Любий друг - Сторінка 37

Тоді вона ледь чутно шепнула йому на вухо:

— Присягаюсь вам… присягаюсь… що ніколи не мала коханця.

Так ніби та дівчина казала:

— Присягаюсь, що я незаймана.

А він думав: "Оце вже справді мені байдуже".

V

Настала осінь. Подружжя Дю Руа пробуло в Парижі ціле літо і під час коротких депутатських вакацій проводило у "Французькому житті" рішучу кампанію за новий кабінет.

Хоч жовтень тільки ще починався, обидві палати мали розпочати засідання, бо справи в Марокко ставали загрозливі.

Власне, ніхто не вірив у танжерську експедицію, хоч у день розпуску парламенту один правий депутат, граф Лямбер-Саразен, у дотепній промові, якій плескав навіть центр, запропонував йти в заклад і поставити свої вуса, як зробив колись славетний віце-король Індії, проти бурців голови ради міністрів, що новий кабінет конче наслідуватиме попередній і вирядить армію в Танжер до пари туніській армії — з любові до симетрії, точнісінько, як дві пази на коминку ставлять.

Він додавав: "Африканська земля, панове, справді є огнище для Франції, огнище, де горять найкращі наші дрова, огнище з великою тягою, яке розпалюють банківськими паперами.

Вам спала артистична фантазія прикрасити лівий ріжок коминка туніським безділлям, що дорого вам коштує, — побачите, що панові Маро схочеться наслідувати свого попередника й прикрасити правий ріжок марокканським безділлям".

Ця славетна промова стала Дю Руа за тему для десятка статей про алжирську колонію, — для тієї його серії, що урвалась, коли він почав працювати в газеті, і він палко підтримував ідею військової експедиції, хоч і переконаний був, що вона не відбудеться. Він грав на патріотичну струну й нападався на Іспанію з усім арсеналом кпинів, що до них удаються, коли інтереси якоїсь держави не збігаються з нашими.

"Французьке життя" набуло великої ваги завдяки своїм зв’язкам із владою. Воно подавало політичні новини раніше за найповажніші газети і з допомогою натяків давало читачам можливість зрозуміть наміри своїх друзів-міністрів, і всі паризькі й провінційні газети користувались його відомостями. Його цитували, боялися й починали шанувати. Це вже не був непевний орган купи політичних плетунів, а визнаний орган кабінету. Лярош-Матьє був душею газети, а Дю Руа — її рупором. Пан Вальтер, мовчазний депутат і лукавий директор, що вмів бути непомітним, обробляв, казали, в затінку велике діло з марокканськими мідними копальнями.

Мадленин салон став впливовим осередком, де щотижня сходились кілька членів кабінету. Навіть голова ради міністрів в неї обідав; а дружини державних діячів, що колись не зважувались до неї ходити, тепер хвалились дружбою з нею й бували в неї частіше, ніж вона в них.

Міністр закордонних справ поводився в домі мало не як господар. Приходив, коли хотів, приносив телеграми, всілякі повідомлення і диктував комусь із подружжя інформації, наче воно було за його секретарів.

Дю Руа, лишаючись на самоті з Мадленою, коли міністр ішов, обурювався на поведінку цього нахабного вискочня, в голосі йому лунала загроза, кожна увага була ущиплива.

Та вона зневажливо знизувала плечима й казала:

— Зроби й ти. Стань міністром, тоді й ти верховодитимеш. А тим часом мовчи.

Він крутив вуса, скоса на неї поглядаючи.

— Невідомо, на що я здібний, — казав він, — може, й дізнаєшся колись.

Вона філософськи відповідала:

— Поживемо — побачимо.

У день відкриття парламенту, поки Жорж збирався на сніданок до пана Ляроша-Матьє, щоб перед засіданням одержати від нього інформацію для завтрашньої передовиці, що мала бути щось ніби офіціальною декларацією про плани кабінету, Мадлена, лежачи ще в постелі, повчала чоловіка:

— Зокрема, не забудь його спитати, чи послано генерала Белонкля в Оран,{30} як це гадалося. Це мало б велике значення.

Жорж роздратовано відповів:

— Та я не гірш за тебе знаю, що роблю. Дай спокій зі своїм підказуванням.

Вона спокійно відповіла:

— Любий мій, ти завжди забуваєш половину доручень, що я даю тобі до міністра.

Він пробурчав:

— Твій міністр обрид мені, зрештою. Це крутихвіст.

Вона спокійно сказала:

— Він такий мій міністр, як і твій. Тобі він корисніший, ніж мені.

Він обернувся до неї й глузливо засміявся:

— Бачиш, до мене він не залицяється.

Вона поволі відмовила:

— Та й до мене теж; але він допомагає нам.

Він замовк і через хвилину сказав:

— Коли б я мав вибирати серед твоїх прихильників, то волів би вже того тюхтія Водрека. Що це йому сталося? Вже тиждень його не видно.

Вона відповіла, не схвилювавшись:

— Він слабий, написав мені, що й з ліжка не встає через напад подагри. Провідай його. Ти ж знаєш, що він дуже любить тебе, і це буде йому приємно.

Жорж відповів:

— Звичайно, провідаю цими днями.

Він кінчив одягатись і, надівши капелюха, оглянувся, чи не забув чого. Нічого не наглядівши, підійшов до ліжка й поцілував дружину в чоло:

— До побачення, люба, я вернуся хіба що о сьомій годині, це найраніше.

І пішов. Пан Лярош-Матьє чекав його на сніданок о десятій годині, бо о дванадцятій, перед відкриттям парламенту, мало бути засідання кабінету.

Коли вони та ще особистий секретар міністра сіли втрьох до столу — пані Лярош-Матьє не схотіла міняти для себе часу сніданку, — Дю Руа заговорив про свою статтю, зазначив її напрямок, поглядаючи на нотатки, на візитовій картці надряпані, а скінчивши, спитав:

— Чи не бажаєте ви щось змінити, любий міністре?

— Майже нічого, друже. Може, тільки в марокканській справі ви занадто виразно висловлюєтесь. Пишіть про експедицію так, ніби вона буде, але давайте наздогад, що її не буде й що ви саме в це аж ніяк не вірите. Хай публіка читає між рядками, що в цю авантюру ми не будемо вплутуватись.

— Чудово. Я зрозумів і подбаю за те, щоб і інші зрозуміли. Дружина доручила мені спитати вас з цього приводу, чи буде послано генерала Белонкля в Оран. Після того, що ви сказали, я догадуюсь, що ні.

Державний діяч відповів:

— Ні.

Потім зайшла мова про наступну парламентську сесію. Лярош-Матьє почав просторікувати, готуючи ефектні фрази, що мав появити перед своїми колегами через кілька годин. Він жестикулював правою рукою, піднімав то виделку, то ножа, то шматок хліба і, ні на кого не дивлячись, звертаючись до невидимих зборів, розливався красномовством молодого фертика. Закручені вусики жалюгідними жалами скорпіона стирчали йому на губі, а намащене брильянтином волосся з проділом посередині круглявилось на скронях, як у провінційного красеня. Був трохи грубенький, роздобрілий, хоч і молодий; черевце напинало йому жилета.

Особистий секретар спокійно їв та пив, бо звик, певно, до цього пишномовства, а Дю Руа, якому серце гризла заздрість на чужий успіх, гадав: "Ну і йолоп! Які ж кретини з політичних діячів".

І порівнюючи себе з цим пихатим балакуном, він думав: "Сто чортів, та коли б я мав хоч сотню тисяч франків готівкою, щоб виставити свою кандидатуру в моїй чудовій Руанській окрузі та влестити моїх славних нормандців, цих лукавих, собі на умі, одоробал та важкодумів, я б показав усім цим короткозорим пройдисвітам, які бувають на світі політичні діячі!"

Пан Лярош-Матьє промовляв доти, доки не принесли кави, потім побачив, що вже пізно, подзвонив, щоб йому подали екіпаж, і сказав, прощаючись із журналістом:

— Зрозуміло, друже мій?

— Чудово, мій любий міністре, покладайтесь на мене.

І Дю Руа повагом пішов до редакції писати статтю, бо до четвертої години йому не було чого робити. О четвертій годині він мав зустрітись на Константинопольській з пані де Марель, котра приходила до нього туди двічі на тиждень: у понеділок та п’ятницю.

Але в редакції йому подали телеграму; була вона від пані Вальтер, що писала:

"Мені конче треба сьогодні з тобою поговорити. Справа дуже, дуже важлива. Чекай мене о другій годині на Константинопольській. Я можу стати тобі у великій пригоді.

Твоя до смерті

Віржіні".

Він вилаявся:

— От іще причепа, чорти б її забрали!

Його опанував лихий настрій, і він зразу ж пішов, бо від дратування не міг працювати.

Вже півтора місяця силкувався він урвати з нею, але не міг остудити її палкого кохання.

Після падіння її напала страшна гризота, і три побачення вряд вона мучила свого коханця докорами та прокляттями. Ці сцени йому обридли, та й переситився вже він цією перезрілою героїнею мелодрами, отже, просто від неї відійшов, сподіваючись отак закінчити всю пригоду. Отоді вона безумно за нього вчепилась, пірнула в любов так, як у воду з каменем на шиї пірнають. Він знову піддався — з кволості, з ласки, з вибачливості, і вона взяла його в лещата божевільної, виснажливої жаги, почала мучити своїм коханням.

Вона хотіла бачити його щодня, викликала раз у раз телеграмами, щоб на хвилинку зустрітись із ним десь на розі вулиці, в магазині, в міському садку.

І казала тоді, завжди тими самими словами, що божествить його, що він її кумир, та йшла від нього, присягаючись, що "дуже щаслива була його побачити".

Вона виявилася зовсім іншою, ніж він думав, пробувала спокусити його дитячими ніжностями, любовними пустощами, смішними в її літа. Досі вона була сувора, чеснотлива, незаймана серцем, замкнена для будь-якого чуття, незнайома із сласністю, і все враз спалахнуло в розважливої жінки, якої сорокаріччя нагадувало бліду осінь після холодного літа, все обернулось у якусь зів’ялу весну з недорослими квіточками, з недозрілими бруньками, в якийсь дивний вибух дівчачої любові, запізнілої, палкої і наївної любові, з несподіваних поривів створеної, з шістнадцятилітніх викриків, із забарних пестощів та довчасно застарілої ніжності. Писала йому на день десяток листів, дурних, божевільних листів, чудернацьким поетичним і смішним викладом, прикрашала їх розводами, як індійські письмена, пересипала їх назвами тварин та рослин.

Коли вони лишались на самоті, вона цілувала його з важкою маніжністю гладкої дівчинки, з кумедними гримасами та стрибками, що від них хитались під корсажем її огрядні груди. Найгидше було йому, коли вона називала його "моя мишко", "мій песик", "мій котику", "моє золотко", "мій орле", "мій скарбе", коли віддаючись йому, раз у раз грала комедію дитячої чесноти з боязкими рухами, що здавались їй милими, та вихватками розпусної інститутки.

Вона питала: "Чий це ротик?" І якщо він зразу ж не відповідав: "Мій", то чіплялась до нього, аж поки він бліднув від дратування.

Як вона не розуміє, дивувався він, що в любові потрібна надзвичайна тактовність, умілість, обережність та міра, що, віддавшись йому, вона, літня, світська жінка й мати, мусила б поводитись поважно, суворо, свої пориви трохи стримувати, може, й плакати, — тільки слізьми Дідони, а не Джульєтти.{31} Раз у раз вона казала йому:

— Як я люблю тебе, мій маленький! Скажи, й ти мене так любиш, мій хлопчику?

Тільки він чув це, так і хотілось йому назвати її: "Моя старенька".

Вона казала йому:

— Яке божевілля, що я піддалась тобі! Але я не жалкую.