Любовні елегії - Сторінка 4

Та щоб дівчина зрання вставала —

Стерпить це той лиш, кому, видно, й не снилась вона.

Скільки разів я бажав, щоб ніч тобі не корилась,

Щоб перед видом твоїм не розбігались зірки!

Скільки разів я бажав, щоб вітри тобі вісь ізломили,

Щоб легконогий рисак на хмаровищі спіткнувсь!

Заздрісна, не поспішай! Те, що син твій — смаглої барви —

Це через тебе, бо в нім — серця твого чорнота.

Чи ж до Кефала воно не палало любов'ю, чи, може,

Нині не відає світ про легковажність твою?

О, коли б міг нам Тіфон оповісти хоч дещо про тебе, —

Вперше б ганебну таку байку почули боги.

Все ти тікаєш од мужа — зв'ялив його вік безконечний.

О, як зненавидів він ту колісницю твою!

Чи не гукнула б і ти, обнявши якогось Кефала,

Коням нічним: "Не спішіть! Годі-бо квапитись так!"

Що я в тім винен, що муж твій ослаб? Чи ж я тобі радив

Брати старого? Чому ж я маю кару нести?

Як, пригадай собі, сном юнака дорожила Селена,

Хоч і з тобою в красі легко змагатись могла.

Навіть Батько богів, щоб ти не з'явилась так швидко,

Звів дві ночі в одну сам на догоду собі.

Змовк я. Вона зарум'янилась — видно, почула докори...

Тільки від того, на жаль, день не пізніше настав.

14
Чи не просив я тебе: "Облиш фарбувати волосся!"

Ти — безволоса тепер, нічого вже фарбувать...

Не фарбувала б — і досі, розкішне, потоком розлогим

М'яко спливало б воно ген аж до стегон твоїх.

Що то за тонкість була! Гребінцем не сміла торкнутись —

Жовтий серієць хіба витче тканину таку;

Вправний павук хіба ніжкою виснує десь під трухлявим

Сволоком нитку таку, що ледь угледиш її.

Колір волосся твого, хоч ні темний, ані золотавий,

Все ж наче змішаний був — зблискував цим, як і тим.

Барви такої по вогких долах горбкуватої Іди

Кедр буває гінкий, як облупити кору.

Ще ж і слухняним було воно, сотнями хвиль укладалось,

Жодного болю, згадай, не завдавало тобі.

Не обривалось, хоч як ти приколюй його та розчісуй, —

Служка вкладати його сміло й спокійно могла,

Часто таки при мені, й не траплялося, щоб господиня,

Шпильку вхопивши, їй руку штрикнула в злобі.

Вранці, бувало, напівлежить на багряному ложі

(Ще не чесали її) в сяйві волосся свого —

В тій непідробній красі до вакханки фракійської схожа,

Що прилягла відпочить десь на зеленім лугу...

Хоч те волосся — одна тільки ніжність, легкість пухова,

Скільки зазнати йому, бідному, мук довелось!

Як терпеливо щодня те волосся вогонь і залізо

Зносило, щоб усьому бути в дрібних завитках!

"Гей, та це злочин — волосся таке, — кричав я, — палити!

Гарне воно й без вогню, зглянься, жорстока, над ним!

Геть із залізом, вогнем! Чи такому волоссю — горіти?

Шпильку візьми-но — й саме, де приколоти, навчить!"

От і не стало його! А таким розкішним волоссям

Сам Аполлон би пишавсь, Вакх би позаздрити міг.

Я порівняв би з ним те, що його в іще мокру долоню

Гола Діона бере — на полотні маляра.

Що ж побиватись тепер? Нема вже його, та й не буде!

Що ж у люстерко щодня сумно вдивлятись тобі?

Дивишся, мов на чужу: ніяк до себе не звикнеш, —

Щоб усміхнутись собі — давню, з волоссям, забудь!

Ні, не наврочила зіллям суперниця, ні в гемонійській

Хвилі волосся твого відьма не мила стара;

Хворості тут не було (хай летить на ліси та на гори!);

Тій осяйній густоті злий не нашкодив язик;

Ні! Ти сама те волосся, злочиннице, занапастила,

Мазь на погибель йому ти намішала сама!

Може, надішле з Германії хтось полонянок волосся —

Буде прикраса й тобі — здобич, узята в боях.

Часто хвалитимуть — ти паленітимеш: "Куплену вроду, —

Будеш картати себе, — схвалюють, а не мою!

Хвалять якусь там германку в мені, а скільки, бувало,

Щирого захвату слів я відбирала сама!.."

Горе! Не втримать їй сліз; обличчя правицею, бачу,

Й щоки, що густо пашать, хоче прикрити вона.

Рештки волосся — тепер на подолі... Бере його в руки...

Не на подолі — гай-гай! — на голові б йому буть!

Та не журись! Твоя шкода поправна: волосся природне,

Що на голівці твоїй, скоро хвалитиму знов.

15
Шепчеш мені, що я вік свій марную, заздросте жовта,

Що моя пісня, мій дар — лінощів кволе дитя,

Що проти звичаїв предків у розквіті сил молодечих

Я не бажаю собі слави походів курних,

Що многослівних законів не хочу вивчати, що й досі

Форум невдячний не чув жодного слова мого?..

Все це таке нетривке! Я ж вічної слави шукаю,

Щоб між людьми на землі спів мій не знав забуття.

Житиме, поки здіймається їда, співець меонійський,

Поки стрімкий Сімоент хвилю до моря жене.

Житиме й з Аскри поет, поки соком повниться гроно,

Поки стинають серпом колос Церери в полях.

Завжди й ім'я Баттіада звучатиме в цілому світі:

Слави майстерністю він — не даруванням зажив.

Так і Кекропа котурн на сцені не знатиме зносу.

З сонцем і місяцем вік буде тривати й Арат.

Раб доки хитрий, зажерлива — звідниця, батько — суворий,

Звабна — жінка чужа, житиме доти й Менандр.

Енній, у віршах невправний ще, духом піднесений Акцій

Славу собі здобули, що не торкнеться межі.

Хто Варрона забуде і перше судно, й Есоніда,

Що за руном золотим славний очолив похід?

Так і високий Лукрецій: хіба що тоді, коли прийде

Цілому світу кінець, відгомонить його спів.

Тітір, плоди й Енеєва міць оживатимуть в книгах,

Поки над світом усім Рим гомінкий височить.

Доки ще лук і палкий смолоскип — Купідонова зброя,

Доти й вивчатимуть всі, вчений Тібулле, твій вірш.

Буде відомий і Ґалл на крайньому Заході й Сході, —

Буде відома при нім і Лікоріда його.

Тож, коли скелі вивітрює час, коли плугові точить

Зуб терпеливий його, — смерті не знають пісні.

Хай же уступлять пісням і владарі й всі їх тріумфи,

Й золотоносний Таг, щедрі його береги.

Люд нехай прагне марниць! Мені ж хай жовтоволосий

Феб над кастальським струмком келих дзвінкий подає.

Лиш би волосся вінчав мені мирт, що морозу боїться,

Лиш би ті вірші до рук радо закоханий брав.

Заздрість живих любить їсти. Помремо — вона відступає.

Кожен, яку заслужив, матиме шану тоді.

Вирвусь і я з похоронного вогнища: частка найкраща,

Частка моєї душі, в пісні моїй оживе!

КНИГА ДРУГА

1
Вірші ці теж я складав, у вогкому краї пелігнів

Зроджений, славний співець пустощів власних — Назон.

Воля Амура на це. Тут не місце вам, жони суворі:

Лад мого вірша легкий вадить поважній ході.

Щасна обранцем своїм наречена мене хай читає,

Хай — недосвідчений ще, в першій любові, хлопчак.

А з юнаків хтось, що так, як і я, поранений з лука,

Вгледівши в вірші тому щось від своєї жаги,

Хай подивується: "Як то вчений співець міг дізнатись

Про походеньки мої — віршами їх оспівав?"

Я ж про небесні бої, про сторукого Гігеса, тямлю,

Співом озвавсь голосним (не бракувало снаги!), —

Як відплатила Земля і як опинивсь на Олімпі

Й разом із Оссою впав із височин Пеліон.

Мав я і хмари, й грім у руці з Громовержцем нарівні —

Гримнути б добре він міг, неба свого захисник!..

Та не впустила мене моя любка — й громи я зневажив,

Про Громовержця забув — наче його й не було.

Вибач, Юпітере! Зброя твоя ні на що не згодилась:

Двері глухими були навіть до грому твого.

Тут я за зброю свою — за вмовляння, елегії взявся,

Ласкою слів я здолав твердість сувору дверей.

Пісня спроможна стягти навіть місяця роги криваві

Й Фебових білих, мов сніг, коней вернути назад;

Пісня отруйну змію може вбивчого зуба позбавить,

До свого витоку знов здатна погнати ріку.

Будь-які засуви пісня розсуне; навстіж розчинить

Будь-які двері вона, хоч би й дубові були.

Що то дало б мені — славить Ахілла, героя прудкого?

Чим допоміг би мені той а чи інший Атрід?

Чим — у боях, у блуканнях гартований? Чим — нещасливий

Гектор, що тіло його коні в пилу волокли?..

Інша річ — та, що вславляю піснями ясну її вроду, —

Йде до співця самохіть, щоб нагородою буть!

Щедра для мене платня! Прощавайте, героїв імення!

Вашої величі блиск, вірте, не вабить мене!

Тільки б до віршів моїх ви горнулись, милі красуні, —

їх укладаю не я — рум'янолиций Амур.

2
Ти, що свою господиню всякчас бережеш, Багоаде,

Вільну хвилину знайди — дещо до діла скажу.

Вчора в альтанці дів Данаїд я жінку помітив —

Там на дозвіллі вона знай походжала собі.

Поспіхом їй написав я в надії на зустріч. "Не можна" —

Відпис був стислий, а ще, видно, тремтіла рука.

Перепитав я, чому, — пояснила, що так уже пильно,

Що й не склепляєш очей, службу свою ти несеш.

Не наривайся на гнів, коли глузду в тебе не бракне:

Хто нам навіює жах, зичимо скону тому.

Та й чоловік її — пень: безглуздям є те пильнувати,

З чого, пильнуй — не пильнуй, крихти не візьме ніхто!

Втім, хай шаліє, сліпий від свого розуміння любові,

Цноту хай бачить у тій, що багатьом до смаку.

Дай їй вільніше дихнуть, дай нишком побавитись трохи:

Зробиш ту послугу їй — тим же віддячить тобі.

Спільником стань — і слузі господиня слухняною буде,

Спільником боязко буть — то хоч крізь пальці дивись.

Потай читає листа — вважай, що писала їй мати;

А незнайомця зустрінь, мовби знайомим він був.

Піде до подруги хворої — ти, хоч та зовсім не хвора,

Слово й своє приточи: важко бідненькій, мовляв.

Пізно повернеться — довго її не чекай, лиш на груди

Звісивши голову, спи — тихо похропуй собі.

Не дізнавайсь, як шанують жінки лляношатну Ісіду,

На напівкруглий театр з острахом не поглядай.

Будеш за спільника у потаємному — зиск буде гарний,

Тільки принишкни собі — от і вся праця твоя.

Спільника люблять, він домом правує, його не карають,

Сильний він; інші — ніщо, гідна зневаги юрба.

Різне вигадує він, аби часом не випливла правда,

Владні обоє вони, й разом слугують одній.

Хай чоловік невдоволено хмуриться, жіночці варто

Лиш усміхнутись йому — тут же їй буде годить.

Часом на тебе вона налетить, обізве спересердя

Катом, пустить з очей (вдавану, звісно) сльозу, —

Ти заперечуй, але — щоб вона брала все-таки гору.

Огріх придумай собі — правду в неправді ховай.

З тим і повага в людей, і маєтки ростимуть у тебе;

Швидко (лиш дій, як кажу) зможеш і волю купить.

Бачив не раз ти донощика — він ланцюга мав на шиї:

Хто віроломний, тому буть у в'язниці гидкій.

В водах шукає води, плоди, що втікають, хапає

Тантал: це кара за злий, за балакучий язик.

Надто вже пильну над Іо опіку мав сторож Юнони, —

Нині — богиня вона, він — передчасно сконав.

Дехто аж сині од пут волочив, помітив я, ноги —

Лиш через те, що звістив мужа про зраду жони.

Мало такому! Нашкодив-бо двом язик його злобний:

Мужа на біль наразив, а на неславу — жону.

Вір мені, зовсім не милі мужам жінок походеньки:

Вухо нагострює всяк, хоч і не радий те чуть.

Байдуже ставиться муж до жони — даремний донос твій,

Любить — то горя йому, ревний слуго, завдаси.

Як то нелегко провину чиюсь довести, хоч і явну! —

Захист ласкавий судді може й блудниця знайти.

Хоч би й сам спостеріг, та їй, не собі, він повірить, —

"Щось, — присоромить себе, — недобачати я став".

Витисне жінка сльозу — розплачеться сам, заволавши:

"Ой же, заплатить мені той осоружний шептун!"

Що ж на нерівний йдеш бій? Скуштуєш, подоланий, різки,

Ну, а вона у судді вже на колінах сидить!

Я ж за лихе не берусь, я не змішую в кухлі отрути,

Грізно в правиці моїй гострий не зблискує меч.

Я лиш благаю тебе: дозволь, щоб любив я спокійно, —

Що може м'якшого буть, ніж це прохання моє?

3
Ти — чи то він, чи вона — охоронче кралі моєї,

Ти, хто взаємних утіх так і не зможе пізнать!..

Рани б такої ж я зичив тому, хто тобі, ще дитині,

Те, що ту втіху дає, гострим залізом одтяв, —

Був би, напевно, прихильніший ти, якби сам коли-небудь

Силу кохання відчув, — ти б розумів прохача!..

Не для коня ти вродивсь, не годишся для грізної зброї,

Не потрясе бойовим списом правиця твоя...

Все це — заняття мужів, одкинь сподівання на мужнє,

При господині своїй мирні клейноди носи!

їй повсякчас догоджай: не завадить велительки ласка,

Бо, як утратиш її, — хто ти чи що ти таке?

В неї ж і врода цвіте, і юні роки наймиліші, —

Чи пропадати, скажи, тій небуденній красі?

Сторож ти вельми зіркий, але й такого одурять:

Те, за що двоє взялись, дійде таки до пуття.

Втім, не зайве прохать.