Любовні елегії - Сторінка 5

Тому-то, поки прохаю,

Добру нагоду лови — гарно обом прислужись!

4
Я не посмів би покривлені звичаї брати під захист,

І задля блуду свого зброю лукаву знімать.

Тож, коли в хибах корисно зізнатись, я зізнаюся:

Чим, нерозумний, грішу — мов на тарелі подам.

Хибу й ненавиджу я, й за ненависну цупко тримаюсь.

Те, чого б радо позбувсь, ой, як нелегко нести!

Не вистачає снаги, щоб собою ж я міг керувати,

От і пливу навмання — човен на хвилі хиткій.

Бо не одна якась врода мене до любові схиляє —

Сотні причин є на те, що ненастанно люблю.

От соромливо котрась із красунь свої очка опустить —

Я — вже в новому сильці: звабила цнота мене.

Бачу, зухвала котрась. Ну що ж, не селючка принаймні —

Мабуть, на ложі м'якім жзавою буде вона.

Стріну сувору, немов із сабінок, — подумаю: "Хоче,

Тільки на вид не подасть — бач, гордовита яка!"

Ту, що освічена, теж полюблю: визнається в науках;

Щирістю знадить і та, що й не лизнула наук.

Інша похвалить мій вірш, Каллімаха вважаючи грубим, —

Вірш мій подобався їй, вірша творцеві — вона.

Ще якась інша пісні мої, як і мене, хто їх пише,

Ганить, а я залюбки з нею забаву б повів.

Ця — вигинається, ваблячи, ця — мов зламатись боїться,

Стане гнучкою, як муж в оберти візьме її.

Цю — через те, що так солодко, так переливно співає,

Я під час співу таки цмокнути в губки радий.

Ця пробігає по струнах розчулених пальцем проворним —

Тих найуміліших рук можна хіба не любить?

Рухами зваблює ця, її руки — то музика мірна,

Вправна в науці тонкій, плавно хитає стегном.

Що вже про мене казать? Від будь-чого запалаю.

Дай Гіпполіта сюди — й з нього тут вийде Пріап.

Ти героїням дорівнюєш давнім, така вже висока,

Що ж, усе ложе — твоє, матиму ласувать чим.

Меду й при куцій лизну — схиляють обидві до блуду.

Куца чи росла — дарма: радий я цій, як і тій.

Не причепурена ця? Причепуриться — мову загубиш.

Прибрана? Бачиш усе, чим володіє вона.

Світла полонить мене, золотава — також полонить,

Часто втішала мене й смаглої барви любов.

Темним — на білій, мов сніг, дівочій шиї волоссям

Леда, перша з красунь, не вирізнялась хіба?

Жовте воно? А хіба ж не таким променіла Аврора?..

Тільки б кохання було — я припасую зразок.

Юність чарує мене, при старшій — теж не дрімаю:

Тій не бракує краси, розумом — старша бере.

Втім, котру не візьми з-між цвіту жіночого в Римі, —

Кожну б я мати хотів і не хотів — уступить!

5
Ні, не вартує любов (одійди, луконосний Амуре!),

Щоб раз у раз я собі так ото смерті жадав!

Хочу порвати з життям, лиш зраду твою пригадаю, —

Видно, твій жереб такий — мукою бути мені.

Не перейняв я листа, очевидного доказу зради,

Не підстеріг, що тобі хтось подарунок зробив.

О, коли б я винував, не надіючись на перемогу!..

Та в моїй справі, на жаль, місця слабкого нема!

Добре тому, хто милу свою без вагань захищає,

Хто міг почути тверде: "Я не чинила того!"

З кременю той, своїй кривді годить, хто, прагнучи пальми,

Хоч би й кривава була, бруд на оскаржену ллє.

Я ж — о горе мені! — я сам, одсунувши келих,

Бачив, тверезий, усе (ти була певна, що сплю),

Бачив я: порухом брів спілкувались ви між собою,

Не вдаючися до слів, мову кивками вели;

Не німували й очі твої; велемовним і стіл був,

Списаний дрібно вином; пальці були говіркі.

Мову, хоча потайною була, до кінця зрозумів я:

В кожному з порухів тих слово якесь пізнавав.

Гості здебільшого вже розійшлись. Із юрби гомінкої

Двоє чи троє лишень ще залишились кунять.

От і я вгледів тоді, безсоромні, ваші цілунки —

Вкупі не губками лиш, а язичками були.

Так навіть рідна сестра не цілує поважного брата,

Так — хіба любка того, хто аж усох від жаги.

Мабуть, і Феб не так цілував яснолицю Діану,

Так лиш Венера могла пестити Марса свого.

"Що ти? — вигукнув я. — Кому віддаєш мою втіху?..

Хто позбавляв мене прав на володіння моє?

Щастя зі мною діли, як ділю його я із тобою, —

Як зазіхнути посмів третій на наше добро?"

Гнів ті слова мені клав на язик; у винної, бачу,

Соромом густо лице гожий рум'янець залив.

Так зарум'янює небо Тіфона жона; наречену

Погляд палкий жениха в барву вганяє таку.

Так серед лілій троянда жахтить, такою є повня,

Як, зачарованих, вчвал хоче пустить басунів.

Кістка слонова така, як її, щоб од літ не пожовкла,

У меонійськім краю пурпуром барвлять жінки.

Так чи подібно й вона зарум'янилась, та ще ніколи

Чаром таким осяйним не полонила мене.

В землю потупила зір — але чарувала так само,

Смуток їй хмурив чоло — гарна хмурною була.

Вже я ось-ось, хоч було причепурене, рвать їй волосся,

Лиця рум'яні вражать мав у нестямі сліпій, —

Марно! Глянув лишень — опустились напружені руки:

Зваба жіноча міцним їй послужила щитом.

Щойно я гнівом палав, за мить — благав на колінах,

Щоб цілувала й мене, тільки не гірш, ніж його.

Та, засміявшись, таки цілувала — так уже щиро,

Що й Громовержцеві з рук випав би гнівний вогонь.

Мучуся далі: "Цілунки такі відчував і той другий?..

Ні! — хочу вірити в те — гіршими ласував він".

Так цілувала мене, як учив я, навіть солодше, —

Видно, своє щось, нове, в ті поцілунки внесла.

Вабила тим (от біда!), що своїми губками спрагло

Мій ти втягала язик, скільки могла, а я — твій.

Не в поцілунках, одначе, біда, не на них нарікаю,

Хоч для своїх нарікань бачу причину й у них:

Лиш у постелі могла ти навчитися так цілувати...

Добре тебе хтось учив, добре на тому й жививсь.

6
Здібний наслідувач мови, папуга, з Індії родом,

Згинув!.. Рушайте, птахи, у похоронний похід!

Бийте, пернаті, себе благочесно крилами в груди,

Щоки свої раз у раз дряпайте нігтем твердим!

Замість волосся наїжене дрібно скубайте пір'я,

Горлом співучим своїм довгу трубу замініть.

Годі вже скарг, Філомело, на владаря-ісмарійця!

Горю з перебігом літ угомонитись пора!

Рідкісний птах не живе — його, тужлива, оплакуй:

Ітіс — велика, але ж давноминула журба.

Всі ви, хто порухом крил верстає путь у повітрі, —

Плачте! Та понад усіх, горлице, ти розпачай!

Приязню повнилось ваше життя, чуттям обопільним,

Вірність постійна, міцна з вами була повсякчас.

Чим був з Фокіди юнак для аргосця Ореста, тим самим,

Горлице, поки ще жив, був той папуга тобі.

Що то за вірність була! Пір'їн яке різнобарв'я!

Голос, що так озивавсь на усілякі лади!..

Лиш подарований — тут же сподобався ти моїй милій,

Слава пернатих, і що?.. Все-таки мертвий лежиш...

Міг ти й смарагди крихкі затьмарити крил своїх сяйвом,

Дзьобик шафраном яснів і променивсь багрецем.

Де ж іще інший є птах, щоб так наслідував голос,

Щоб наче справді слова з горла свого видавав?..

Заздрості жертвою став — до грізних боїв не хилився,

Був говірким і любив спокій та мир над усе.

От перепілки: жити для них — означає сваритись, —

Думаю, саме тому довго, сварливі, живуть.

Ситий був крихтою ти, й такий уже говірливий,

Що між наїдків було ти й поклювать не встигав.

А полюбляв ти горіх або мак — причину дрімоти,

Спрагу вгашала тобі крапля простої води.

Пажерний яструб живе, в повітрі кружляючи, й каня,

Й галка, що кряче всякчас та накликає дощі,

Як і ворона — ненависний птах зброєносній Мінерві, —

Може прожити вона, кажуть, за дев'ять віків.

Згинув папуга, однак, — відлуння мови людської,

Дар, що сюди завітав з крайніх околиць землі!..

Долі жадлива рука по найкраще звикла сягати,

Гірше — вповні свій вік, аж до кінця проживе.

Бачив нікчема Терсіт похоронний вогонь Філакійця;

Гектор — попелом став, поки брати ще жили...

Зайве нагадувать, як господиня благала за тебе,

Як ті благання тремкі вітер по морю розніс...

Сьомий визирнув день, але восьмий — вже не всміхнувся,

Парка-бо нитки життя не приточила тобі.

Не заніміло, проте, у горлі затерплому слово,

Мовив, півмертвий уже: "Люба Корінно, прощай!"

Під Єнісейським горбом гайок дубовий темніє

І зеленіє земля в росяних травах довкіл.

Там, якщо віру ймеш, сумирне селиться птаство

Й не проникає туди жоден пернатий хижак.

Лебеді там на розлогім лузі пасуться, невинні,

Й фенікс — єдиний зразок вічного роду свого.

Віялом там розпускає свій хвіст і птиця Юнони;

Голуб з голубкою там ніжно воркують собі.

Прийнятий в їхню сім'ю в тім гаї зеленім папуга

Всіх доброчесних птахів словом чарує своїм.

Над кісточками — горбок, для пташки — надто великий;

Камінь маленький зате і відповідний двовірш:

"Як господиня любила мене — розумію з нагробка.

Більше, ніж навчений птах, мовою я володів".

7
Доки я щораз нове звинувачення слухати маю?

Вже й захищатись, повір, геть набридає мені.

Варто зирнути на верхні ряди в мармуровім театрі,

Вже дорікаєш: "Ага! Он котру оком пасеш!"

Варто й на мене зирнути якійсь цілком випадково —

Вже щось вичитуєш ти, пильна, з обличчя її.

Жінку якусь похвалю — мені вискубать хочеш волосся,

Лаю — вважаєш: "Хитрун! От напускає ману!"

Свіжістю грає лице — нарікаєш: "Байдужим зробився".

Зблідну — "Когось покохав!" — підозріваєш мене.

Хай би вже справді провину якусь я чув за собою:

Легше-бо кару нести, як по заслузі вона.

Ти ж безпідставно мене винуватиш, віриш марницям,

Гнів свій змісту й ваги ти позбавляєш сама.

Глянь на осла довговухого, на нещасливу тварину:

Скільки його не шмагай, він не перейде у чвал...

Ще один злочин: з тією, що вправно вкладає волосся,

Із Кіпассідою я... ложе твоє осквернив.

Та якби справді до блуду тягло мене, чи на якусь там

Служку просту — о боги! — міг би поквапитись я?..

Хто з-поміж вільних рабині б хотів? Кому було б мило

Плечі, де слід батога, брати в обійми свої?

Ще ж та служниця, додай, з умінням подиву гідним

Зачіски може робить — ціниш те вміння її.

Чи до тієї, що вірна тобі, залицятися варто?

Облизня б тут же схопив, вийшла б і справа на яв.

Тож і Венерою, й хлопця крилатого луком клянуся —

Класти на мене вину жодних не маєш підстав.

8
Ти, що готова зробить хоч тисячу зачісок різних,

Ти, Кіпассідо, кому варто б чесати богинь,

Ти, що й до любощів хист, як я пересвідчився, маєш,

Більше мені помічна, ніж навіть пані своїй, —

Хто про зв'язок наш доніс, відкіль дізналась Корінна,

З ким до любовної гри в ліжко лягаєш не раз?

Може, рум'янець видав мене чи слово, зірвавшись,

їй підказало, що ми бавимось потай тепер?..

Сам же я застерігав — небезпечна любов до служниці:

Хто на ту стежку ступив — глузду бракує тому!

Втім, Брісеіди, рабині, запрагнув сам фессалієць;

Фебову жрицю кохав перший з мікенських вождів.

Я — не могутній Ахілл, не Тантала внук, то чи мав би

Нехтувать тим, що колись миле було владарям?

Оком пильнішим на тебе колись-то твоя господиня

Глянула — й тут же тебе вкинуло, бачив я, в жар.

Я зате не розгубивсь; пам'ятаєш, став присягатись,

Навіть Венеру саму кликав, щоб свідком була?

Вибач, богине, мені! Я не винен — криві ті присяги

Ти вітровіям вели гнать на простори морські!

Ти ж, Кіпассідо, відваж за труд мені плату солодку:

Нині, смаглявко, до гри знов побіч мене лягай!

Що це ти брівки звела? Страхи снуєш свіжі, невдячна?

Замість обом водночас, краще служи одному.

А як відмовиш, дурненька, мені — зізнавшись в усьому,

Я господині твоїй сам принесу каяття.

Все, Кіпассідо, їй оповім — коли ми кохались

І в який спосіб, і де, й скільки разів це було.

9
Ти, що на гнів свій палкий не скупишся для мене, Амуре,

Хлопче, що в грудях моїх тихе гніздо собі звив!

Що ж мене кривдиш усе, хоч твоїх таборів я ніколи

Не покидав, та чомусь тут таки й ран зазнаю!

Факелом палиш своїх, у своїх же стріли пускаєш, —

Що то за слава така? Краще долай ворогів!

От гемонійця візьми: свого друга вдаривши списом,

Він же для рани йому засіб подав помічний.

Глянь на ловця: переслідує здобич, а наздогнавши, —

Тут же й лишає її — вже за новою біжить.

Нас, що слухняні тобі, діймає лук твій дошкульний,

А до зухвальця чомусь млява правиця твоя.

Що то за втіха — об голі кістки стрілу притупляти?

Геть од любові я всох — голі зостались кістки.

Стільки довкола мужів і стільки жінок без любові —

Там попітніти б тобі, щоб на тріумф заслужить!

Рим, якби сил не зібрав, у світ широкий не рушив, —

Досі пишався б хіба крівлями з очеретин.

Воїн за вислугу літ отримує, втомлений, поле.

Кінь, що мету обгинав, тихо пасеться собі.

Під окриттям на підпорах стоять розхитані судна,

Хто вже з арени зійшов — меч дерев'яний бере.

Тож і мені, хто своє відслужив у жінок, у любові,

На відпочинок піти — чи не найвища пора?

9а
Скаже з богів хтось: "Живи й не люби!" — подякую чемно:

Жінка — це зло, а проте надто солодке те зло!..

Тільки-но я вдовольнюсь, і вляжеться пристрасть жагуча —

Знов кудись вихор жене душу стражденну мою.

Так, коли здибиться кінь, наосліп із вершником рине,

Спінений, вже він тоді навіть не чує вузди.

Так, біля берега вже, запливаючи в гавань безпечну,

З вітром раптовим судно знову летить на глибінь.

Ось як носить мене Купідона подув непевний!

Знову сягнув по стрілу бог пурпуровий — Амур.

Можеш пускать її! Ось я, беззбройний, — перед тобою.

Тут тобі вистачить сил і не здригнеться рука!

Ба! В мене стріли самі вже летять: сагайдак не настільки

Місцем є звичним для них, як саме серце моє!

Все ж нещасливець той, хто ніч проспить непробудно,

Той, кому довге спання — то наче дар дорогий.

Дурню! Що ж таке сон, як не смерті холодної образ?

Часу доволі для сну кожному доля подасть!

Хай голосочком своїм моя любка й неправду говорить,

Хай! А я буду радіть, тільки б надія була!

Хай то щебече мені, то докорами хай дошкуляє,

Хай то натішусь при ній, то, з'ївши облизня, йду.

Марс перемінний — ця риса від пасерба, від Купідона, —

З нього зразок беручи, меч свій оголює Марс.

Ти — легковажність одна, як метелик — що там ті крильця?

Втіхи то щедро даєш, то забираєш нараз.

Тож, коли з ненькою гожою чуєш мене, Купідоне, —

В серці моєму всякчас, доки живу, владарюй!

Гурт жіночок, перелітна юрба, під твоїм буде берлом, —

Так від народів обох шана пливтиме тобі.

10
Так, це від тебе колись, так-так, від тебе, Грецине,

Чув я, що двох водночас годі любити жінок

Я через тебе в біді, через тебе впав, безоружний, —

Двох я — хіба не ганьба? — двох одночасно люблю.

Дві вони — кралі між краль, обидві — мов із малюнка,

Щодо освіти також — наче дві краплі води.

Вродою вдатніша ця, але й та настільки ж удатна,

Більш до цієї горнусь, хоч до тієї не менш.

Мучать мене дві любові нараз, розколюють навпіл, —

Так супротивні вітри бавляться в морі судном.

Що ж безконечні подвоюєш ти, Еріцино, страждання?

Може, щоб лиха сьорбнуть, мало кохати одну?

Лісу — листків додаєш? Зірок — мерехтливому небу?

До глибодонних морів — ще підливаєш води?

Втім, краще так, аніж нидіти мав би один, без любові, —

Ворогу б я побажав кроком суворим іти.

Ворогу б я побажав у порожній лежати постелі,

Де простягтися до сну не заважає ніхто.

Ну, а мені хай жорстока любов не дає загнивати —

Тільки б не був я один ложа мого тягарем!

Хай мене любка моя добиває (ніхто ж не завадить!),

Як до снаги, то одна, а як ослабне — то дві!

Вистачить праці для двох я стрункий та жилавий хлопець, —

Може, ваги не добрав, м'язи не мляві зате.

Твердості їм додає ще й природна жага насолоди —

Жінки, яка б не була, зроду я ще не підвів!

Часто цілісіньку ніч у постелі я бавився жваво,

Зранку — знову до гри, втоми немов не було.

Щастен, кого в обопільних змаганнях долає Венера!

Рад би я в них полягти з волі безсмертних богів!

Хай свої груди вояк підставляє під стріли ворожі, —

Кров'ю, що в битвах пролив, купить він славу собі.

Хай багатіє багач, хай, брехливий, сьорбне з того моря,

Що в ненаситі своїй стільки разів борознив!

Ну, а мене хай хвилюють хіба що справи любовні,

Хай серед них мене смерть на відпочинок пошле.

Хай в похоронний мій день, сльозу пустивши, хтось мовить:

"Смерть маєш саме таку, що увінчала життя".

11
Першою стежку хистку по морській здивованій хвилі

На пеліонській горі стята вказала сосна,

Що між ударами скель провезла колись дорогоцінне

Руно, яке звіддаля вабило сяйвом рудим.

От коли б той корабель, — щоб ніхто веслом не бив хвилі, —

Арго, тоді затонув, згубних напившися вод!..

Ось, покидаючи дім і прихильні пенати, і ложе,

Хоче Корінна ступить на небезпечні шляхи.

Будуть — о горе! — й для мене лячними зефіри та еври,

І льодовитий Борей, і розгарячений Нот.

Не намилуєшся там ні містами, ні зеленню лісу —

Море зрадливе довкіл, синява всюди одна.

Там, серед моря, ні камінців не побачиш барвистих,

Ні черепашок: вони — тільки на вогкім піску.

Лиш побережжя мережте, дівчата, слідами біленьких

Ніжок: безпечне воно; далі — дороги сліпі.

Хай вам розказує хтось про звади вітрів, про Харібду

Й Скіллу, про те, як між них хвилі вирують морські;

Як із глибин, наче леза, зринають Керавнії скелі,

Де там, в якій із заток, Сірта Велика й Мала.

Хай повідає хтось — ви йому вірте; хто слухачем є,

Жодна негода тому не заподіє біди.

Пізно, коли вже відв'язано шнур, озиратись на берег:

Вигнуте днище судна в безкрай солоний летить.

А мореплавець, ворожих вітрів боячись ненастанно,

Поряд — рукою сягнуть — бачить і хвилю, і смерть.

Леди синів — яснозорих близнят — благатимеш слізно,

Зойкнеш: "Ой, добре тому, хто на несхитній землі!"

Справді-бо краще собі прилягти та книжку гортати,

Ліру фракійську дзвінку часом узяти до рук..

Може, кажу щось пусте, чим вітри забавляться буйні, —

Хай Ґалатея веде, приязна, твій корабель!

Вроду таку загубить, нереїди, — був би це злочин,

Ви учинили б його, ви і ваш батько — Нерей.

Не забувай лиш мене, повертайся з вітром попутнім,

Хай у вітрила твої, духу набравшись, він дме!

Море могутній Нерей хай до нашого берега хилить,

Хай сюди віють вітри, котяться хвилі сюди!

Палко благай, щоб зефіри одні напинали вітрило,

Лиш затріпоче — сама вміло скеровуй його!

Першим із берега я корабель мені знаний завважу

Й вигукну: "Ось він везе — бачите? — наших богів!"

Візьму на руки тебе.