. Так і є, горб. Боже, подумав я, ну тепер-то вже напевно. Вона була тут, коли я вбив Барнса.

І перегнувшись через стіл я задер їй блузку.

Точно! Я не міг помилитися. Вже вдруге я дивився на живого паразита.

Вона пручалася, дряпалася і навіть намагалася мене вкусити. Я вдарив її по шиї, ледь не умазавшись в слимака, і вона обм'якла. Потім я тикнув її трьома пальцями в живіт, розвернув і закричав:

— Джарвісе! Крупний план!

Цей ідіот длубався в камері, повернувшись до мене своїм товстим задом, потім випрямився і сказав:

— Все. Накрилася.

— Лагодь! Швидко!

У дальньому кінці приймальні піднялася з-за столу стенографістка й вистрілила в камеру. Влучила, але Девідсон відразу зрізав її своїм променем. І немов за сигналом, відразу шість людей кинулися на нього. Зброї в них, схоже, не було, й вони просто навалилися на нього всі разом.

Я все ще тримав секретарку і стріляв з-за столу. Вловивши краєм ока якийсь рух, повернувся і побачив у дверях кабінету Барнса: "Барнса номер два". Я вистрілив йому в груди, щоб напевно зачепити паразита, який, без сумніву, сидів у нього на спині.

Девідсон стояв вже на ногах, а до нього повзла одна з друкарок, схоже, поранена. Він вистрілив їй в обличчя, і дівчина звалилася на підлогу. Наступний розряд пропалахкотів у мене майже над самим вухом.

— Дякую! — крикнув я. — Забираймося. Джарвісе, швидше!

Ліфт як і раніше стояв відчинений, і ми забігли в кабіну. Я тягнув на руках секретарку Барнса. Двері зачинилися, і ми поїхали вниз. Девідсон тремтів, Джарвіс стояв весь зблідлий.

— Спокійно. Ви стріляли не в людей. В тварюк, на зразок цієї, — сказав я, підняв секретарку, й глянув їй на спину.

Отут вже мені ледве погано не стало. Зразок, який я хотів доставити живцем, зник. Зісковзнув, очевидно, на підлогу і в метушні кудись втік, сховався.

— Джарвіс, ти хоч щось зняв?

Той похитав головою.

Там, де раніше сидів паразит, вся спина в дівчини була вкрита висипкою — немов безліч крихітних шпилькових уколів. Я опустив її на підлогу. Вона ще не отямилася, і ми залишили її в кабіні ліфту. В холі було все спокійно, і на шляху на вулицю будь-хто не намагався нас зупинити.

Біля машини стояв поліцейський і виписував повідомлення про штраф.

— Тут стоянка заборонена, приятелю, — сказав він, вручаючи мені папірець.

— Вибачте, — відповів я, розписався в квитанції і рвонув геть. Потім вибрав місце, де поменше транспорту, і злетів прямо з міської вулиці, встигнувши подумати, що за це поліцейський, напевно, випише мені ще один штраф. Набравши висоту, ми змінили номерні знаки й ідентифікаційний код. Старий все прораховує заздалегідь.

Однак цього разу він, схоже, вважав, що я провалив операцію. Я спробував доповісти про результати ще на зворотному шляху, але він мене перебив і наказав повертатися у Відділ. Коли ми з'явилися, Мері була з ним. Старий вислухав звіт, лише зрідка перериваючи його незадоволеним бурчанням.

— Скільки ви бачили? — запитав я під кінець.

— Передача обірвалася, коли ви збили бар'єр, — сказав він. — А те, що було передано, не справило на Президента якогось враження.

— Воно й не дивно.

— Він велів тебе звільнити.

Я весь напружився.

— Я можу й сам...

— Помовч! — прикрикнув Старий. — Я йому сказав, що він може звільнити мене, а зі своїми підлеглими я буду розбиратися сам. Ти, безсумнівно, бовдур, але зараз ти мені потрібен.

— Дякую.

Мері увесь цей час швендяла кабінетом. Я намагався спіймати її погляд, але чомусь не виходило. Потім вона зупинилася за спиною Джарвіса і подала Старому такий же знак, як і в кабінеті в Барнса.

Я двигонув Джарвіса руків'ям променемета по голові, і він обм'як в кріслі.

— Назад, Девідсоне! — гаркнув Старий, спрямувавши йому в груди пістолет. Як щодо нього, Мері?

— З ним все гаразд.

— А він?

— Сем чистий.

Старий обмацував нас поглядом, і я, зізнатися, ще будь-коли не відчував себе таким близьким до смерті.

— Задерти сорочки! — наказав він з похмурим виглядом.

Ми підкорилися, і Мері виявилася слушною. Я почав сумніватися, чи зрозумію я сам, що відбулося, коли в мене на спині виявиться паразит.

— Тепер він! — наказав Старий. — Рукавички!

Ми розтягли Джарвіса на животі й обережно зрізали на спині одяг. Все-таки нам вдалося здобути живий зразок.

6

Мене ледве не занудило. Від однієї лише думки, що ця тварюка їхала зі мною в машині від самої Айови. Я, взагалі-то, не бридливий, але той, хто бачив паразита й знає, що то таке, мене зрозуміє.

Впоравшись з нудотою, я сказав:

— Давайте зженемо його. Можливо, ми ще врятуємо Джарвіса.

Хоча насправді я так не думав. Чомусь мені здавалося, що людина, на якій прокаталася така тварюка, вже втрачена для нас назавжди.

Старий жестом відігнав нас вбік.

— Забудьте про Джарвіса.

— Але...

— Досить! Якщо його взагалі можна врятувати, то кілька хвилин погоду не зроблять. У будь-якому випадку... — Він замовк. Я теж промовчав, оскільки і так знав, що Старий має на увазі: коли мова йде про безпеку Сполучених Штатів, життя співробітника Відділу коштує нічого.

З пістолетом напоготів Старий чекав, спостерігаючи за твариною на спині Джарвіса. Потім сказав Мері:

— Зв'яжися з Президентом. Особливий код — три нулі сім.

Мері пройшла до його столу. Я чув, як вона говорить щось в мікрофон, але не дуже прислухався, пильно розглядаючи паразита. Той не ворушився і не намагався відповзти.

Мері відірвалася від апарата й доповіла:

— Я не можу зв'язатися з ним, сер. На екрані один з його помічників, містер Макдоно.

Старий поморщився. Цей Макдоно, досить недурна й приємна у спілкуванні людина, відтоді як почав працювати в Білому домі, прославився своєю впертістю і незговірливістю. Президент частенько використовував його як буфер.

Ні, в даний час з Президентом зв'язатися не можна.