Люди навпроти - Сторінка 11

А ти можеш говорити вільно.

Тоді чоловік дістав із-за пазухи засмальцьовані папери й простяг їх Аділь-беєві.

— Це твій паспорт?

— Ні. Це паспорт одного чоловіка, який помер. Перед смертю він сказав: "Якщо зі мною станеться нещастя, віднеси папери в консульство, щоб повідомили сестрі, вона живе в Ізмірі".

Соня, мабуть, зрозуміла, що нотаток робити не слід, і скористалася цією перервою для того, щоб упорядкувати свої папери.

— Поясни.

Чоловік підійшов до дверей, щоб пересвідчитися, що їх ніхто не підслуховує.

— Я проводив шістьох чоловік гірською стежкою. Коли ми майже прийшли, згори почали по нас стріляти, й один із шістьох залишився там.

— Ти багатьом так допомагаєш?

Чоловік нічого не відповів, тільки взяв хутряну шапку і, уже виходячи, гримнув:

— Ви зробите з паперами все, що треба?!

Настала обідня перерва, кабінет спорожнів. Соня саме надягала капелюшка.

— Ви не сердитесь?

— А чому я маю сердитись?

— Через ту жінку…

— Ви не могли повестися інакше. Я хочу попросити у вас дозволу не приходити сьогодні по обіді. До нас у порт прибуває ескадра…

— Гаразд.

Хіба можна її поцілувати чи казати їй ніжні слова, коли вона тримається так офіційно? До того ж він не міг забути про чоловіка, який щойно пішов із консульства, а також Нейлу, чиї парфуми все ще відчувалися в повітрі, псуючи йому настрій.

— До завтра, Аділь-бею.

— До завтра.

Пополудні натовп просто-таки жбурляв його з вулиці на вулицю, наче якусь непотрібну річ. Про свято цього дня Аділь-бей нічого не знав. Вийшовши на вулицю, він одразу наткнувся на кінних міліціонерів, що перегородили прохід. Консул звернув на іншу вулицю. Уздовж тротуарів вишикувалися шеренги цікавих, на всіх будинках маяли червоні прапори, через вулицю були натягнуті гасла. Де-не-де під самими дахами висіли неймовірно, просто відразливо великі портрети Сталіна.

Там, де вже можна було розгледіти щось схоже на колону, кінні міліціонери з нагаями в руках мовчки відтісняли людей набік. Аділь-бей опинивсь у якомусь підворітті. Він майже нічого не бачив: люди простували шеренгами, несучи прапори, гасла, транспаранти з профілем Леніна. Йшли музиканти, потім — моряки в білих куртках із синіми комірами; довгі стрічки з безкозирок спадали їм на плечі.

Ніхто не кричав, ніхто не говорив, у загальній тиші чути було тільки музику.

Колона пройшла, і зчинилась якась метушня. Всі цікаві кинулися в один бік. Здалеку Аділь-бей побачив прикрашену червоним оксамитом сцену. Але натовп знову підхопив його й поніс до моря.

Поруч з іноземними суднами стояло п'ять військових кораблів. Зірки на бортах відбивались у блискучій воді. На фасаді будинку профспілок кілька юнаків закінчували розвішувати лампочки, які утворювали величезний напис.

Аділь-бей аж здригнувся, почувши зовсім поруч автомобільний сигнал. Він навіть відскочив убік, а Джон, що сидів за кермом, пригальмував і зареготав, як навіжений.

— Ну як?

Американець був розчервонілий, неохайно одягнений.

— Вам куди? Сідайте, підвезу! — Джон відчинив дверцята, й Аділь-бей не зважився відмовитись.

— Вас не запросили на бенкет? Вони дають великий обід на честь офіцерів флоту.

Ніколи не можна було сказати напевно — глузує Джон чи говорить серйозно.

— А для початку одного вбивають…

— Кого — одного?

— Якогось типа. Це сталося поруч із моїм будинком, на подвір'ї казарм "гепеу". Годині о другій туди привели чоловіка. Вигляд він мав геть отупілий. Його поставили до стіни і всадили в нього кілька куль. То був нібито якийсь горянин, що знав стежки через кордон і показував їх…

Вони під'їхали до переробного заводу.

— Куди вас відвезти?

— Я вийду тут.

Аділь-бей був геть блідий. Хвилину він нерішуче мовчав, потім запитав:

— Той чоловік мав вуса?

— Ага, такі гарні, пишні вуса — як у ваших селян.

— Дякую.

— А як там Нейла?

Та Аділь-бей уже нічого не чув. Він швидко попростував під гарячим сонцем геть. У голові в нього гуло від спеки. Вулицю знову перекрили, та він, поблукавши трохи, все ж таки дістався до будинку, де його звичайно приймав службовець іноземного відділу. Двері стояли відчинені, всередині все було також відчинене. Але марно він заглядав до кабінетів — ніде ні душі.

Коли Аділь-бей знов опинився на вулиці, святкова церемонія вже закінчувалася, й натовп, змішавшись із моряками, рушив до міста. Моряки йшли по троє-четверо, у них були поголені потилиці й рожеві обличчя; загалом вони мали вигляд добре нагодованих людей.

Це були переважно біляві, високі, широкоплечі, трохи гладкуваті хлопці з півночі — мабуть, із Балтики; вони радісно всміхалися місту, прапорам і гаслам. Відчувалося, що це — справді свято. Поруч із деякими моряками вже йшли дівчата в білих сукнях — мабуть, робітниці з порту чи з нафтопереробного заводу. Аділь-бей шукав Соню. Він навіть повернувся до консульства, щоб переконатися, що вдома її нема. Вікна в Коліних були зачинені.

Він швидко подався вулицею і за кілька хвилин уже дзвонив у двері італійського консульства.

— Передайте мою візитну картку пані Панделлі.

З тераси долинав гамір. Слуга запросив Аділь-бея ввійти. Пані Панделлі зустріла його сама. Вона була така доброзичлива й щира, неначе ніяких непорозумінь між ними й не сталося. І навіть сам Панделлі у кремовому костюмі підвівся йому назустріч із крісла, де, як завжди, сидів розвалившись. А чийсь солодкавий голос спитав:

— А я? Зі мною не вітаєтесь?..

То була Нейла. Вона хрумтіла печиво.

— Ви так довго на нас гнівалися! — промовив Панделлі без іронії в голосі.

Тераса була залита сонцем. Як і минулого разу, подавали чай. На балконі Аділь-бей помітив вивішені поруч італійський та радянський прапори.

— Ви теж прикрашаєте фасад? — здивувався він.

— Робити це стало необхідно відтоді, як італійський уряд визнав Радянську владу. А ви?

— Не знаю… Я прийшов спитати…

— Чаю чи лимонаду? — запропонувала пані Панделлі. Її плечі вже помітно засмагли на південному сонці.

— Дякую. Здається, сьогодні вбили чоловіка, одного з моїх відвідувачів. Він побував у мене вранці.

Панделлі закурив дорогу сигарету і з байдужим виглядом пустив дим.

— А про що ви хочете дізнатися?

— Передусім, чи це правда. А потім…

Панделлі натис на кнопку дзвінка. Увійшов службовець в окулярах у черепаховій оправі. Консул щось сказав йому по-італійському. Службовець швидко глянув на Аділь-бея й кивнув головою.

— Так, це правда, — сказав консул. — Його арештували на вокзалі, він чекав там на тифліський поїзд.

— Сідайте, прошу вас, — наполягала пані Панделлі.

Аділь-бей машинально сів, але заспокоїтися не зміг. Він просто не йняв віри. Коли службовець в окулярах вийшов, Аділь-бей тривожно роззирнувся й промовив:

— Вранці він признався мені, що допомагав переходити кордон тим, що хотіли дістатися до Туреччини.

— І що ж?

— Він сказав про це тільки мені.

— Ви були самі?

— Так. Правда, в кабінеті ще сиділа моя секретарка…

Нейла вибухнула сміхом.

— Сестра начальника морського "гепеу"! — кинула вона.

Панделлі знизав плечима:

— Чого ж ви хочете від мене?

— Як ви гадаєте, за ним могли слідкувати вже тоді?

— Ні.

— Чому?

— Тому що в такому разі він не зміг би побувати у вас.

— Чому ви не берете тістечка, Аділь-бею?

— Дякую, мадам. Вибачте мені, але я вперше…

— Що ви знаєте про того розстріляного? — зітхнув Панделлі. — Щомісяця, нещасний мій друже, тут зникають люди, які жили поруч. І ви гадаєте, цим хтось переймається? Навіть батько, на очах у якого заарештовують сина, не наважується спитати, за що!

— А що б зробили ви на моєму місці?

— Нічого. Чоловік уже мертвий, чи не так? Будьте люб'язні, наскільки це можливо, зі своєю секретаркою, а всю цю історію забудьте.

Тим часом Нейла уважно вивчала Аділь-бея.

— Очевидно, наш друг був із нею аж надто люб'язний, — промовила нарешті вона, злостиво посміхаючись.

— Що ви хочете цим сказати?

— Що вона досить тендітненька і що я вперше в житті зустрічаю російську секретарку, яка дбає про господарство свого шефа.

Панделлі всміхнувся крізь сигаретний дим.

— Не дратуйте Аділь-бея, — сказала його дружина. — Ви ж знаєте, він не любить жартів.

— В кожному разі, — додала Нейла, — якщо це не жарт, то це ще не скінчилося.

— Знаєте, що вам слід зробити передусім? — Тепер Панделлі говорив без іронії. Схоже було на те, що він сприймає ситуацію серйозно. — Ідіть до себе й вивісьте червоний прапор.

— Спасибі за пораду. Прошу пробачення за мій візит.

— Що ви, що ви! У цьому домі на вас завжди чекають!

Але, опинившись на тротуарі, Аділь-бей почув вибух Нейлиного сміху, а потім — приглушений голос Панделлі: "Тихо, він може почути!" — "Що мені до того!" — заперечила Нейла.

Кінна міліція поверталася з демонстрації. Вершники їхали клусом, і вузькі вулички аж здригалися від тупоту копит. Матроси з блакитними комірами, дівчата в білому — всі йшли до порту, й Аділь-бей мусив пробиватися крізь натовп, щоб почепити в себе червоний прапор.

Цього разу вікно навпроти було розчинене. Соня стояла перед дзеркалом; на ній була нова сукня. Її невістка, стоячи навколішки й тримаючи в губах шпильки, щось припасовувала. Сукня з чорного сатину була оздоблена воланами.

Чіпляючи прапор, Аділь-бей не міг не наробити шуму. Соня повернула голову й усміхнулася швидкою загадковою усмішкою, яка відразу ж і зникла з її обличчя. Потім вона щось сказала невістці, і та підвелася, щоб зачинити вікно. На вулиці ще гриміли фанфари. Аділь-бей намагався не чути телефону, а коли нарешті взяв трубку, то було вже пізно.

7

Він не мав сили ані заперечити, ані всміхнутися, коли пані Панделлі сказала йому, складаючи до коробочки карти:

— А знаєте, Аділь-бею, ви починаєте досить непогано грати в бридж! Панделлі відкинувся назад у кріслі, припалюючи ще одну рожеву сигаретку.

В таку пору господар звичайно вже сидів з напівзаплющеними очима й позіхав, чекаючи, поки розійдуться гості. Але цього разу він, навпаки, сказав Джонові, що сидів, як завжди, з розстебнутим коміром:

— Налий собі ще віскі!

У великому, обкладеному кахлями каміні тихо горів вогонь. За вікном лопотів дощ, час від часу було чути, як під вагою струменів аж гуде ринва. У вітальні засвітили гасові лампи — струм уже вимкнули.

— Отже, нашого перського друга сьогодні вранці таки відіслали? — запитав Джон, наповнюючи свою чарку.

— Так, ще й з двома супутниками в купе, — відказав Панделлі.