Люби ближнього твого - Сторінка 5

Йди далі, не зупиняйся!

Плечі її здригнулися, вона високо підняла голову, але не зупинилась, тільки немовби вся обернулася на слух.

— Тобі нічого лихого не зробили? — спитав голос за спиною.

Вона похитала головою.

— За тобою стежать?

Вона кивнула.

— І зараз?

Вона завагалася на мить, потім хитнула головою.

— Я зараз поїду. Спробую прослизнути. Писати тобі не зможу. Це надто небезпечно для тебе.

Вона кивнула.

— Візьми розлучення зі мною.

Жінка на мить застигла. Потім пішла далі.

— Ти повинна це зробити. Завтра ж подай заяву. Причина — мої політичні погляди. Мовляв, раніше ти нічого цього не знала. Зрозуміла?

Жінка не ворухнула головою. Вона йшла далі, випроставшись рів-но, мов кам'яна.

— Зрозумій же мене! — шепотів Штайнер. — Це тільки для твоєї безпеки. Я збожеволію, коли вони Тобі щось заподіють. А як візьмеш розлучення, вони дадуть тобі спокій.

Жінка не відповіла.

— Я люблю тебе, Маріє, — тихо, крізь зуби промовив Штайнер, і очі його заблищали від хвилювання. — Я люблю тебе й не поїду звідси, коли ти не пообіцяєш мені цього. Я повернусь назад, коли ти не пообіцяєш. Ти зрозуміла?

Минула, здалось йому, вічність, поки жінка кивнула.

— Обіцяєш?

Жінка знову повільно притакнула. Плечі її безсило опустилися.

— Я зараз зверну в оцей прохід праворуч, а ти обійди кругом і вийди мені назустріч. Не озивайся до мене, не роби нічого. Я хочу тільки ще раз побачити тебе, а тоді поїду. Якщо не буде ніякої звістки, значить, я прорвався.

Жінка кивнула й пішла швидше.

Штайнер звернув праворуч і пішов проходом поміж ятками. Біля прилавків галасливо торгувалися жінки з кошиками. М'ясо яскріло кривавими й білими плямами. Стояв нестерпно важкий дух. Горлали різники. Та зненацька все це щезло. Стукіт сокир об колоди обернувсь у ніжний цокіт, наче десь клепали коси. Зелений луг зринув перед Штайнером, лан достиглого жита, воля, берези, вітер, кохана постать, кохане обличчя. Погляди їхні злилися й не могли роз'єднатися. Усе було в тих поглядах: мука й щастя, любов і розлука, саме життя, що простерло крила над ними, щедре, солодке і буйне, і біль зречення, шалене мигтіння тисяч блискучих ножів.

Вони йшли й стояли майже поруч, ішли й самі того не усвідомлювали. Потім Штайнерові плеснула у вічі порожнеча, засліпила його, і лише за хвилину він знову став розрізняти барви в калейдоскопі ринку, що безглуздо крутився перед його очима.

Непевною ходою пішов він далі, все швидше й швидше, однак стримуючись, аби не привернути до себе уваги. Зачепив і звалив додолу із застеленого цератою прилавка половину свинячої туші; лайка різника за спиною вдарила у вуха, мов гуркіт барабана. Вибравшись із проходу, звернув за крайній рундук і став там.

Марія вже йшла з ринку. Поволі-поволі. На розі зупинилась і обернулася назад. Довго стояла вона там, високо піднявши обличчя, з широко розплющеними очима. Вітер шарпав її сукню, обліплюючи нею тіло. Штайнер не знав, чи бачить вона його, і не наважувався ще раз показатися їй: боявся, що вона кинеться до нього. Постоявши трохи нерухомо, вона підняла руки й обплела ними свої груди. То вона в уяві пригортала його, горнулася до нього, стискала його в нестерпно порожніх обіймах, із розтуленими устами, заплющивши очі. Потім повільно відвернулась, і похмура ущелина вулиці поглинула її.

Через три дні Штайнер перейшов кордон. Ніч була ясна й вітряна, білий місяць висів над обрієм. Штайнер був не слабодухий, але, перейшовши кордон, він обернувся назад, облитий холодним потом, і, наче в божевіллі, вимовив туди, у простір, ім'я дружини.

* * *

Він дістав іще одну сигарету. Керн дав йому прикурити.

— Скільки тобі років? — спитав Штайнер.

— Двадцять один. Скоро двадцять два.

— Ого, скоро двадцять два! Це вам не жарт, еге, хлопчику?

Керн похитав головою.

Штайнер помовчав трохи, потім сказав:

— У двадцять один рік я був на фронті. У Фландрії. То були теж не жарти. Оце, що тут, у сто разів краще. Ти розумієш?

— Розумію, — Керн обернувся обличчям до нього. — І краще, ніж смерть. Усе це я знаю.

— Ну, то ти вже чимало знаєш. До війни мало хто знав таке.

— До війни… Це ж було сто років тому.

— Тисячу. У двадцять два роки я вже лежав у госпіталі. Отам я збагнув одну річ. Розповісти?

— Давай…

— Гаразд, слухай. — Штайнер затягся сигаретою. — Рана в мене була нетяжка. Прострелило м'ясо, не дуже й боліло. Але поруч мене лежав мій товариш. Йому осколком розірвало живіт. Він лежав поруч і кричав. Морфію не було, розумієш? Навіть для офіцерів не вистачало. На другий день він так захрип, що міг уже тільки стогнати, благав мене, щоб я вкоротив йому цю муку. Я б так і зробив, коли б знав як. Третього дня на обід чогось раптом принесли гороховий суп. Густий, мов довоєнний, із салом. Доти нас годували якимись помиями. І ми їх їли, бо були страшенно голодні, і от я лигаю той суп, мов зголодніла тварюка, забувши все на світі від насолоди, й бачу над вінцями миски обличчя товариша, спухлі, потріскані губи, бачу, в яких муках він помирає. Через дві години він уже був неживий. А я їв суп, і мені було смачно, як ніколи.

Штайнер замовк.

— Ви ж були страшенно голодні, — озвався Керн.

— Та ні, не в тім річ. Я про інше: поруч тебе може вмирати людина, а ти нічого не відчуватимеш. Ну, ще там жаль… Але не біль! Бо твій живіт цілий! За півметра від тебе з людини душа рветься в передсмертному крику й муках — а ти не відчуваєш нічого. Оце і є лихо нашого світу. Затям це, хлопчику! Тим-то людство так повільно посувається вперед. І так швидко відкочується назад. Ти згоден зі мною?

— Ні, — відказав Керн.

Штайнер усміхнувся.

— Ну, звичайно… Але поміркуй про це коли-небудь при нагоді. Часом воно помагає.

Він підвівся.

— Ну, я пішов. Назад. Митник не подумає, що я можу повернутися зараз. Перші півгодини він пильнував, і завтра вранці теж пильнуватиме. А що я можу повернутися серед ночі, це йому й не в голові. Митницька психологія. Слава Богу, втікач здебільшого з часом стає мудріший за переслідувача. І знаєш чому?

— Ні.

— Бо він ризикує більшим. — Штайнер плеснув Керна по плечу. — Найперший життєвий закон: небезпека загострює чуття.

Він подав Кернові руку — велику, суху, теплу руку.

— Щасти тобі. Може, колись іще побачимось. Я вечорами буватиму іноді в кафе Шперлера. Спитай там про мене, як потрапиш до Відня.

Керн кивнув.

— Ну, бувай здоров. І не забувай моєї картярської науки. Це непогана розвага, думати не треба. Жадана мета для людини без притулку. В яс і тарок ти навчився непогано. У покер треба більше ризикувати. Сміливіше блефувати.

— Гаразд, — сказав Керн. — Я блефуватиму сміливіше. Дякую тобі. За все.

— Від вдячності одвикай. А втім, ні, не треба. З нею все-таки легше прожити. Людям, звичайно, на неї начхати, але тобі самому легше буде. Це трохи зігріває душу, коли часом Можеш відчувати вдячність. І пам'ятай: хоч би що було — все краще, ніж війна.

— І краще, ніж смерть.

— Про смерть не знаю, мертвим я не був. Але, у всякому разі, краще, ніж агонія. Ну, бувай, хлопчику!

— Бувай, Штайнере!

Керн іще трохи посидів. Небо вже заясніло, і земля довкола лежала повита спокоєм, безлюдна.

Керн тихо сидів у сутінку під буком. Ясна, пронизана місячним промінням зелень листя напнулась над ним, мов велике вітрило, — неначе вітер тихо ніс Землю крізь безмежні сині простори, повз сигнальні вогники зірок і маяк місяця.

Керн вирішив спробувати ще вночі дістатися до Братислави, а звідти — до Праги. У великому місті завжди безпечніше. Відкривши валізку, вийняв чисту сорочку й шкарпетки, щоб переодягтися: неохайний вигляд міг збудити підозру. Та й тюремного духу хотілось позбутися.

Химерне почуття сповнило його, коли він стояв у місячному сяйві голий. Він здавався сам собі загубленою дитиною. Керн квапливо взяв чисту сорочку, що лежала перед ним на траві, й натягнув на себе. Сорочка була синя — це практично, не так брудниться. У світлі місяця вона здавалася фіолетово-сірою.

Ні, він не піддасться зневірі.

3

До Праги Керн приїхав пополудні, залишив валізу на вокзалі в камері схову й пішов просто в поліцію. Не реєструватись; він тільки хотів спокійно обміркувати, що йому робити далі. А поліційне управління — найкраще місце для цього. Там не патрулюють поліцаї й не питають ні в кого документів.

Керн сів у коридорі на лаві, навпроти кабінету, де реєстрували емігрантів.

— Тут іще той, з еспаньйолкою, приймає? — спитав він свого сусіда по лаві.

— Той, що я знаю, — без еспаньйолки.

— А… Може, того перевели куди-небудь… А які тут шанси зараз?

— Нічого, непогані, — відповів Кернів сусід. — На кілька днів дозвіл дають без мороки. А далі вже важче. Забагато нас тут стало.

Керн задумався. Якщо він дістане кількаденний дозвіл на проживання, то зможе одержати в комітеті допомоги біженцям талони до їдальні та картку на безплатне місце в готелі на якийсь тиждень — це йому було відомо ще з минулого разу. Якщо ж не дістане дозволу — його можуть заарештувати й випхати назад за кордон.

— Ваша черга, — сказав Кернів сусід.

Керн глянув на нього.

— Як хочете, йдіть ви. Я не поспішаю.

— Гаразд. — Чоловік підвівся й зайшов до кабінету. Керн вирішив почекати його, спитати про результат, а потім уже видно буде: йти чи не йти самому. Він, хвилюючись, походжав сюди й туди коридором. Нарешті чоловік вийшов, і Керн підбіг до нього.

— Ну, як?

— Десять днів! — Щасливець аж сяяв. — От поталанило! Навіть не питав нічого. Певно, в доброму настрої. А може, тому, що сьогодні тут нас небагато. Минулого разу я дістав тільки п'ять днів.

Керн набрався духу.

— Ну, спробую і я.

Урядовець у кабінеті був без еспаньйолки. І все-таки його обличчя здалося Кернові знайомим. Може, він просто зголив свою борідку?

Крутячи в руках невеличкий складаний ножик з перламутровою колодочкою, він окинув Керна стомленим, байдужим риб'ячим поглядом.

— Емігрант?

— Так.

— Із Німеччини?

— Так. Сьогодні…

— Документи які-небудь є?

— Нема.

Урядовець кивнув. Потім клацнув ножиком, сховавши лезо, й відкрив викрутку. Керн розглядів, що в перламутрову колодочку вправлена ще й манікюрна пилочка. Урядовець заходився обережно полірувати нею ніготь великого пальця.

Керн чекав. Йому здавалося, наче в цілому світі немає нічого важливішого за ніготь цього стомленого чоловіка, що сидить перед ним.