Люби ближнього твого - Сторінка 6

Він аж віддих затамував, щоб не заважати, не розсердити його, і тільки нервово стискав за спиною сплетені руки.

Нарешті ніготь відполіровано. Урядовець задоволено оглянув його, підвів очі на Керна й сказав:

— Десять днів. Вам дозволяється пробути в нас десять днів. Потім ви мусите виїхати.

Напруження зразу спало. Керну здалося, що він зараз упаде. Але він тільки глибоко вдихнув повітря й опанував себе. Керн уже навчився не пускати щастя з рук.

— Я вам був би дуже вдячний, якби ви дали мені два тижні, — сказав він.

— Не можу. А навіщо це вам?

— Мені мають прислати документи. А для цього я повинен мати постійну адресу. Потім я поїду в Австрію,

Керн побоювався, що в останню мить зіпсував усе, але відступати було вже пізно. Він брехав швидко й упевнено. Він волів би радніше сказати правду, але знав, що мусить брехати. Урядовець же, навпаки, знав, що мусить повірити цій брехні, бо перевірити її не було змоги, і таким чином обидва майже вірили, що це правда.

Урядовець клацнув викруткою й сказав:

— Ну, гаразд. Як виняток, два тижні. Але більше не продовжимо.

І, взявши бланк, почав писати. Керн дивився на нього, мов на архангела. Він до останньої хвилини боявся: ану ж урядовець загляне в картотеку й виявить, що він уже двічі був у Празі! Тому він назвав інше ім'я й дату народження. Так у разі чого можна сказати, що то був його брат.

Але урядовець був надто стомлений, щоб іще копатись у картотеці. Він посунув до Керна заповнений бланк.

— Візьміть! Там іще хто є?

— По-моєму, нема. Допіру не було нікого.

— Добре.

Урядовець витяг носовик і заходився старанно протирати перламутрову колодочку свого ножика. Він, мабуть, і не чув, як Керн подякував йому, а потім вийшов з кабінету так поквапно, наче в нього могли ще відібрати той папірець.

Тільки надворі він зупинився й глянув навколо. "Господи Боже! — не тямлячи себе від радості, думав він. — Господи Боже мій! Не заарештували! Тепер цілих два тижні не треба боятися, два довгих тижні, чотирнадцять днів і чотирнадцять ночей — цілу вічність! Боже, благослови цього чоловіка з перламутровим ножиком! Хай він знайде собі ще один — із висувним годинником і золотими ножичками!"

Поруч нього, біля входу, стояв поліцай. Керн намацав у кишені посвідку, потім рішуче ступив до нього й спитав:

— Котра година, вахмістре?

У нього й у самого був годинник; йому просто захотілося зазнати того вельми рідкісного для нього почуття, коли можна не боятись поліцая.

— П'ята, — буркнув вартовий.

— Дякую. — І Керн неквапливо зійшов із ґанку на тротуар, хоч йому хотілося бігти бігцем, лише тепер він повірив, що все це не сон.

* * *

У великій залі комітету допомоги біженцям було повно людей. І все-таки вона здавалась якоюсь порожньою. Люди стояли й сиділи в сутінку залу, мов тіні. Майже всі мовчали. Кожен уже сто разів переговорив про все, що його цікавило. І тепер лишалося тільки одне — чекати. Це був останній бар'єр перед відчаєм.

Більше половини присутніх були євреї. Поруч Керна сидів блідий чоловік зі схожою на грушу головою; він тримав на колінах футляр для скрипки. З другого боку згорбився літній єврей зі шрамом на опуклому лобі. Він безперестану стуляв і розтуляв кулаки, біля нього, пригорнувшись одне до одного, сиділи білявий юнак і темнокоса дівчина. Сиділи, міцно сплівши руки, наче боялися, що їх іще й тут можуть розлучити, як тільки вони на мить відірвуться одне від одного. Вони не дивились одне на одного, погляди їхні блукали десь у минулому, очі були ніби порожні, невидющі. За ними примостилася огрядна жінка. Вона беззвучно плакала, сльози текли їй по щоках, збігали з підборіддя на сукню, та вона навіть не витирала їх. Руки її безживно лежали на колінах.

І серед цієї мовчазної безнадії й смутку безтурботно бавилася дитина — десь так шестирічна дівчинка. Жвава, непосидюща, блискаючи оченятами й махаючи чорними кучерями, вона бігала по всьому залу.

Перед чоловіком зі схожою на грушу головою вона спинилася, постояла трохи, дивлячись на нього, потім показала на футляр у нього на колінах і вимогливо спитала дзвінким голоском:

— У тебе там скрипка?

Чоловік якусь хвилину дивився на дівчинку, ніби не розуміючи. Потім кивнув.

— Ану покажи, — попросила дівчинка.

— Навіщо?

— Я хочу подивитись.

Скрипаль повагався, потім відкрив футляр, вийняв скрипку, загорнену в фіолетовий шовк, і обережно розгорнув.

Дівчинка довго не зводила зі скрипки очей. Тоді підняла ручку й торкнулася пальчиком до струн.

— А чого ти не граєш?

Скрипаль не відповів.

— Заграй що-небудь! — не вгавала дівчинка.

— Міріам! — тихо, стримуючи голос, покликала з другого кінця залу жінка, що тримала на руках немовля. — Міріам, іди сюди!

Дівчинка не послухалась. Вона все дивилася на скрипаля.

— Ти не вмієш?

— Та вмію…

— Так чого ж ти не заграєш?

Скрипаль збентежено глянув довкола. Його велика, вправна рука стиснула гриф інструмента. Дехто поблизу вже з цікавістю дивився на нього, і він не знав, куди подіти очі від ніяковості.

— Тут же не можна грати, — сказав він нарешті.

— А чому? — здивувалася дівчинка. — Заграй! Тут так нудно…

— Міріам! — знову покликала мати.

— Дитина правду каже, — озвався старий зі шрамом, який сидів біля скрипаля. — Заграйте. Може, це трохи розважить усіх нас. Та й хто б це тут мав забороняти!

Скрипаль ще трохи повагався. Потім узяв із футляра смичок, підкрутив його і приклав скрипку до плеча. Полинув перший чистий звук.

Керн відчув неначе якийсь дотик. Мовби чиясь рука щось владно відсунула в ньому. Єство його не хотіло коритись, але опиратися він не міг. По тілу пробігли мурашки. Та зразу ж це змінилося відчуттям блаженного тепла.

Двері канцелярії відчинилися, секретар вийшов у зал, не причинивши їх. У канцелярії вже горіло світло й низенька згорблена постать секретаря виразно чорніла на тлі ясного прямокутника дверей. Спершу він наче хотів щось сказати, але потім схилив голову набік і заслухався. Повільно, беззвучно, мов відтиску невидимої руки, двері самі зачинилися за його спиною.

Зникло все, лишилася тільки скрипка. Вона сповнила своїм голосом важке, мертве повітря зали й неначе змінила все, зібравши, зливши німу самотність усіх цих жалюгідних створінь, які нітились у сутінках попід стінами, в одну велику спільну тугу та скаргу.

Керн обхопив коліна руками, похилив голову й віддався повені звуків. Йому здавалося, ніби та повінь підняла його й несе кудись, несе в якусь рідну й водночас моторошно чужу стихію. Маленька чорнява дівчинка тихо, непорушно сиділа на підлозі біля скрипаля й дивилась на нього.

Скрипка змовкла. Керн трохи вмів грати на фортепіано й досить знався на музиці, щоб зрозуміти: цей чоловік грає надзвичайно гарно.

— Шуман? — спитав старий зі шрамом.

Скрипаль кивнув.

— Грай іще, — сказала дівчинка. —— Заграй такої, щоб весело було. Бо тут сумно.

— Міріам! — тихо покликала мати.

— Добре, — мовив скрипаль і знову підняв смичок.

Керн глянув навколо. Він побачив схилені голови й світлі плями відкинутих назад облич, побачив смуток, зневіру — і тиху радість, що її на хвилину розлила по тих обличчях мелодія скрипки. І він згадав усі отакі дожидальні, що їх йому вже чимало довелось побачити, повні знедолених, єдина провина яких — те, що вони народилися на світ і живуть. Як же можуть водночас існувати на світі така недоля й оця музика? Як це збагнути? У цьому були водночас безмежна втіха і жахливий глум.

Керн бачив, що голова скрипаля лежить на скрипці, мов на плечі коханої. Присмерк у залі густішав, а він думав: "Ні, я мушу жити! Я не загину! Я мушу жити. Життя таке барвисте й солодке, я ж його ще не знаю, це музика, це поклик, голос із-за далеких лісів, незнаних обріїв, з невідомих ночей! Я хочу жити!"

Він не зразу помітив, що скрипка вже затихла.

— Що це ти грав? — спитала дівчинка.

— "Німецькі танці" Франца Шуберта, — хрипким голосом відповів скрипаль.

Старий, що сидів біля нього, засміявся.

— Німецькі танці! — І, провівши рукою по шраму на лобі, повторив: — Німецькі танці!

Секретар біля дверей увімкнув світло й сказав:

— Хто наступний? Заходьте!

* * *

Керн дістав картку на ліжко в готелі "Бристоль" і десять талонів на обіду їдальні на Вацлавській площі. Одержавши талони, він відчув, що страшенно голодний, і мало не бігцем побіг туди, боячись запізнитися.

Він не помилився. Усі стільці в їдальні були вже зайняті, й довелося чекати. За одним столом він побачив свого колишнього університетського професора. Керн хотів був підійти привітатись, та передумав: він знав, що багато хто з емігрантів не любить, коли їм нагадують про минуле.

Незабаром до їдальні зайшов скрипаль і нерішуче спинився біля дверей. Керн жестом підкликав його. Скрипаль здивовано глянув на нього й повільно підійшов ближче. Керн зніяковів: коли він побачив у дверях цього чоловіка, йому здалося, ніби вони давно знайомі, а тепер він згадав, що навіть не розмовляв з ним щодня.

— Вибачте, — сказав він, — я чув допіру, як ви грали на скрипці, й тепер подумав, що ви, мабуть, іще не дуже орієнтуєтесь тут.

— Так воно й є. А ви?

— О, я вже втретє у Празі. Ви недавно з Німеччини?

— Два тижні. Сюди я приїхав тільки сьогодні.

Керн помітив, що професор і його сусід підвелись.

— Он два місця звільнилися, — швидко сказав він. — Ходімо!

Пробираючись поміж столами, вони зустрілись у вузькому проході з професором. Той, непевно подивившись на Керна, зупинився.

— Ми з вами не знайомі?

— Я слухав ваші лекції, — відповів Керн.

— А… — Професор покивав головою. — Скажіть, ви часом не знаєте людей, які могли б купити пилосос? Десять процентів знижки, в кредит. Або грамофон…

Керн сторопів — правда, лише на одну мить. Професор був світилом в онкології… Потім відповів співчутливо:

— Ні, на жаль, не знаю…

Йому було добре відомо, що це означає, коли людина пробує торгувати пилососами і грамофонами.

— Я так і думав… — Професорів погляд став байдужим. — Ну, пробачте, будь ласка, — сказав він, наче звертаючись до когось зовсім іншого, й пішов до дверей.

У їдальні давали перловий суп із м'ясом. Керн швидко висьорбав свою порцію й, підвівши голову, побачив, що скрипаль сидить, поклавши на стіл руки, перед повною тарілкою.

— Чому ви не їсте? — спитав він здивовано.

— Не можу.

— Ви хворі?

Схожа на грушу голова скрипаля здавалася зовсім жовтою, знекровленою в мертвотному світлі голих лампочок під стелею.

— Ні.

— Так не годиться.