Майкл, брат Джеррі - Сторінка 14

Він виліз із трюму, зачинив ляду і, побачивши, що вже чверть до дванадцятої, заква-

225

8 Джеррі-островик

пився накривати на стіл. Прислуговуючи компаньйонам за обідом, він насилу стримувався, щоб не вивернути велику миску горохової юшки на голову Саймонові Нішіканті, та й то лиш завдяки тому, що, сидячи в коморі, уже надумав зробити щось у трюмі, де лежали барила з питною водою.

О третій годині, коли Старий Моряк, як усі гадали, куняв у своїй каюті, а капітан Доун, Грімшо та половина матросів ліпилися на щоглах, силкуючись своїми очима витягти із сапфірових вод океану Левину Голову, Дег Доутрі проліз у люк і трапом спустився до великого трюму. Там довгими рядами, з проходами між ними, лежали боком добре вкріплені барила.

З-за пазухи стюард витяг коловорота, а із задньої кишені — півдюймове свердло. Ставши навколішки, він просвердлив дно в першому барилі, і з нього вдарила цівка води. Він працював швидко, посуваючись проходом у сутінь далі від люка й свердлячи барило за барилом. Коли дійшов до кінця першого ряду, на хвильку спинився й прислухався, як дзюрчить вода з багатьох півдюймових дірок. І чутке його вухо вловило таке саме дзюрчання з другого проходу, від правого борту. Прислухавшись пильніше, Доутрі впевнився, що чує скрегіт свердла в твердому дереві.

Він заховав свого коловорота — а за хвилину поклав руку на плече чоловікові, якого не міг упізнати в півмороці; той чоловік, стоячи навколішки й важко дихаючи, вперто свердлив днище барила. Заскочений, він і не пробував утікати; присвітивши сірником, стюард побачив зведене до нього обличчя Старого Моряка.

— Господи! — зчудовано прошепотів Доутрі. — На якого біса ви випускаєте воду?

Рукою він відчув, як тремтить із хвилювання все стариганеве тіло, і йому стисло серце співчуття.

— Та дарма, дарма, не бійтесь мене, — шепнув він. — Скільки ви вже просвердлили?

— Усі в цьому ряду, — шепнув на відповідь старий. — Ви не скажете… отим?

— Я? — тихо засміявся Доутрі. — Та коли хочете знати, ми в ту самісіньку гру граємо, хоч мені й невтямки, нащо вона вам. Я оце тільки-но докінчив той ряд, що по правому борту. Знаєте що, сер? Ушивайтесь хутчій лишком, поки тихо. Вони всі стовбичать на щоглах, і ніхто вас не побачить. Я сам докінчу все, зоставлю води днів, скажімо, на дванадцять.

— Я б хотів поговорити з вами… Пояснити, у чому річ, — прошепотів Старий Моряк.

— Авжеж, сер, і я щиро признаюся, що мені хтозна-як кортить почути. Я хвилин за десять прийду до вас у каюту, і ми побалакаємо як слід. Та хай там яка ваша гра, а я з вами. Раз — що мені треба хутко дістатись до якогось порту, а друге — що я дуже люблю й шаную вас. Ну, біжіть. Я прийду хвилин за десять.

— Ви мені дуже до душі, стюарде, — тремтячим голосом промовив старий.

— І ви мені, сер, — у тисячу разів дужче, ніж оті жмикрути, ваші компаньйони. Та дарма, за це потім. Вибирайтеся звідси, а я випущу решту води.

За чверть години, поки троє жмикрутів ще стовбичили на вершечках щогл, Чарлз Стоу Грінліф уже сидів у своїй каюті й цідив віскі із содовою, а Дег Доутрі стояв перед ним, зіпершись на стіл, і цмулив пиво просто з квартової пляшки.

— Може, ви не здогадуєтеся, — почав Старий Моряк, — але це вже четверта моя подорож по скарб.

— Цебто?.. — спитав Доутрі.

— Атож. Ніякого скарбу нема. І ніколи не було — ані Левиної Голови, ані баркаса, ані таємних пеленгів.

Доутрі спантеличено пошкріб у своїй шпакуватій чуприні й визнав:

— Ви таки вбрали мене в шори, сер. Я вже був направду повірив у ваші байки.

— А я визнаю, стюарде, що дуже радий почути від вас таке. Бо це показує, що я маю ще трохи клею в голові, коли зумів одурити такого чоловіка, як ви. Неважко одурити людей, що думають тільки про гроші. Але ви не такий. Ви живете не задля самих грошей. Я придивлявся, як ви поводитесь зі своїм собакою. І бачив, як ви ставитесь до свого чорношкірого. І спостерігав, як ви п’єте своє пиво. Якраз тому, що вам не сняться день і ніч закопані скарби, вас куди важче ошукати. А тих, хто марить скарбами, пошити в дурні на диво легко. То люди дешевої породи. Натякніть їм на зиск у сто доларів за долар, і вони робляться як голодні щуки, що хапають гачок із принадою. А натякніть про тисячу або десять тисяч за долар — і вони зовсім навісніють. Я старий чоловік, дуже старий. І хочу дожити до смерті по-людському — сито, вигідно, пристойно.

— І любите далекі подорожі? Уже мені трохи розвидняється, сер. Тільки-но судно наблизиться туди, де насправді нема ніякого скарбу, трапляється якась невеличка пригода — вода витікає абощо — й доводиться вертати до порту, а тоді починати спочатку.

Старий Моряк кивнув головою й закліпав збляклими очима.

— Отак було з "Еммою-Луїзою". Я продержав її в плаванні півтора року — то водою, то ще чим. А крім того, жив їхнім коштом в одному з найкращих готелів Нового Орлеану чотири місяці перед відплиттям, й авансували мене грішми щедро, так, вельми щедро.

— Розкажіть докладніше, сер. Мені страшенно цікаво, — сказав Доутрі, оповівши свою нехитру історію з пивом. — Це непогана гра. Я б не від того, щоб навчитися її на старість. Тільки даю вам слово честі, сер, що вам перебивати я не буду. Хоч і добра вона, але поки ви живі, сер, я за неї не візьмуся.

— Насамперед треба наглянути собі людей із грішми — з купою грошей, щоб невелика втрата не дуже їм дошкулила. Та й зацікавити таких легше…

— Бо такі бувають ненажерливіші, — докинув стюард. — Що більше маєш грошей, то більше хочеться.

— Атож, — погодився Старий Моряк. — І гроші їхні, власне, не пропадуть. Адже морська подорож дуже корисна для здоров’я. Урешті, ніякої шкоди я їм не завдаю, тільки користь.

— А оцей шрам на обличчі й підтяті пальці? Значить, не в баркасі ви їх позбулися й не боцман так вас розбатував? Тоді де ж у лихої години ви це добули?.. Стривайте, сер, я вам ще наллю.

І за повним келихом Чарлз Стоу Грінліф оповів про походження своїх шрамів.

— По-перше, стюарде, треба вам знати, що я з доброго роду. Моє прізвище відоме в історії Сполучених Штатів ще навіть із тих часів, коли вони не були Сполученими Штатами. Університет — байдуже який — я закінчив другим у своєму випуску. Власне, ім’я, під яким мене знають тепер, — це не справжнє моє ім’я. Я склав його з імен інших людей. Мені не пощастило в житті. Змолоду я був моряком — не на "Пильному", звісно, це судно я вигадав, хоч воно й годує мене хлібом на старості.

Питаєте про шрами та відтяті пальці? Це в залізничній аварії. Не так давно, кілька років тому. Я вже старий був. їхав поїздом із Флориди, і вранці, саме перед сніданням, поїзд на високому мосту зіткнувся з другим. Паровози зім’яло, а вагони полетіли вниз, із височини дев’яносто футів, у висохле річище. Правда, там лишалася калюжа футів десять у поперечнику й півтора фути завглибшки. І оце в ту калюжу я й упав.

Ось як воно вийшло. Вагон був переповнений, і мені дісталася верхня полиця. Я саме натяг сорочку, штани й черевики й хотів спуститись униз. Сів на краю полиці, звісивши ноги, а обидва місця навпроти, верхнє й нижнє, кондуктор уже прибрав і застелив.

Отож я сидів, на полиці, звісивши ноги, й гадки не мав, де ми — на мосту чи на рівнині, коли поїзди зіткнулися. Я, звісно, злетів із полиці, майнув, мов птах, через прохід, вибив головою вікно з другого боку й полетів униз. Скільки разів я перевернувся через голову в повітрі, волію не пригадувати, але якимсь дивом влучив у ту калюжу плазом. Там було всього півтора фута води, але вона пом’якшила удар, бо я ляпнувся плазом. Із цілого свого вагона тільки я зостався живий. Він упав футів за сорок від мене, і з нього повитягали самі трупи. А мене як витягли з калюжі, я був живісінький. Ну, хірурги мене підлатали, та однаково зостався я з цим шрамом, і без пальців на лівій руці, і ще мені бракує до повного комплекту трьох ребер, хоча зверху того не видно.

О, нарікати мені не доводиться. Адже решта, хто був у вагоні, усі загинули. На нещастя, я їхав із безплатним квитком і тому не міг позивати залізниці за відшкодування. Зате можу похвалитися, що я єдиний чоловік на світі, який пірнув із дев’яноста футів височини в півтора фута води й зостався живий… Коли ваша ласка, стюарде, налийте мені ще.

Доутрі вдовольнив його прохання і, схвильований оповіданням, відкоркував і собі другу пляшку пива.

— Ну, далі, далі, сер, — хрипко промовив він, утерши губи. — Як ви по скарби плаваєте. Мені страх як кортить почути. Будьте здорові, сер!

— Я можу сказати, стюарде, — почав знову Старий Моряк, — що вродився в сорочці, та дуже скоро вона зносилася, і зостався я справдешнім блудним сином. На лихо, вродився я не тільки в сорочці, а ще й із негнучким хребтом, гордий. Рідні мої зреклися мене, а я… зрікся всяких претензій до них. Врешті, то була не їхня провина. Я ніколи не скаржився й не нарікав на них. Я просвистів те, що в мене лишалось — на бавовну в Південних морях, какаові плантації на островах Тонга, гуму й червоне дерево на Юкатані. А кінець кінцем докотився до того, що спав по брудних кишлах Бауері та їв усяку гидоту по харчівнях Іст-Сайду [18], а часом стояв до півночі в чергах за дармовою пайкою хліба, думаючи тільки про те, щоб не впасти, не зомліти, поки діжду тої пайки…

Оповідач змовк передихнути, а Доутрі промурмотів захоплено:

— І ні разу нічого не попросили в рідні…

Старий Моряк розпростав плечі, гордо підняв голову, тоді знову схилив її й підтвердив:

— Ні, не попросив. Я потрапив у притулок для нужденних — окружну ферму-притулок, як вона офіційно називається. Яке гидке було там моє життя! Просто твариняче. Півроку я жив, як тварина, поки побачив рятунок. Я заходився будувати "Пильного". Я збудував його по дощечці, і обшив міддю, і сам вибрав кожну деревину на рангоут, і спорядив усе судно, і сам дібрав усю команду, і відплив на ньому в Південні моря по скарб, закопаний на сажень у піску… Усе це подумки, розумієте, — пояснив він, — бо весь той час я був в’язнем у притулку для недобитків життя.

Обличчя Старого Моряка раптом зробилося суворе й гнівне; його права рука метнулась до руки Доутрі, і висхлі старечі пальці стисли її, мов обценьками.

— Довгий, тяжкий шлях довелось мені пройти, поки я збив трохи грошей на першу свою мізерну, ох яку мізерну авантюру з "Пильним" та вирвався з притулку.