Людвігові Хитрому — ура, ура, ура! (Людвігові Чотирнадцятому — ура!) - Сторінка 3

– Ти і твій брат лише дурите їх. Я знаю, як ви вчора відняли в них медяники.

– То ж Лабан, – заперечив Людвіг Чотирнадцятий і спитав, – Хіба ви, тітонько, не знаєте, що вчора, як смеркло, я віддав їм їхні медяники?

– Ну то й що? Ти з Лабаном заодно, – сказала мама Зайчиха й зачинила двері.

Людвіг Чотирнадцятий зітхнув і побіг далі – до своєї доброї приятельки, до білочки Агне Стрибайко. Білочка сиділа високо на гілці й лущила шишки.

– Гей, Аґне! – гукнув Людвіг Чотирнадцятий і крутнув хвостиком. – Ходи сюди, пограємося.

– Не буду я з тобою гратися! – й собі гукнула Агне. – Моя мама чула від тітоньки Зайчихи, що вчора ти відняв у Юке–Ю і Туфе–Ту два пакунки з медяниками.

– То не я, то не я! – спробував захищатися Людвіг Чотирнадцятий. – Їх обдурив Лабан, а я став зайчатам у пригоді.

Агне Стрибайко, не мовивши й слова, переплигнула на сусіднє дерево. Людвіг Чотирнадцятий ладен був заплакати з горя. "Піду я до Колючки, – майнула в нього думка. – Він завжди такий добрий до мене". Їжачок Колючка мешкав під благеньким куренем неподалік у лісі.

– Агей, Колючко! –гукнув Людвіг Чотирнадцятий, діставшись до благенького куреня. – Ти дома?

– Ні, – почувся голос. – Тобто я дома, але тобі сюди – зась!

– Це ж я, твій товариш Людвіг Чотирнадцятий, – гукав Людвіг. – Іди сюди! Не жартуй!

– Я не жартую і не хочу з тобою товаришувати, – відповів Колючка. – Я гадав, що ти добрий, а тепер довідався, що ти такий самий дурисвіт, як і всі лиси. Думаєш, я не знаю, що ти відняв учора в Юке–Ю і Туфе–Ту три пакунки медяників?

– Це неправда... – почав Людвіг Чотирнадцятий.

– Ні, таки правда, – заперечив Колючка. – Моїй мамі сказала про це мама Аґне Стрибайко, а їй жалілася мама Юке–Ю і Туфе–Ту.

Людвіг Чотирнадцятий зрозумів, що Колючка його не слухатиме. Сумний потюпав він далі. Тепер у нього лишилося тільки двоє товаришів – горностаї Оке та Бенгт. Підійшовши до нори, де вони мешкали, Людвіг Чотирнадцятий погукав:

– Оке! Бенгте! Ходіть сюди, пограємося!

– Не хочу, – відповів Оке.

– Не можу, – відповів Бенгт.

– Нам не дозволяють, – в один голос відповіли Оке та Бенгт горностаї.

– Чого це? – спитав Людвіг Чотирнадцятий.

– Бо Колюччина мама казала нашій мамі, що чула, як мама Агне Стрибайко казала, що вона чула, як казала мама Юке–Ю і Туфе–Ту, що ти видурив у зайчат чотири пакунки медяників, – пояснив Оке.

– Це дуже погано, і тому ти з нами не гратимешся, – додав Бенгт.

– Ми не гратимемося з тобою, – поправив його Оке.

Людвіг Чотирнадцятий витер кінчиком хвоста сльозинку. Що за жорстокість! Він же не хотів хитрувати, намагався бути добрим і допомагав іншим. Людвіг Чотирнадцятий збагнув, що ця недобра слава про нього піде поміж усіма лісовими звірами. Мабуть, до вечора вже подейкуватимуть, що він видурив у Юке– Ю і Туфе–Ту цілу сотню пакунків медяників. Людвіг Чотирнадцятий ліг на величенькому пеньку й замислився. Тато Ларсон заборонив йому гратися з чужими дітьми. А вони й самі не хочуть із ним гратися. Лабан також розгнівався на нього, сидить, мабуть, удома, й мудрує, що б його встругнути братикові. Хоч би тобі один товариш! Що ж його робити? Лишається тільки одне – ЙОМУ ТРЕБА ТІКАТИ З ДОМУ.

Людвіг Чотирнадцятий зіскочив із пенька й подався зовсім незнайомою стежкою в глиб лісу. Він довго блукав між деревами й кущами, через галяви перебігав так хутко, що його не міг побачити ніякий ворог. Він уже думав, що забрів од дому хтозна–як далеко. Вечоріло. І хоч Людвіг Чотирнадцятий мав густе хутро, але трішечки змерз. А ще його змагав голод. Бо як поснідав удома, то й досі нічого не їв. Хіба що за цілий день ухопив ягідку чи корінчик. "Вони вже лаштуються вечеряти, – подумав Людвіг Чотирнадцятий і відчув, який він самотній. – Цікаво, чи вони тужать за мною?" Зненацька немов розвиднилося. Ліс закінчився, і просто перед очима в Людвіга Чотирнадцятого розляглося широченне поле, а десь удалині замерехтіло кілька вогників. Людвіг Чотирнадцятий озирнувся довкола. Ага, він згадав, де він! Це ж тут вони з Лабаном лежали вчора й дивилися на людські будівлі.

– Дивина та й годі, – мовив Людвіг Чотирнадцятий і почухався. – Я промандрував цілий день, а опинився майже дома.

На мить йому закралася думка повернутись до нори й повечеряти у мами Ларсон. Та одразу ж і зникла.

– Раз я надумав утекти, то й утечу, – промурмотів Людвіг Чотирнадцятий. – Якби ще не хотілося їсти, то все було б чудово!

Він подивився крізь огорожу на овес, що ріс на полі. Як це вчора казав Лабан: "З цієї трави мама готує вівсяну кашу". Людвіг Чотирнадцятий не те щоб і любив кашу, але щось же треба вкинути в рота. Він перестрибнув через канаву, проповз попід огорожею і допався до вівсяного волоття. Але вівсяною кашею й не пахло.

– Дурний Лабан одурив мене, – зітхнув Людвіг Чотирнадцятий.

А їсти хотілося так, що аж за душу тягло. Тато Ларсон любив казати: "У людей завжди повно їжі". Та хіба ж Людвіг наважиться підкрастися аж до подвір'я? Він же не вмів хитрувати. А ще – не міг здолати страху. Тож перше ніж на щось зважитися, Людвіг Чотирнадцятий довгенько розмірковував.

– Мені більше допікає голод, ніж страх, – півголосом мовив він. – Щоб дістати їсти, я проберуся до людей.

У вівсі Людвіг Чотирнадцятий почував себе в безпеці. Ніхто з людей не міг його тут побачити. Але, коли поле закінчилося, стало важче. Людвіг Чотирнадцятий поповз по землі між двома рядочками невисоких кущиків. Людвіг Чотирнадцятий почув, що запахло солоденьким і смачним. Тато Ларсон розказував колись, що люди вирощують добрі ягоди, які називаються полуницями. Людвіг Чотирнадцятий здогадався, що втрапив на полуничну грядку. Він нашорошив довгі вуха. У темряві щось забряжчало. А тоді знов запала тиша. Може, Людвігові почулося? Він витягнув шию, щоб роздивитись, як швидше дістатися до людського подвір'я. І ВРАЗ ВІН ПОБАЧИВ ПОТОРОЧУ!

Просто перед ним стояло, розчепіривши руки, високе одоробло в довгому піджаку. Людвіг Чотирнадцятий зроду не бачив живої людини, хіба що намальовану в книжці, яка була в Юке–Ю і Туфе–Ту. Може, ця потороча на полуничній грядці – людина? Людвіг Чотирнадцятий затамував подих, уп'явшись очима в поторочу. І чим більше дивився, тим химернішою вона иому здавалася. Людвіг Чотирнадцятий протер очі. Ні, йому не ввижалося. На голові в неї був крислатий капелюх, але звичайного обличчя з очима, носом, вухами й ротом не було й знаку! Знов почувся брязкіт. Людвіг Чотирнадцятий помітив, як щось блискуче й мерехтливе звисало з розчешрених рук поторочі. Це ніяка не людина, а щось іще страховинніше. МОЖЕ, ПРИВИД?!

Людвіга Чотирнадцятого ніби морозом обсипало. Він забув про будь–яку обережність. Стрілою помчав через полуниці, через овес, стрибнув і... опинився в канаві біля тину.

– Ряту–у–у–уйте! – запищав хтось поруч.

– Ряту–у–у–уйте! – заскімлив і Людвіг Чотирнадцятий.

Він опинився просто на м'якенькій, живій, писклявій, пухнастій грудочці.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Важко сказати, хто злякався дужче, Людвіг Чотирнадцятий чи пухнаста грудочка.

Принаймні Людвіг Чотирнадцятий озвався перший:

– Що за манера налітати на безневинних звірят, – почав сваритися він. – Ось я заявлю на тебе в поліцію!

– Я не налітала на тебе, бо не вмію гаразд літати, – пропищала пухнаста грудочка. –І коли вже на когось заявляти в поліцію, то тільки на тебе. Не я ж сюди впада!

У канаві була напівтемрява, та коли Людвіг Чотирнадцятий придивився, то помітив, що пухнаста грудочка набагато менша за нього. І помалу страх його розвіявся.

– Що ти тут робиш такпізно? І сама–самісінька? – здивувався він. – Така малеча, як ти, вже давно повинна спати.

– Мені страшно йти додому, – жалісливо писнула грудочка. – Запахло лисом, а лиси такі страшні!

Людвіг Чотирнадцятий крізь сміх спитав:

– Хіба ти ніколи не бачила лиса?

– Зроду, – відповіла грудочка. – Тільки на малюнку. Лиси в білих хутрах, з довгими вухами ще й з манюніми м ячиками на хвостиках.

– Ти дивилась не на ті що слід малюнки, – мовив Людвіг Чотирнадцятий.

– Яка ж я дурна! – засміялася грудочка. – Знов переплутала! І коли вже я навчуся розрізняти лиса й зайця? У лиса руде хутро й довгий хвіст. А ще лис дуже хитрий.

– Оце вже схоже на правду, – сказав Людвіг Чотирнадцятий.

– А ти хіба бачив живого лиса? – спитала грудочка.

– Скільки завгодно, – відповів Людвіг Чотирнадцятий.

– І ні разу їх не боявся?

– Ні разу, – відповів Людвіг Чотирнадцятий.

– То ти хоробрий, – сказала грудочка. – Як же тебе звати?

– Людвіг Чотирнадцятий Ларсон, – відповів Людвіг.

– Ну й кумедне ім'я! – засміялася грудочка.

– Де ж воно кумедне?!– просичав Людвіг Чотирнадцятий. – Ми – найбільша родина на цілий ліс, і випадково мені випало бути чотирнадцятою дитиною. Бач, як усе просто!

– У тебе тільки тринадцять братиків і сестричок? – пропищала грудочка. – Це не так уже й багато, щоб вихвалятись.

– Наче в тебе їх більше, – буркнув Людвіг Чотирнадцятий і трохи розгнівався, бо ця грудочка осмілилась брати його на кпини.

– Я ледве чи й перелічу своїх братиків і сестричок, – відповіла грудочка. –А звати мене Тутта Карлсон.

У канаві запала тиша. Обоє гадали те саме – хто ж ти? Людвіг Чотирнадцятий спитав перший:

– Правда ж, ти пташка?

Тутта похитала голівкою.

– Але ж ти сама казала, що трохи літаєш?

Тутта знов похитала голівкою.

– Ти мешкаєш у цьому лісі?

І знов Тутта похитала голівкою.

– У людей?

Нарешті Тутта кивнула голівкою.

– А якого кольору твоє хутро?

– Я не маю хутра. У мене жовтий пух, – відповіла, Тутта Карлсон.

Людвіг Чотирнадцятий почухав за вухом.

"Що ж воно за жовта пташка, яка не вміє гаразд літати і мешкає у людей? – думав він. – Невже це..." Людвіг Чотирнадцятий гикнув.

– Ти часом не курка? – обережно спитав він.

Тутта Карлсон не квапилася відповідати.

– Ти не чуєш, що я питаю? – мовив Людвіг Чотирнадцятий.

– Та чую, – пропищала Тутта. – Ні, я не курка. А ти хто такий? Ти мешкаєш у лісі?

Людвіг Чотирнадцятий кивнув.

– Ти свійський?

Людвіг Чотирнадцятий похитав головою.

– Якого кольору твій пух?

– У мене не пух. У мене руденьке хутро, – відповів Людвіг Чотирнадцятий.

– А хвіст у тебе довгий?

– Авжеж, – відповів Людвіг Чотирнаднятий.

– Ура! Тодія вгадала! – вигукнула Тутта Карлсон і підступила до нього ближче. – Ти – заєць!

– А от і не вгадала, – мовив Людвіг Чотирнадцятий.

Тутта Карлсон стала як укопана.

– Що ж воно за дикий звір із рудим хутром та довгим хвостом? Якщо не заєць, то...

Тутта затремтіла.

– А т–ти ч–часом н–не х–хитрий л–лис? – затинаючись, спитала вона.

– Ні, – по хвилі відказав Людвіг Чотирнадцятий.

Тутта Карлсон перевела дух.

– Ну й добре! – мовила вона.