Любий друг - Сторінка 39

Я хотіла купити цієї позики на десять тисяч франків, щоб завестися власним капіталом. Ну, так я куплю на двадцять тисяч! Ти пристаєш з половини. Ти ж розумієш, що не для Вальтера я хочу заробити. Отже, зараз не треба нічого платити. Якщо пощастить, ти заробиш сімдесят тисяч франків. Якщо не пощастить, будеш винен мені десять тисяч франків, а віддаси, коли схочеш.

— Ні, не подобаються мені такі комбінації.

Тоді вона почала умовляти його, доводити йому, що він, власне, позичає десять тисяч франків на слово, що ризикує отож нічого не одержати від неї, бо операцію робитиме Вальтерів банк.

Крім того, переконувала його, що саме він і провадив у "Французькому житті" всю ту кампанію, яка зробила можливою цю справу, та що він дуже наївний буде, коли цього не використає.

Він ще вагався. Вона додала:

— Та тільки подумай. Бо ж, властиво, Вальтер дає тобі гроші, оті десять тисяч доларів, а ти йому чимало послуг зробив, які більшого варті.

— Ну гаразд, — сказав він, — пристаю до тебе з половини. Якщо втратимо, я тобі десять тисяч франків верну.

Вона так зраділа, що підвелася, схопила руками його голову й почала жадібно цілувати.

Спочатку він не відмагався, а потім, як вона, насмілившись, почала палко до нього горнутись, подумав, що зараз друга має прийти, й коли він поступиться, то згає час і віддасть у обіймах старої запал, який варто зберегти для молодої.

Тоді він злегка відіпхнув її.

— Ну, не пустуй, — мовив він.

Вона розпачливо на нього дивилась:

— О Жорж! Мені навіть поцілувати тебе не вільно.

Він відповів:

— Ні, тільки не сьогодні. У мене трохи голова болить, і мені від цього стає гірше.

Тоді вона знову слухняно сіла біля його ніг. Спитала:

— Приходь завтра до нас обідати. Яка радість мені була б!

Він вагався, але не зміг відмовитись:

— Гаразд, прийду.

— Спасибі, любенький.

Горнучись до нього, вона поволі терлась щокою об його груди, і одна її довга чорна волосина зачепилась за ґудзика на жилеті. Вона спостерегла це, й у голову їй спала божевільна думка, одна з тих забобонних думок, що часто складають увесь жіночий розум. Вона почала тихесенько замотувати ту волосину за ґудзика. Потім ще одну замотала, ще одну. Всі ґудзики обплутала волосинами.

Зараз він вирве їх, коли підведеться. Зробить їй боляче — яке щастя! І понесе з собою щось її, не знаючи про це, понесе пасемко її волосся, якого ніколи в неї не попросив. Цією таємною невидимою ниткою вона прив’яже його до себе. Вона залишить на ньому талісман, і він мимоволі згадуватиме її, мріятиме про неї й завтра трохи більше її любитиме.

Він зненацька сказав:

— Мушу йти, бо мене чекають у палаті на кінець засідання. Не можу сьогодні перепустити.

Вона зітхнула:

— Ох! Уже.

Потім промовила покірно:

— Іди, любенький, але приходь завтра обідати.

І зненацька схопилась. Відчула в голові короткий різкий біль, наче голками її штихнуло. Серце її билось; вона задоволена була, що трохи для нього постраждала.

— Прощай, — сказала вона.

Він обійняв її, співчутливо посміхаючись, і холодно поцілував очі.

Та вона, запалившись від цього дотику, знову шепнула:

— Вже?

І показувала поглядом на кімнату, де були відчинені двері.

Він відхилив її від себе й сказав хапливо:

— Мушу йти, а то спізнюся.

Тоді вона простягла йому вуста, але він ледве торкнувся їх і, подавши їй парасолю, що вона забула, сказав:

— Ну, ну, швиденько, вже початок четвертої.

Вона вийшла поперед нього й ще раз сказала:

— Завтра о сьомій.

Він відповів:

— Завтра о сьомій.

Вони розлучились. Вона ліворуч звернула, він праворуч.

Дю Руа дійшов до крайнього бульвару. Потім поволі рушив бульваром Мальзерба. Повз цукерню проходячи, побачив у кришталевій вазі каштани й подумав: "Почастую ними Клотільду". І купив пакунок цих цукерок, що вона божевільно любила. О четвертій годині він вернувся й став чекати молоду коханку.

Вона трохи спізнилась, бо чоловік її приїхав на тиждень. Спитала:

— Прийдеш завтра обідати? Він буде дуже радий побачити тебе.

— Ні, я обідаю у патрона. У нас тепер сила-силенна політичних та фінансових справ.

Вона скинула капелюха. Тепер знімала кофточку, що душила її.

Він показав їй пакунок на коминкові:

— Я приніс тобі цукрових каштанів.

Вона сплеснула руками:

— Як добре! Який ти любий!

Вона взяла їх, покуштувала й мовила:

— Чудові. Боюсь, що жодного не лишиться.

Потім додала, глянувши на Жоржа весело й чуттєво:

— Так ти потураєш моїм хибам?

Вона поволі їла каштани й раз у раз зазирала в пакунок, мов щоб побачити, чи є ще. Сказала:

— Стривай, сядь у крісло, а я в тебе біля ніг примощуся та гризтиму цукерки. Так мені буде дуже затишно.

Він посміхнувся, сів і схопив її колінами, як допіру пані Вальтер.

Розмовляючи, вона підводила до нього голову й казала з повним ротом:

— Знаєш, любенький, ти мені снився. Снилось мені, що ми вдвох мандруємо десь далеко на верблюді. У нього два горби, і ми обоє сидимо верхи на горбах: ти на одному, я на другому, і їдемо через пустиню. Ми взяли з собою бутерброди в пакункові та пляшку вина, і от ми закушуємо на горбах. Мені нудно, бо не можна чогось зробити, ми надто далеко одне від одного, і мені хочеться злізти.

Він відповів:

— Мені теж хочеться злізти.

Він сміявся, втішаючись цією історією, заохочував її казати дурниці, теревенити, розповідати ті пустощі та ніжні нісенітниці, що плетуть закохані. Ці дурощі, що в устах пані де Марель подобались йому, обурювали його в устах пані Вальтер.

Клотільда теж називала його: "Мій любенький, мій маленький, мій котику". Слова ці здавались йому ніжними й пестливими. А допіру, від іншої чуті, дратували й були гидкими, бо любовні слова, завжди однакові, набувають смаку від уст, що їх вимовляють.

Але, радіючи цими пустощами, він думав про сімдесят тисяч франків, що мав заробити, і зненацька, постукавши пальцями по столі, спинив балаканину своєї подруги.

— Послухай, кицько. Дам тобі доручення до твого чоловіка. Скажи йому від мене, щоб купив завтра на десять тисяч франків марокканської позики, — кожна її облігація коштує зараз сімдесят два франки, і я йому обіцяю, що він через три місяці заробить від шістдесяти до восьмидесяти тисяч франків. Тільки щоб нікому ні слова. Скажи йому від мене, що танжерська експедиція вирішена і що французький уряд згарантує марокканський борг. Але не обмовся перед ким-небудь. Я звіряю на тебе державну таємницю.

Вона уважно слухала його. Прошепотіла:

— Дякую. Перекажу чоловікові сьогодні ж увечері. Можеш покладатись на нього, він нікому не скаже. Він дуже певна людина. Це цілком безпечно.

Вона вже всі каштани поїла. Зібгала пакунок у руках і кинула його в коминок. Потім сказала:

— Ходімо спатки.

І, не підводячись, почала розстібати його жилет. Раптом вона спинилась і засміялась, тягнучи між пальцями з ґудзика довгу волосину.

— Глянь, ти волосся Мадленине приніс! От уже вірний муж!

Потім знову споважніла, довго роздивлялась в руках на тонісіньку нитку й прошепотіла:

— Це не Мадлени, воно темне.

Він посміхнувся:

— Може, це покоївчине?

Та вона з поліційною уважністю оглядала жилет і зняла другу волосину, на ґудзика накручену; далі й третю примітила, і, збліднувши, затремтівши злегка, скрикнула:

— Ох, ти спав з жінкою, і вона накрутила тобі волосся на всі ґудзики!

Він здивовано пробурмотів:

— Та ні. Ти збожеволіла…

Раптом він пригадав, зрозумів, схвилювався спочатку, потім, сміючись, почав заперечувати, в душі не гніваючись, що вона закидає йому любовні перемоги.

Вона й далі шукала та раз у раз знаходила волосся, швидко розкручувала його й кидала на килим.

Вона догадалась хитрим жіночим інстинктом й обурено, люто, трохи не плачучи, пробурмотіла:

— Вона любить тебе… і хотіла, щоб ти взяв собі щось від неї… Ох, який ти зрадник…

Та раптом вона скрикнула пронизливо й злорадно:

— Ох!.. Ох!.. Це стара… Ось сива волосина… А, ти старих тепер береш… Так вони платять тобі… скажи… платять тобі? А, ти старим продався… Тоді я тобі не потрібна… лишайся з тією…

Вона підвелась, підбігла до кофточки, що на стільці валялась, і хапливо її одягла.

Він хотів її затримати й соромливо бубонів:

— Та ні… Кло… схаменись… я не знаю, що це таке… слухай, лишися… ну… лишися…

Вона приказувала:

— Лишайся з старою… лишайся… замов каблучку з її волосся, з її сивого волосся… його в тебе досить…

Вона швидко і хапливо одяглася, зачесалась і наділа вуаль; а що він хотів схопити її, то вона одважила йому з розгону ляпаса. Поки він стояв приголомшений, вона розчинила двері й вибігла.

Коли він лишився сам, шалена лють закипіла в ньому на ту стару шкапу Вальтерку. Ну, покаже ж він їй, не помилує!

Він змочив водою червону щоку. Потім і собі вийшов, міркуючи про помсту. Цього він уже не подарує. Ні в якому разі!

Він зійшов до бульвару й, гуляючи, спинився коло ювелірні, щоб подивитись на хронометр, — Дю Руа давно хотілося купити, але він коштував тисячу вісімсот франків.

Зненацька подумав, аж серце йому радісно стріпнулось: "Якщо зароблю свої сімдесят тисяч франків, тоді зможу купити". І почав мріяти про все те, що зробить на ці сімдесят тисяч.

Спочатку зробиться депутатом. А потім купить хронометра, а потім гратиме на біржі, а потім ще… а потім ще…

До редакції йому йти не хотілось, бо перед побаченням з паном Вальтером він уважав за краще побалакати з Мадленою та написати статтю, і пішов додому.

На вулиці Друо раптом спинився; він забув провідати графа де Водрека, а той жив на шосе д’Антен. Тож він вернувся, не поспішаючи, гадаючи в щасливій замріяності про всяку всячину, про щось ніжне, гарне, про майбутнє багатство, а так само й про мерзотника Ляроша та про шолудиву Вальтерку. Гнів Клотільдин його зовсім не турбував, бо він добре звав, що вона хутко прощає.

Зайшовши до того дому, де жив граф де Водрек, він звернувся до швейцара:

— Як ся має пан де Водрек? Мені казали, що він слабує останній час.

Слуга відповів:

— Панові графу дуже кепсько, пане. Гадають, що він не переживе ночі, подагра йому до серця підступила.

Дю Руа спантеличився, він не знав, що йому робити! Водрек помирає! Безліч думок посіло його, невиразних, турботних, що про них він і сам собі не зважувався признатись…

Він буркнув, не тямлячи, що каже:

— Дякую… я ще прийду…

Потім скочив на візника й сказав їхати додому.