Люди навпроти - Сторінка 9

Вона хотіла щось заперечити, але Аділь-бей, не слухаючи її, рушив до своєї кімнати.

Підійшовши до дзеркала, він став роздивлятися себе й помітив, що під очами з'явилися мішки, обличчя посіріло. Взагалі вигляд він мав невеселий і досить розгублений. Він чув, як кроки відвідувачів віддаляються у бік коридора. Все тихіше лунали голоси. Аділь-бей знову відчинив двері до кабінету й рушив, не усвідомлюючи, куди й навіщо, не дивлячись на Соню, яка так само сиділа на своєму місці.

— Ви не дуже добре себе почуваєте?

— Я дуже недобре себе почуваю!

— Покликати лікаря?

— Я не хочу, щоб мене отруїли.

Йому здалося, що Соня всміхнулась. Аділь-бей рвучко обернувся, але обличчя в неї було, як завжди, кам'яне.

— Скільки витримав тут мій попередник?

— Років два. Я познайомилася з ним уже на другий рік. Аділь-бей сів, потім підвівся й відсунув папери.

— А хто вестиме господарство у вашого брата?

— Кожне робитиме потроху.

— Признайтеся, що його дружину змусили піти працювати. Сидячи цілими днями вдома, вона декому здавалася міщанкою.

— Отже, все вийшло цілком природно.

— А якщо в неї народиться дитина?

— Вона матиме право на тримісячну відпустку, а потім щодня зможе відлучатися тричі на півгодини, щоб погодувати немовля.

— А якби дитина була у вас?

Аділь-бей сподівався, що Соня бодай здригнеться, але вона спокійно відповіла:

— Я мала б такі самі права.

— Навіть коли б ви були незаміжньою?

— Звичайно.

Навіщо він про все це питав? Навіщо було заводити розмову про такі речі? Але це було понад його сили. Сидячи біля вікна, він покликав Соню:

— Ідіть сюди!

І показав на людей, що сиділи вздовж тротуару перед кооперативом. Щойно вивантажили тістечка. Крізь щілини в ящиках повисипалися крихти, і п'ятеро чи шестеро жінок підбирали їх, стоячи навколішки.

— Ну то й що?

— І ви твердитимете, що ці люди не голодують?

— Вони живі і з голоду не вмирають. А хіба у вас немає бідних? Хіба немає мільйонів безробітних в Америці? Чи десь-інде?

Він пригадав її з парубком у вікні клубу, пригадав робітників, що слухали лекцію, пригадав гами на саксофоні, пригадав, як самотньо блукав темними вулицями…

— А що ви можете купити на ті чотириста карбованців, які одержуєте?

— Що ви хочете цим сказати? Я можу купити все необхідне.

— Це я вже чув. Але тепер я знаю ваші ціни. Пара туфель — таких, як у вас, — коштує триста п'ятдесят карбованців. Ваша сукня — близько трьохсот карбованців, а шматок м'яса…

— Я не їм м'яса.

— І ваш брат також не їсть?

— Тільки тоді, коли обідає у кооперативному ресторані.

— Яка в нього платня?

— Теж чотириста карбованців. Члени партії не хочуть одержувати більше за інших.

Аділь-бей відчув, як голос у Соні затремтів, коли вона додала:

— Ми не вважаємо себе нещасними! Це Аділь-бея розчулило.

— А якби вам доводилося стояти в черзі, як цим людям?

— Я б стояла.

Аділь-бей гарячково шукав нових аргументів, хапаючись за першу-ліпшу думку. Він відчував якесь запаморочення.

— Признайтеся, ви працюєте на "гепеу"!

— Я член партії.

Випроваджуючи того дня відвідувачів, Аділь-бей не мав якихось певних намірів. Цієї безглуздої розмови він також не передбачав. Але йому хотілося побачити, як Сонине обличчя нарешті втратить свою незмінну впевненість.

— Скільки вам років?

— Двадцять один, ви ж знаєте.

— Чому ви пішли вчора з тим хлопцем?

— А чому б мені з ним не піти?

— Ви його кохаєте?

— А ви кохаєте пані… — Вона не назвала імені, але вказала поглядом на двері спальні.

— Це зовсім різні речі…

Аділь-бей відчував, що вигляд у нього смішний, гидкий, і він так страждав від цього, що все чоло йому вкрилося потом, брови насупились, очі люто блищали. Стоячи позад Соні, він ладен був схопити її в обійми. Хотілося міцно притиснути її до себе, сказати щось…

Та він не наважився. Це було неможливо. З ненавистю глянув він на зачинені вікна навпроти, на гамірну вулицю, на синій окраєць неба, врешті на свій кабінет, порожній і мертвий. І вже іншим голосом запитав:

— Ви вже облишили думку знайти мені служницю?

— Я весь час її шукаю.

— Але ж ви добре знаєте, що не знайдете.

— Це справді дуже важко.

— Тому що я — іноземець, так? А росіянка, яка працюватиме в іноземця, ризикує сама собі дуже нашкодити, привернувши увагу "гепеу"?

Соня всміхнулась.

— Сподіваюся, ви не твердитимете, що це — неправда?

Розмова оберталася зовсім не так, як він хотів. Аділь-бей уже шкодував, що почав її.

— Послухайте, Соню…

— Я слухаю.

Невже вона не хоче допомогти йому? Для цього не треба ані чогось говорити, ані робити якихось жестів. Він трохи заспокоївся б, якби в неї стало трохи менше оцієї самовпевненості. Соня знову сіла за свій стіл — певно, щоб уникнути нової небезпеки.

— Ви ненавидите мене.

— Ні, — сказала Соня. — За що мені вас ненавидіти?

— Що ви про мене думаєте?

— Я думаю, що вам краще повернутися додому.

Аділь-бей задихався.

— Ви хочете сказати, що я не здатний тут жити, що мене приголомшують усі ці ваші організації й ті суцільні таємниці, якими мене обплутують? Я знаю, ви думаєте саме так! Але повірте мені, я вже трохи пожив на цьому світі. Ви що-небудь чули про Дарданелли? Три роки я провів у окопах, нам доводилося ходити в атаку по трупах! Там теж не було прислуги і навіть консервованого молока!..

Соня, як завжди, мовчки й суворо дивилася на нього. Вона могла б усміхнутися на цей несподіваний вибух похвальби. Але ні, вона з цікавістю дивилася на свого співрозмовника.

— У мене в черепі й досі сидить куля, яку не можна вийняти. А ви знаєте, як під час революції ми дісталися до Мустафи Кемаля? Утрьох, у маленькому човнику — шість метрів завдовшки, ми кілька тижнів гойдалися в Чорному морі. А тоді ж була зима!

Йому хотілося все розповідати й розповідати; він відчував, що тепер його обличчя вже не таке бліде, а плечі наливаються міццю. Та раптом він змовк, не знаючи, про що говорити далі.

Чому Соня нічого не відповідає? Щоб перевести дух і заспокоїтись, Аділь-бей підійшов до вікна. Коли він обернувся, Соня спокійно розбирала нотатки, зроблені вранці.

— Соню!

— Я слухаю.

— Мені було дуже сумно цієї ночі.

— Чому?

— Тому що ваше ліжко було порожнє. Я не розумію…

— Чого саме ви не розумієте?

— Чому ви пішли з тим хлопцем? І зі скількома іншими ви вже ходили отак?

— Важко сказати.

— І давно ви так живете?

— Років два.

Дивлячись на Сонин профіль, він думав про різне: про чотириста карбованців її платні, про обіди з чаю та чорного хліба, про її залізне ліжко у братовій кімнаті, про воду, яку треба роздобувати щоранку… І все ж таки на ній добре пошита сукня, а обличчя виражає спокій і рішучість!

Було схоже на те, що за кілька годин знову почнеться злива, як і минулого тижня. Небо вже не грало барвами. Гаряча імла повила місто, і легені вбирали вологе тепле повітря.

— Що з вами, Аділь-бею?

Стоячи посеред кімнати, він почав зривати з себе комірець та краватку.

— Ви б краще сіли.

Саме цього йому зовсім не хотілося робити. Аділь-бей ще не відмовився від наміру обняти дівчину. Час від часу він рішуче ступав у її бік, але потім знову вертався. Пролунав телефонний дзвінок. Соня взяла трубку, тоді простягла її Аділь-беєві.

— Ні, ні! — закричав він. — Це неможливо!.. Я погано себе почуваю. Ні, я нікого не можу бачити!.. Я ж вам кажу: ні! Я хочу посидіти в своєму кутку, як хворий пес… До побачення!

Це була Нейла.

— Ви справді погано себе почуваєте? — спитала Соня незворушно.

— Не знаю, я нічого не знаю!

В кожному разі, добре йому не було. Консул страждав від спеки, в нього зовсім пропав апетит, у шлунку щось сіпало.

— Знаєте, що вам треба зробити? Піти на пляж і викупатись! А на зворотному шляху прогулятися, не поспішаючи, ботанічним садом. Іноземці вважають його одним з найкращих у світі. Якщо вирушити навпрошки, то це буде кілометрів шість.

— А далі що?

— Після прогулянки ви стомитесь і добре спатимете.

— А самі ви вже пробували так робити?

— Звичайно.

— Зовсім самі?

— Чому б і ні?

Аділь-бей мало не дав їй ляпаса. Чого варта вже оця пропозиція пройти дванадцять кілометрів під пекучим сонцем тільки задля того, щоб прогулятися ботанічним садом!

— Ви, ясна річ, зі мною не підете?

— Я змушена буду відмовитись.

— Бо така прогулянка нагнала б на вас нудьгу?

— Ні, не тому.

— А, щоразу те саме! Бо я — іноземець! Ви привернули б до себе увагу й викликали б підозру! Так, тепер я починаю розуміти. У барі я бачив тих жінок, що йдуть з моряками. Але я знаю також, що вони працюють на "гепеу"! Признайтеся, це правда?

— Чому б і ні? Трапляється, що міліція звертається до них із запитаннями.

— До вас також?

— Я цього не казала.

— Але ж ви не станете казати й протилежне! Між іншим, минулої ночі за п'ятдесят метрів від мене вбили чоловіка.

Соня глянула на нього з цікавістю.

— Той, що стріляв, був у зеленому кашкеті.

— А що, у вас поліція ніколи не стріляє?

— Буває. Але принаймні свідки поводяться інакше. Вони хвилюються, розпитують, що сталося. А вчора свідки тієї сцени навіть не зрушили з місця!

— Бо це їх не цікавило. — В її світлих очах промайнуло щось схоже на усмішку.

— Соню…

— Сьогодні ви вже втретє кличете мене, але нічого не кажете…

— А ви хотіли б, щоб я щось сказав?

— Ні.

Аділь-бей теж усміхнувся. Вперше він відчув полегкість. Може, вони й не такі далекі одне від одного, як здавалося. Знадвору почувся грюкіт — то зачиняли віконниці в кооперативі, що розпродав свої денні запаси. Як завжди, чоловік сорок пішло додому з порожніми сумками.

— Я забула вам сказати про вашу білизну, — промовила Соня, встаючи з-за столу.

А навпроти вікно вже відчинилося. Колін повернувся перший, його зелений кашкет спокійно висів на гачку. Колін закурив цигарку, відійшов углиб кімнати й, діставши пакунки з продуктами, почав розкладати їх на столі. На вікна консульства він не глянув жодного разу.

— Ви бачилися з ним сьогодні вранці? — спитав Аділь-бей.

— Звичайно.

— І він нічого вам не сказав?

— А що він міг мені сказати? Щодо вашої білизни… Дайте її мені, я здам її до пральні разом із нашою. Це займе лише один день. Де ваша білизна?

Двері з кабінету до спальні були відчинені. Ліжко він так і не застелив, піжама валялася на підлозі. Соня її прибрала.

— У цій шафі?

— Так. Соню… Я хотів би вас запитати…

— Знову про минулу ніч? Я вас не розумію.