Людвігові Хитрому — ура, ура, ура! (Людвігові Чотирнадцятому — ура!) - Сторінка 5

- Ян Екгольм -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

– Він часто розказував про тебе, Максиміліане.

– Он як, – мовив Максиміліан і засміявся. – Атож, ми не раз ливили один одного, я не хвалюся, але мушу тобі сказати, що твій тато майже такий самий хитрий, як і я. Пам'ятаю свої останні лови. Тоді я гарненько його вкусив за задню лапу. А другим разом йому перепаде ще більше, так і перекажи.

Вони як за себе кинули все м'ясо. Обоє були стомлені й порозлягалися долі в буді.

– Тобі треба вертатися додому, – мовив Максиміліан і позіхнув. – Приємно отак полежати, але, мабуть, моєму господареві не сподобається наша дружба.

– Мені так далеко, – зітхнув Людвіг Чотирнадцятий і відчув страшенну втому. – Не знаю, чи й утраплю.

– Не так уже воно й далеко, – відповів Максиміліан. – Я проведу тебе до тину. Це буде чудова вечірня прогулянка.

Пес і лисеня покрадьки перейшли подвір'я, грядку полуниць і овес. Біля огорожі Максиміліан сказав Людвігові:

– Тепер тобі недалеко. Біжи цією стежечкою і нікуди не звертай.

– Хіба ти знаєш, де я живу? – здивувався Людвіг Чотирнадцятий.

Максиміліан засміявся.

– Чого б це я не знав, де живе хитрий Ларсон? Я ж там був. І ось що я тобі скажу: віднині ми не приятелі. Внадишся до курника – нарікай сам на себе.

Максиміліан злісно гавкнув, мовляв, це не жарти. А тоді зник з очей. Людвіг Чотирнадцятий і собі чкурнув стежкою. Він ніколи ще не повертався додому так пізно. Що скаже тато Ларсон?

Коли Людвіг зайшов до нори, тато Ларсон сидів у вітальні в кріслі. Він вийняв із нагрудної кишені годинник і кинув на сина сердитий погляд.

– Де це ти цілий день тинявся? – гнівно спитав він. – Давно вже пора спати.

– А мене похвалили за те, що я такий хитрий, – мовив Людвіг Чотирнадцятий.

– Що ж, це приємно, – сказав тато Ларсон, і його гнів помалу вгамувався. – Мені почулося, що десь тут гавкав пес, – провадив він далі. – Чи, може, мені здалося?

– Ні, тату, не здалося. То гавкав Максиміліан, – відповів Людвіг Чотирнадцятий.

– Он як! Мій найзапекліший ворог Максиміліан! – вигукнув тато Ларсон і замислився. – Я не хвалюсь, але кажу тобі, що він майже такий самий хитрюга, як і я. Пам'ятаю свої останні лови. Тоді я гарненько вкусив його за задню лапу. А другим разом йому перепаде ще і більше, нехай так собі й затямить.

Людвіг Чотирнадцятий усміхнувся. Чия ж воно правда, Максиміліанова чи татова? Той на того каже, а той на того... Нараз до тата Ларсона дійшли Людвігові слова. Він скочив із крісла й закричав:

– То що ти сказав? Ти зустрічався з Максиміліаном?

– Він ганявся за мною після того, як я вечеряв у курнику, але не міг мене знайти, бо я сховався у його буді, хоч він не дуже й розгнівався, і ми з ним їли м'ясо з одного черепка, а тоді він мене трохи провів, і відтоді ми розцуралися, – одним духом випалив Людвіг Чотирнадцятий.

Тато Ларсон підійшов до нього й погладив по голові.

– Ти, мабуть, заснув під ялиною і тобі це приснилось, – лагідно мовив він. – Іди спати до своєї кімнатки.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Другого ранку за сніданком Лабан спитав Людвіга Чотирнадцятого:

– Що ти вчора цілий день робив? !

– Нічого такого, – буркнув Людвіг. – Гуляв, грався, те–се.

– А що "те–се"? – допитувався Лабан. – Ти, часом, не грався з чужими дітьми? Не забув, що казав тато?

Тут до розмови пристав і тато Ларсон:

– Ні, наш Людвіг не грався з чужими дітьми. Він розважався з моїм давнім недругом Максиміліаном.

Усі лисенята повитріщали очі.

– З отим страшелезним псом Максиміліаном? – в один голос закричали вони.

Тато Ларсон засміявся і цитьнув на дітей:

– Годі вам! Людвіг не хоче бути хитрим, а насправді всі хитруни проти нього ніщо. Мабуть, він просто посміявся зі свого старенького татуся. Чи як, Людвігу?

Людвіг Чотирнадцятий тицьнувся писочком у бляшанку з кислячком, яку поставила перед ним мама Ларсон, і мовчав. А мама Ларсон сказала:

– Тепер, діти, гайда до школи! Уже пізно.

– Еге, малечо, покваптеся, – озвався й Лабан. – Покваптеся, то станете такі хитрі, як ваш найстарший брат.

І дванадцятеро лисенят руденькою вервечкою гайнули з нори. Вдома лишилися Лабан і Людвіг Чотирнадцятий.

– Хочеш зі мною погратися? – спитав брата Людвіг.

– Нізащо в світі, – відповів Лабан. – Думаєш, я забув, як ти мене обдурив із медяниками? Я не граюся з тими, хто може підвести.

Людвіг Чотирнадцятий розчаровано подався до виходу.

– Пам'ятай, що тобі заборонено гратися з чужими дітьми, – нагадав Лабан. – Звичайно, ти можеш устругнути те, що й учора – гуляти з Максиміліаном. Він не лісовий звір.

Перше ніж Людвіг Чотирнадцятий Вийшов із нори, він почув лукавий Лабановий сміх. – Коли б вони тільки знали, і тато Ларсон, і Лабан, і всі–всісінькі! –Що Людвіг казав правду!

Але тепер Максиміліан більше не доводився йому приятелем і погуляти з ним не пощастить. Зненацька Людвіг Чотирнадцятий зупинився.

Що ж, Максиміліан йому не приятель, але ж на тому подвірії у Людвіга є подруга –Тутта Карлсон. Після всього, що сталося вчора ввечері, він геть про неї забув.

– Ану ж, збігаю в курник, – півголосом мовив Людвіг Чотирнадцятий,– Я вже дорогу знаю. Привидяки на полуничній грядці не боюся. Аби тільки не здибати Максиміліана. То що мені той Максиміліан?!

Лис по кризі мчить швиденько,

Ще й підспівує тихенько.

Лис по кризі...

Звичайно, криги не було й близько, бо ж стояла середина літа. Але Людвіг Чотирнадцятий знав напам'ять лише оцю єдину пісеньку. Він добіг до огорожій канави, де того разу зустрів Тутту Карлсон. Людвіг Чотирнадцятий пробрався попід огорожею і опинився у вівсі. Коли овес кінчився й почались полуниці, він поповз на животі, щоб ніхто з людей його не помітив. Людвіг Чотирнадцятий радів, що побачить Туту Карлсон, і весь час співав про лиса, який швиденько мчить по кризі. Неподалік від полуниць він загледів чиюсь постать. "Вона трохи схожа на людину, – подумав він. – Але цього разу мене не одуриш". І Людвіг Чотирнадцятий, співаючи, поплазував далі. Аж біля самої постаті зупинився і промовив:

– Ось я заспіваю вам вашу пісеньку:

Тут живе Опудало на грядці,

Що завгодно, те і витіває:

То сідає, то стає навшпиньки,

А захоче – руки розставляє.

Людвіг Чотирнадцятий сів на задні лапи, а передніми взявся в боки, щоб бути схожим на Опудало з розчепіреними руками.

Тут живе Опудало на грядці...

Пісня урвалась. Бо Людвіг Чотирнадцятий почав придивлятися до постаті на грядці зблизька. Ось пара рудих чобіт. Далі руді штани й зелений піджак, а ще вище – капелюх. Під капелюхом Людвіг Чотирнадцятий побачив і очі, й ніс, і губи, й вуха. Людвіг Чотирнадцятий облизався довгим вузьким язичком.

Це казна–що! Того разу Опудало було без чобіт. Піджачок на ньому був благенький і драний, на обличчі воно не мало ні очей, ні носа, ні рота, ні вух. І враз Людвіг Чотирнадцятий збагнув. Це зовсім не Опудало! ЦЕ ТОЙ САМИЙ ДЯДЬКО, ЦЮ БУВ УЧОРА В КУРНИКУ! Людвіг хотів тікати, але не встиг.

– Ну–ж–ти–й–нахаба! – сказав дядько.

І Людвіг Чотирнадцятий опинився в повітрі. Так високо він ще зроду не був, навіть як вилазив на замшілий камінь біля їхньої нори. Дядько тримав його за шкірки, а це було неприємно. Людвіг жалісливо заскавулів – просився знов на землю.

– Ага–то–це–ти–внадився–до–нашого–курника? – спитав дядько.

А Людвіг подумав собі: "Ну хіба не можна навчитися говорити по–справжньому? Що втямиш із такйх довжелезних слів?!" Людвіг ще раз заскавулів, бо хотів сказати, що то справді він навідувався до курника.

– Але–ти–ніби–не–страшне, – вів далі дядько. – Навпаки–з–тебе–дуже–миле–лисенятко. Я–певен–що–наші–діти–тебе–полюблять.

Дядько поніс Людвіга на подвір я. Там посадив його в клітку зі сталевого дроту.

– Отут–і–житимеш, – сказав він і замкнув клітку на ключ. – Малот–і–Петера–немає–вдома–але–скоро–будуть.

Людвіг Чотирнадцятий замислився: "Малотіпетер! Ну й чудернацьке ім я!" Але добре подумавши, він здогадався, що тих дітей двоє і що звати їх Малот і Петер.

– Максиміліане–ходи–но–сюди! – погукав дядько. – Глянь–кого–я–вловив! Учора–воно–тебе–одурило–а–я–взяв–його–голіруч. Воно–таке–хитрюще–а–тепер–діти–матимуть–з–нього–іграшку.

Людвіг Чотирнадцятий не зрадів, утретє почувши про свої хитрощі. Навпаки, він дуже зажурився. Йому не хотілося бути за іграшку людським дітям. Йому кортіло додому, в ліс. Коли дядько десь пішов, Максиміліан підступив ближче до клітки.

– Чи я не казав тобі, щоб ти тримався звідси чим–далі? – гавкнув він.

– Як ти випустиш мене звідси, то я обіцяю, що ніколи сюди не прийду, – сказав Людвіг Чотирнадцятий.

– Ми більше не друзі, – відповів пес і вишкірив зуби. – Я не вірю в лисячі баєчки. Ви нечувані брехуни.

– Я не брехун, – заперечив Людвіг Чотирнадцятий. – Я зовсім не хитрий.

– Хіба ти не ховався в моїй буді? – дзявкнув Максиміліан. – Ти найхитріший з лисів, кого я стрічав. Ти набагато хитріший за свого тата.

Пес обійшов клітку зусібіч і обнюхав її.

– Тепер побачимо, чи ти й справді хитрий, чи врятуєш свою руду шкуру, – мовив він. – А звідси вибратися нелегко. Мені нема чого тебе стерегти. Щасливих тобі посиденьок!

І Людвіг Чотирнадцятий зостався сам. Він заходився шукати хоч якусь дірку, але скрізь був тільки сталевий дріт. Він спробував замок на зуби, але йому тільки стало боляче.

– Я зроду звідси не виберуся, – зітхнув Людвіг Чотирнадцятий. – Аби я був хоч трішечки хитрий!

Він поклав голову на передні лапки й зажурився своєю неволею. Нараз почувся голосок:

– Гей, що ти робиш у моїй клітці?

Біля клітки стояла Тутта Карлсон.

– А вгадай! – огризнувся Людвіг Чотирнадцятий. – Мабуть, ти думаєш, що я граюся в піжмурки або вбираю різдвяну ялинку?

– Як ти там опинився?– допитувалася Тутта Карлсон. – Клітка ж замкнута.

– Клітка замкнулася тоді, коли в ній опинився я, – заскавулів Людвіг Чотирнадцятий. – Якщо хочеш знати, мене зачинив тут один дядько. Тепер я стану іграшкою для його дітей.

– Як можна бути таким телепнем, щоб попастися дядькові? – здивувалася Тутта Карлсон.

Якусь мить Людвіг Чотирнадцятий мовчав.

– Я думав, що то Опудало, – зніяковіло сказав він.

Тутта Карлсон засміялася.

– Твоя правда, – нарешті мовила вона. – Ти зовсім не такий хитрий, як інші лиси. Хіба можна переплутати живого дядька з Опудалом? Диво та й годі!

Людвіг Чотирнадцятий заплакав.

– Цить, – сказала Тутта Карлсон.

– Я хочу додому, – аж заходився Людвіг Чотирнадцятий.