Люди навпроти - Сторінка 2

Обрій праворуч і ліворуч був затиснутий горами, просто перед очима тяглася пристань, уздовж якої, немов череда, сновигали люди. Ще далі виднілося сім чи вісім суден, які здавалися приклеєними до морської поверхні. А позаду залишилося місто — погано забруковані або й зовсім не забруковані вузенькі вулиці, а обабіч них — занедбані будиночки.

Аділь-бею хотілося пити. Біля моря він помітив щось схоже на кав'ярню, ввійшов і сів за столик. Офіціант розносив пиво й воду, але з ним розплачувалися карбованцями. Аділь-бей згадав, що радянських грошей у нього ще нема, підвівся й пішов.

Засвітилися гасові ліхтарі, засяяли червоні й зелені вогники на суднах.

Італійські моряки йшли з жінками у стоптаних туфлях. Юнак на велосипеді, посадивши свою дівчину на раму, повільно їхав серед натовпу, намагаючись ні на кого не наскочити.

Похолоднішало. З гір поволі опускався легкий туман. Музика залунала голосніше, як і тоді, на похороні, однак це був не похорон. На набережній стояв новий будинок, що сяяв численними вікнами. Двері й вікна — відчинені, на підвіконнях сиділи дівчата й хлопці, всередині було видно паперові гірлянди, портрети Леніна й Сталіна, агітаційні плакати.

Від музики будинок аж дрижав, а на першому поверсі, в кімнаті, прикрашеній численними діаграмами, люди без піджаків слухали промовця, який раз у раз стукав по столу кулаком.

Похорон пригадався Аділь-беєві не тільки через музику. Щось спільне було в поведінці людей — і тих, які йшли за труною, і тих, які оце сиділи на підвіконнях чи слухали оратора. В Аділь-бея з'явилась якась незбагненна певність, що він ніколи не зможе зрозуміти цих людей.

Що ж було спільного між тими й цими людьми? Не тільки зовнішність, яку диктувало суспільство: більшість чоловіків — у білих сорочках з розстебнутим комірцем, у багатьох голови поголені, жінки — переважно у світлих бавовняних сукнях, без панчіх, але часто — в коротких білих шкарпетках, закочених на кісточках.

Чому вони такі чужі йому? Навіть звичайні перехожі на вулиці, що гуляли довкола пам'ятника Ленінові — такому собі бронзовому, присадкуватому, трохи незграбному, в зім'ятих штанях. Він стояв на бронзовій півкулі, яка, напевно, символізувала планету. Який разючий був контраст між цим темним, нерухомим бронзовим чоловічком і живими хлопцями та дівчатами, що йшли і йшли повз нього! Вони придивлялись до Аділь-бея, а потім вибухали сміхом.

"З чого все-таки почалась ота сварка?" — знов і знов запитував він себе. Йому було сумно, він відчував цілковиту самотність. Фікрет — той службовець, що вів до нього консульські справи — вже, мабуть, повернувся до Тифліса. Зрештою, вже з першої зустрічі Аділь-бей не відчув до нього ніякої симпатії.

— Всі справи перейдуть до вас у тому самому стані, в якому я застав їх місяць тому, по смерті вашого попередника, — сказав тоді Фікрет.

— Від чого він помер?

Службовець не виявив ніякого бажання розповідати про це.

— Завтра вранці прийде секретарка. Вона в усьому добре обізнана. Ясна річ, це росіянка.

— Її слід остерігатися?

Фікрет знизав плечима. Чому він не схотів щось пояснити, як співвітчизник співвітчизникові? Чи бодай допомогти Аділь-беєві вирішити побутові проблеми?

Аділь-бей подумав, що не знає навіть, де тут можна поїсти! Він пригадав, що бачив на кухні служницю і ще одного чоловіка, чиї обов'язки були незрозумілі. Може, це — його прислуга? До кого звернутися? З італійцями він посварився, а заразом, мабуть, і з персами.

Мимоволі спостерігаючи за натовпом, він пройшов від пам'ятника Ленінові аж до нафтопереробного заводу. Біля рибного порту недавній пустир прикрашало кілька нових будинків. Неподалік, просто на землі, сиділи чоловіки, жінки й діти. Вони не були схожі ані на учасників жалобної процесії, ані на людей, що сиділи на підвіконнях, ані на вуличний натовп. Ці люди були дуже брудні й похмурі.

Аділь-бей почув турецьку мову. Отже, нею тут послуговуються найжалюгідніші, вбрані в ганчір'я волоцюги, що сидять просто у вуличній пилюці. Він спершу поминув їх, але потім вернувся й, підійшовши ближче, запитав:

— Ви турки?

Підвелися байдужі, непроникні обличчя. Кілька пар очей байдуже глянули на нього знизу вгору, потім так само байдуже відвернулися. І все-таки ці люди розмовляли по-турецькому!

Мабуть, він мав безглуздий вигляд, стоячи серед них. Аділь-бей відчув гнів і сором водночас.

Він проходив набережною вже вшосте чи всьоме. Натовп порідшав. Минула десята година. Аділь-бей побачив гурт жінок. Одна з них спершу ступила кілька кроків до нього, але потім спинилась і повернулася назад.

"Пані Панделлі, певно, розумніша за свого чоловіка", — подумав Аділь-бей. Але що з того? Вона нічим не може йому допомогти. Він знову побачив вікна, на яких сиділи хлопці та дівчата, і кілька хвилин ішов крізь гучну музику.

Від чого помер його попередник? Що за людина він був? Скільки мав років? Двічі Аділь-бей губив дорогу до консульства. Вулиці тут були дуже подібні одна до одної: розмита дощами бруківка, купи каміння, розчинені ворота й темні підворіття.

Нарешті він упізнав будинок, де перший поверх займало консульство. Світла на сходах не було. У темряві Аділь-бей наштовхнувся на якусь притихлу в обіймах парочку і пробурмотів вибачення. Ключа він мав. Ступивши кілька кроків, зрозумів, що квартира порожня. Добре хоч так. Десь там, в італійському консульстві, в залитій світлом вітальні, довкола столу із сандвічами й чарками з горілкою у цей час ведуть, мабуть, якусь ліниву бесіду… А парфуми пані Амар додають жіночності загальній атмосфері.

— Тут є хтось? — гукнув Аділь-бей у темряву, шукаючи навпомацки вимикача.

Маленька гола лампочка спалахнула сумним світлом, і він побачив приймальню — дві лави попід стінами, на яких висіли офіційні оголошення. У всьому відчувалася бідність. У наступній кімнаті був кабінет консула. Далі, ліворуч, — щось подібне до їдальні. Його увагу привернув круглий столик. Спочатку Аділь-бей не міг зрозуміти, в чому річ, але потім пригадав: ще вранці на столику був грамофон і платівки. Отже, грамофон зник. Зник і турецький килим з канапи.

— Тут є хтось? — невпевнено повторив Аділь-бей.

Але ні в кабінеті, ні на кухні, де над брудною раковиною стирчав кран, нікого не було. Все довкола — стіни, підлога, меблі, папери — брудне й огидне. Такий бруд буває лише в канцеляріях та казармах. На полицях у буфеті — нічого їстівного, а посуд немитий, певно, ще зранку.

"І чому Туреччину так зневажають?" — міркував Аділь-бей, шукаючи, де б сісти. Він пригадав гарненьку ручку пані Панделлі, що тримала щипчиками цукор над його чашкою. Вона симпатична, ця пані Панделлі. Досить повні форми підкреслювала блакитна шовкова сукня. Вуста в неї також повні, а зубки дрібні й білі. Але в тій вітальні вона розквітала ще більше, бо справді мала манери світської дами.

"Не те, що ця темнопика персіянка! Мала, нахабна, а тіло тверде, як олива. Мабуть, чіпляється на шию всім чоловікам".

Аділь-бей навіть не знав, де його ліжко, й не встиг за цілий день розібрати свої валізи. Він напився води з-під крана. Вода мала відчутний аптечний присмак.

Поверхом вище хтось ходив. Аділь-бей виглянув у вікно й побачив навпроти у синій темряві парочку, що мовчки стояла, спершись на підвіконня, — очевидно, дихала свіжим повітрям. Фіранок у консульстві не було, отож ті люди бачили все, що він робив. А чи були фіранки вранці? Йому так і не пощастило цього пригадати. Коли він почав шукати, де б улаштуватися на ніч, світло скрізь раптово погасло, і будинки та вулиці огорнула пітьма. Чоловік і жінка навпроти, мабуть, усе ще стояли біля вікна, бо не відчувалося ніяких рухів. Звикнувши до темряви, Аділь-бей розгледів білу чоловікову сорочку й молочні плями облич.

Світло так і не засвітилося: це було не пошкодження лінії, просто щопівночі тут вимикали струм. На вулиці чулися кроки. Подав голос кіт чи, може, собака.

А цікаво, чи в італійському консульстві також немає електрики? Але в них принаймні є напоготові якісь лампи. Аділь-бей не курив, тому не мав навіть сірників. У розпачі він роззирався довкола. Невиразні звуки сповнювали темряву. Вони линули ніби з неба, в якому пропливали світлі хмарини.

Залишалося тільки спати. Не роздягаючись, він ліг на канапу.

Прокинувся Аділь-бей від дотику місячного променя. Чи довго він спав?

Аділь-бей устав, пошукав очима вікно навпроти. Спочатку він помітив світляну цятку цигарки, потім — рукав сорочки й зігнуту руку чоловіка, а поруч — жінку й розсипаними на плечах косима.

Місячне світло осявало все довкола, й Аділь-бей розгледів навіть позад мовчазної пари білий прямокутник ліжка.

"Вони мене бачать, — подумав він. — Вони не можуть мене не бачити!"

Аділь-бей притиснувся обличчям до шибки, не переймаючись тим, який вигляд він має з розплющеним носом — загрозливий чи смішний.

2

Аділь-бей прокинувся весь мокрий. Від пекучого сонця по обличчю текли струмочки поту. Повіки горіли, не було сили підвестися. Лежачи нерухомо на канапі, він подивився на будинок навпроти, схований у ранковій тіні. І одразу ж, сердитий на себе, схопився на ноги й почав квапливо пригладжувати скуйовджений чуб: вікно навпроти було відчинене. Жінка прибирала в кімнаті, а те, як вона зиркнула на Аділь-бея, свідчило, що поглядає вона на нього не вперше.

Мабуть, лише на кухні можна сховатися від безсоромних очей незнайомки. Туди й пішов Аділь-бей. Рушника не було, і він витер обличчя вологою хусточкою. Потім випив трохи води, підтяг краватку й повернувся, злий і похмурий, знов до кімнати, відчуваючи порожнечу в грудях та гіркоту в роті, неначе після цілонічної оргії.

Жінка навпроти саме нахилилася над широким ліжком, розгортаючи простирадла. Праворуч, у глибині кімнати, Аділь-бей помітив іще одне ліжко, вузеньке. Сусідка знов оглянулась, але, зустрівшися з ним поглядом, більше в його бік не дивилася. Вона була молода, тілиста, одне слово — типова грузинка. Вбрана в сукню зі штучного шовку, бо домашнього халата чи пеньюара, певно, не мала. Яскраво-жовта сукня облипала її тіло, надаючи жінці затишного, домашнього вигляду.

Кімната була, мабуть, єдиним житловим приміщенням у людей навпроти. Аділь-бей зрозумів це, побачивши полиці з книжками, заставлений чашками й тарілками стіл та спиртівку, на якій варили їжу.