Любий друг - Сторінка 36

Дійшов до середини й перестрінувся з гладким лисим добродієм, — той усе собі спокійненько походжав.

"Що цей дивак тут робить?" — подумав він.

Добродій теж стишив ходу й дивився на Жоржа з видимим бажанням заговорити. Коли наблизився, вклонився й мовив дуже ввічливо:

— Вибачте, пане, що турбую вас, але чи не можете ви сказати, коли цю церкву збудовано?

Дю Руа відповів:

— Їй-богу, не знаю гаразд, думаю, що років двадцять — двадцять п’ять. Та я тут уперше.

— Я теж. Ніколи її не бачив.

Тоді журналіст зацікавлено спитав:

— Здається, ви дуже пильно її оглядаєте. Вивчаєте її в усіх подробицях.

Той покірливо відповів:

— Я не оглядаю її, пане, я чекаю свою дружину, вона призначила мені тут побачення, а сама спізнюється.

Помовчавши хвилину, він додав:

— Бісова спека надворі.

Дю Руа роздивлявся на нього; у добродія, на його думку, було гарне обличчя, і раптом йому здалось, що він схожий на Форестьє.

— Ви з провінції? — спитав він.

— Так. Із Рена. А ви, пане, ради цікавості сюди прийшли?

— Ні. Я чекаю одну пані.

Журналіст уклонився й відійшов посміхаючись.

Коло головного входу він знову побачив злидарку, що все стояла навколішках та молилась. Подумав: "Чорт, та й уперто ж вона молиться". Він уже не зворушився й не жалів її.

Пройшов повз неї і тихо звернув у правий притвор, щоб зустрітися з пані Вальтер.

Він здалека позирав на місце, де покинув її, і здивувався, коли не побачив. Подумав, що помилився колоною, пройшов до кінця і знову вернувся. Так, вона пішла! Здивовано й обурено спинився. Потім уявив собі, що вона шукає його, і знову обійшов церкву. Не знайшовши її, вернувся й сів на стільця, де її покинув, сподіваючись, що вона прийде. І почав чекати.

Незабаром він звернув увагу на якийсь шепіт. У цьому закуткові нікого не видно було. Де ж це шепотіло? Він підвівся й постеріг у сусідній каплиці двері до сповідальні. З-під одних дверей вистромився на тахлі кінчик сукні. Він підійшов, щоб глянути на ту жінку. Пізнав її. Вона сповідалась!

Йому скажено схотілось узяти її за плечі й витягти з тієї клітки. Потім подумав: "Дарма, сьогодні черга священика, а завтра моя". І сів спокійно проти покинутих дверцят, чекаючи свого часу й посміхаючись з цієї пригоди.

Чекав він довго. Нарешті пані Вальтер підвелась, обернулась, побачила його й підійшла до нього. Обличчя в неї було холодне й суворе.

— Пане, — сказала вона, — прошу вас не проводити мене, не йти за мною й не приходити більше до мене самому. Вас не приймуть. Прощайте.

І гордовито пішла.

Він не затримував її, бо мав принцип — ніколи не силувати подій. А коли священик, трохи стурбований, теж вийшов із закапелка, він підступив до нього, глянув йому у вічі і пробурмотів йому під ніс:

— Якби ви не в цій спідниці були, яку пару лящів одважив би я вам у мерзотну пику!

Потім повернувся й, посвистуючи, вийшов із церкви.

Гладкий добродій стояв на порозі, вже надівши капелюха, заклавши за спину руки, стомлений від чекання, і дивився на широкий майдан та вулиці, що на ньому сходились.

Вони вклонились одне одному.

Журналіст не мав чого робити і пішов до редакції. По заклопотаних обличчях кур’єрів побачив, що сталося щось незвичайне, і зразу ж подався до директора в кабінет.

Пан Вальтер стоячи уривчастими фразами нервово диктував статтю і в проміжках між двома абзацами давав доручення репортерам, що товпились коло нього, робив вказівки Буаренарові й розліплював листи.

Коли Дю Руа ввійшов, патрон радісно скрикнув:

— Ах, як добре, от і Любий друг!

Він трохи ніяково спинився й перепросив:

— Вибачте, що так назвав вас, я дуже схвильований подіями. До того ж від дружини й дочок тільки й чую — Любий друг. Любий друг! — й сам звик врешті. Ви не сердитеся?

Жорж сміявся:

— Аж ніяк. Це прізвисько не образливе.

Пан Вальтер вів:

— Гаразд, тоді я теж зватиму вас Любим другом, як і всі. Ну, так у нас величезні події. Міністерство скинуто більшістю трьохсот десяти голосів проти ста двох. Вакації знову відкладені, відкладені до грецьких календ, а вже двадцять восьме липня. Іспанія гнівається на нас за Марокко, це й повалило Дюрана де л’Ена та його поплічників. Заварилась каша! Маро доручено скласти новий кабінет. Він бере генерала Бутена д’Акра на військового міністра, а нашого друга Ляроша-Матьє на закордонні справи. Собі він лишає міністерство внутрішніх справ і пост голови ради міністрів. Ми робимось офіційною газетою. Я пишу передову: проголошую основні засади й накреслюю міністрам шляхи діяльності.

Добряга посміхнувся й додав:

— Ті шляхи, якими вони й гадають іти, розуміється. Але мені треба щось цікаве про марокканську справу, щось злободенне, ефектне, сенсаційне. Як ви?

Дю Руа поміркував хвилинку й відповів:

— Розумію. Наші колонії в Африці — де Алжир посередині, Туніс праворуч і Марокко ліворуч; то я вам дам нарис, у ньому накидаю політичну ситуацію в наших володіннях, розповім історію племен, що заселяють цю велику територію, і опишу похід до марокканського кордону, аж до великої оази Фігіг, де жодний європеєць не проходив, але ж вона і спричинилась до теперішнього конфлікту. Годиться вам?

Пан Вальтер скрикнув:

— Чудово! А назва?

— "Від Тунісу до Танжера".

— Добре!

Дю Руа, покопавшись у комплекті "Французького життя", видобув свою першу статтю "Спогади африканського стрільця", перейменував, дещо переробив та змінив, і вона чудово тепер придалася, бо в ній говорилося і про колоніальну політику, і про людність Алжиру, і про похід у Оранську провінцію.

За три чверті години статтю було перероблено, підправлено й приперчено злободенністю та похвалами новому кабінетові.

Директор, перечитавши її, заявив:

— Чудово… чудово… чудово… З вас цінна людина. Вітаю вас. І Дю Руа пішов обідати, захоплений проведеним днем; невдача в церкві Трініте його не бентежила, бо почував, що справа виграна.

Дружина нетерпляче його чекала. Побачивши його, скрикнула:

— Знаєш — Лярош міністр чужоземних справ!

— Так, я навіть статтю про Алжир написав з цього приводу.

— Що саме?

— Ти знаєш її — ота перша стаття, що ми вкупі писали: "Спогади африканського стрільця", тільки я переглянув та виправив її для нагоди.

Вона посміхнулась:

— А, це ж дуже добре.

Потім, поміркувавши трохи, додала:

— Я думаю про продовження, що ти мав тоді написати і… покинув на півдорозі. Тепер ми можемо знову до нього взятися. З цього може вийти кілька чудових статей, потрібних нині.

Він відповів, сідаючи до столу:

— Чудово. Тепер уже ніхто не заважатиме, бо ж рогоносець Форестьє на тому світі.

Це її дійняло.

— Твій жарт зовсім недоречний, і прошу тебе покинути його, — сухо мовила вона. — Надто довго вже він триває.

Він збирався глузливо відмовити, але йому подали телеграму без підпису: "Я божевільна. Простіть мене й приходьте завтра о четвертій у парк Монсо".

Він зрозумів і, геть зрадівши, сказав дружині, ховаючи папірця в кишеню:

— Не буду більше, моя люба. Це безглуздо. Визнаю.

І почав обідати.

Їв, і з думки йому не сходили ті кілька слів: "Я божевільна. Простіть мене й приходьте завтра о четвертій у парк Монсо". Отже, вона здавалась. Це значило: "Я віддаюсь, я ваша, робіть зі мною, що хочете, де хочете й коли хочете".

Він засміявся. Мадлена спитала:

— Що це тобі?

— Нічого. Згадав священика, що здибав сьогодні, — така пика в нього кумедна.

Другого дня Дю Руа з’явився на побачення рівно о четвертій. Скрізь по лавочках у парку сиділи буржуа, намучені спекою, та недбайливі бонни, що, здавалось, мріяли, а діти тим часом качались у піску на дорозі.

Пані Вальтер знайшов серед штучних руїн, біля струмка. Вона ходила круг невеличкої колонади з турботним і нещасним виглядом.

Коли він привітався, вона зразу сказала:

— Людей тут скільки!

Він ухопився нагоди:

— Це правда, може, поїдемо куди?

— Де саме?

— Байдуже, хоч би й просто каретою. Спустите штору з вашого боку й сидітимете в захистку.

— Так краще буде, тут я помираю зі страху.

— Ну, то приходьте через п’ять хвилин до брами, що на крайній бульвар. Я під’їду візником.

І пішов підбігцем.

Сівши в карету й ретельно затуливши шибку зі свого боку, вона спитала:

— Куди ви сказали їхати візникові?

Жорж відповів:

— Не турбуйтесь, він знає.

Він дав йому адресу свого помешкання на Константинопольській.

Вона вела:

— Ви не уявляєте, як я страждаю через вас, як я мучилась, катувалась. Вчора я була жорстока в церкві, але хотіла втекти від вас за всяку ціну. Я так боюся лишитися з вами на самоті. Ви простили мене?

Він тиснув її руки:

— Так, так. Чого тільки не простиш, коли любиш так, як я вас!

— Слухайте, пообіцяйте, що шануватимете мене… що ви… що не… інакше ми не зможемо бачитись.

Спочатку він нічого не відповів; посміхнувся під вусами тією тонкою посмішкою, що хвилює жінок. Нарешті прошепотів:

— Я ваш раб.

Тоді вона почала розповідати, як примітила, що любить його, коли дізналась про його одруження з Мадленою Форестьє. Пригадувала подробиці, дати, ділилася з ним своїми передчуваннями.

Раптом вона замовкла. Карета спинилась. Дю Руа розчинив дверці.

— Де це ми? — спитала вона.

— У мене. Це моє парубоцьке помешкання, я знову найняв його на кілька днів… щоб мати куточок, де з вами бачитись.

Вона вчепилась за торочки сидіння, жахаючись думки про таке побачення, й бубоніла:

— Ні, ні, я не хочу! Я не хочу!

Він рішуче сказав:

— Присягаюся вам, що шануватимусь. Ідіть. Бачте, на нас увагу звертають, зараз юрба збереться. Швидше… швидше… сходьте.

І приказував:

— Присягаюсь вам, що шануватимусь.

Якийсь винар цікаво дивився на них з порога своєї крамниці. Вона злякано кинулась у будинок.

Хотіла йти сходами вгору. Він затримав її за руку:

— Це тут, на першому поверсі.

І пхнув її у своє помешкання.

Замкнувши двері, він схопив її, як здобич. Вона відбивалась, пручалась, лепетала:

— Ох, Боже мій!.. Ох, Боже мій!..

Він цілував її шию, очі, уста так поривно, що вхилитись від його шалених пестощів вона не могла; і відпихаючи його, відвертаючи обличчя, вона й сама мимоволі на його поцілунки відповідала.

Зненацька вона перестала пручатись і, переможена, покірно далася роздягти. Він зручно й хутко здіймав одну по одній всі частини її вбрання вправними, як у покоївки, руками.

Вона вирвала в нього з рук свого ліфа, затулила ним обличчя й стояла, геть біла, серед скинутої до ніг одежі.

Він лишив на ній черевики й поніс на руках до ліжка.