Майкл, брат Джеррі - Сторінка 24

Але якби Еморі вчинив людяніше, не тільки Доутрі з Квеком відпливли б за море, — з ними відплив би й Майкл.

Тільки-но двері зачинилися за полісменами, доктор Еморі похапцем збув усіх хворих, що дожидали в чекальні. А тоді, навіть не пообідавши, сів у свій автомобіль і помчав у портовий район, до мебльованих кімнат "Синій кит". Дорогою, завдяки своїм політичним зв’язкам, він прихопив офіцера карної поліції. Виявилося, що це справді було потрібно, бо господиня мебльованих кімнат нізащо не хотіла віддавати собаки, що належав її пожильцеві. Але Мілікен, поліційний офіцер, був їй добре відомий, і вона скорилася законові, що його уособлював офіцер, хоча, власне, сама того закону не знала.

Коли Майкла повели на шворці з кімнати, ззаду, з підвіконня, де сидів невеличкий сніжно-білий птах, озвався жалібний голос:

— Кокі! Кокі!

Еморі озирнувся й на мить завагався.

— По какаду ми пришлемо згодом, — сказав він господині. Та, ще нарікаючи, провела їх аж на вулицю й навіть не помітила, що поліційний офіцер, виходячи з номера Доутрі, не причинив за собою дверей.

Та не самого Волтера Меріта Еморі спідлило бажання заволодіти Майклом. Сидячи в глибокому шкіряному фотелі, у кімнаті закритого яхт-клубу, і поклавши ноги на другий фотель, Гаррі дель Мар, напівсонний після обіду, що для нього був заразом і сніданком, переглядав свіжі денні газети. Раптом в очі йому впав великий заголовок, а під ним коротеньких п’ять рядків. Він умить схопився на ноги. А хвильку подумавши, сів знову, натиснув кнопку дзвоника і, поки надійшов служник, ще раз перечитав той заголовок та п’ять рядків під ним.

У таксі, що мчало його до портового району, перед ним поставали видива багатства. Вони прибирали подобу то двадцяти — доларових монет із жовтого металу, то жовтих банкнот із гербом Сполучених Штатів, то чекових книжок, то облігацій із купонами, що просили ножиць, і чергувалися з образом кошлатого ірландського тер’єра на яскраво освітленій сцені, що, задерши вгору розтулений писок, усе співав, співав, як ще ніколи у світі не співав жоден собака.

Кокі перший виявив, що двері до кімнати прочинено, і задивився на них, розмірковуючи (якщо цим словом можна назвати те, що відбувається в голові птаха, коли він якимсь таємничим чином сприймає нове враження з довколишнього світу й вирішує, реагувати йому на те враження чи ні; з людьми буває так самісінько, і дехто з нас називає це "виявом волі"). Отож, дивлячись на прочинені двері, Кокі саме зважував, варто йому чи ні вивчити більше той отвір у ширший світ, а потім уже вирішити, потикатись туди чи ні, коли нараз очі його зустрілися з очима — іншого живого створіння, що теж виявило прочинені двері й зазирало в них.

Ті очі були хижі, зеленаво-жовті, і зіниці їхні то ширшали, то вужчали, бо вони оббігали темні й світлі кутки кімнати. Кокі одразу розпізнав небезпеку — смертельну небезпеку. Однак не зробив нічого. Переляк не пройняв його. Не рушачись, одного ока не спускаючи з отвору дверей, другим він дивився в очі худючій бездомній кішці, що просунула голову в кімнату, ніби привид.

Кішчині очі, меткі, пильні, безмежно сторожкі, з чорними прямовисними щілинками-зіницями, прорізаними ніби на чудовних жовто-зелених опалах, оббігли всю кімнату, а тоді спинилися на Кокі. І одразу по голові стало видно, що кішка напружилася, припала до підлоги й застигла. А очі її втупились у птаху кам’яним поглядом сфінкса, що дивиться вдалину через віковічні спраглі піски пустелі. Здавалось, вони дивляться так уже цілі тисячоліття.

Так само застиг і Кокі. Він не натяг плівки на скошене око, не ворухнув схиленою набік головою, ані жодним пірцем — нічим не виказав страху, що вже закрадався в нього. Кішка й птиця скам’яніли, дивлячись одне одному в очі, як мисливець і здобич, хижак і жертва, м’ясожер і його їжа.

Кілька довгих хвилин тривало так, потім голова в щілині прочинених дверей повернулась і зникла. Якби птахи вміли зітхати, Кокі зітхнув би з полегкістю. Та він навіть не ворухнувся, прислухаючись до повільної людської ходи, що затихала в коридорі.

Минуло ще кілька хвилин — і так само зненацька привид з’явився знову. Тепер уже не сама голова, а й довге гнучке тіло прослизнуло до кімнати й спинилось аж посеред підлоги. Очі знов утупилися в Кокі, а тіло застигло, тільки довгий хвіст метлявся з боку на бік рвучко, сердито, однак монотонно.

Не спускаючи Кокі з очей, кішка помалу підійшла ближче й спинилась менш як за шість футів від нього. Лише хвіст метлявся з боку на бік та очі жаріли самоцвітами у світлі, що падало з вікна просто на неї, а прямовисні зіниці звузились у ледь помітні чорні щілинки.

А какаду, хоча й не міг мати такого виразного уявлення про смерть, як у людини, все ж по-своєму розумів, ще йому загрожує кінець. Завваживши, що кішка вже помалу напружується перед стрибком, Кокі, цей відважний жмутик життя, уперше зроду виказав цілком прощенний страх.

— Кокі! Кокі! — жалібно крикнув він до глухих, бездушних стін.

Він звертався до цілого світу, до всіх сил і всіх речей у ньому, до двоногих живих істот — людей, а зокрема до стюарда, Квека й до Майкла. Крик його означав: "Це я, Кокі. Я зовсім маленький і кволий, і оця почвара хоче мене знищити, а я люблю ясний світ, хочу жити, хочу тішитися теплом і світлом, я такий невеличкий, такий плохенький, лагідний і не можу оборонитися від цього великого, кошлатого, голодного звіра, що хоче мене зжерти. Рятуйте мене, рятуйте! Я Кокі. Усі мене знають. Я Кокі".

Усе це і ще багато-багато іншого чулося в тому крикові: "Кокі! Кокі!"

Та глухі стіни не відгукнулись, не відгукнувсь і коридор, і весь світ. Миттєвий переляк минувся, і Кокі знову став той, що був перше: маленький відважний какаду. Він сидів на підвіконні нерухомо, схиливши голівку набік, і одним оком, не кліпаючи, дивився вниз, на підлогу, де так близько, так небезпечно близько чигав одвічний ворог усього пташиного роду.

Голос його, такий людський, злякав кішку, і вона не стрибнула, а лише прищулила вуха й припала ще дужче до підлоги.

Знов настала тиша, у якій чути було тільки велику зелену муху, що дзижчала й гучно стукалась у шибку: і в неї була своя трагедія, бо оманливо прозора стіна в’язнила її, не пускала в ясний світ, що сяяв так близько.

Своя біда, своя мука була й у кішки, їй дошкуляв голод, що висушив у ній молоко для сімох кволеньких, писклявих кошенят, ще сліпих, із тоненькими, безсилими лапками. Про них їй нагадував щем у сухих ципках та материнський інстинкт, і завдяки якимсь тонким процесам у мозку вона могла вочевидь уявляти їх у темному кутку під сходами в підвалі, де вона потай змостила серед мотлоху кубло й навела їх, прокравшися туди крізь прорвану сітку на душнику.

І той зоровий образ, і шкулький голод підштовхнули її, і вона знов напружилася для стрибка, вимірюючи відстань очима. Та Кокі вже став самим собою.

— Стонадцять чортів! Стонадцять чортів! — голосно закричав він, войовниче й зухвало настовбурчивши пір’я. Кішка внизу налякано припала до підлоги, прищулила вуха, заметляла хвостом й озирнулась по кімнаті, видивляючись у найтемніших кутках, чи не ховається там людина, що вигукнула ті слова.

Усе те кішка робила, хоч добре чула й бачила, що людським голосом кричить біла птаха на підвіконні.

Зелена муха ще раз стукнулась у невидимий мур своєї в’язниці. Кішка, враз наважившись, підібралась і плигнула на підвіконня, просто на Кокі. Він метнувся вбік, але кішка махнула лапою, дістаючи його, і він підстрибнув угору, тріпочучи відвиклими від льоту крильми. Кішка зіп’ялася на задні лапи, а однією передньою сягнула вгору, наче дитина, що бриликом ловить метелика. Лапа в кішки була сильна й мала гострі гачки-пазурі.

Зачеплений тією лапою в повітрі, Кокі впав додолу. Повільно, мов пухнастий сніг, опадало за ним біле пір’я. Кішка вже каменюкою сплигнула з підвіконня; пір’їнки лягали їй на спину, і від їхнього легкого дотику вона щулилася, припадала до підлоги й злякано озиралась — чи нема якої небезпеки.

РОЗДІЛ XXI

Гаррі дель Мар знайшов у помешканні Дега Доутрі лише купку білого пір’я й дізнався від господині мебльованих кімнат, що сталося з Майклом. Насамперед він, не відпускаючи таксі, довідався, де мешкає доктор Еморі, й упевнився, що Майкла замкнено у флігелі на задньому подвір’ї. Тоді поїхав купити квиток на пароплав "Уматіла", що мав удосвіта відпливти до Сієтла в П’юджет-Саунді, а далі спакував свої речі й заплатив по всіх рахунках.

Тим часом у кабінеті доктора Еморі точилася словесна баталія.

— Він кричма кричить! — твердив доктор Мастерс. — Полісменам довелося вгамовувати його в кареті кийками. Він просто знавіснів. Вимагає свого собаку. Як можна так робити! Це занадто жорстоко. Ви не маєте права отак украсти в нього собаку. Він здійме ґвалт у газетах.

— Пхе! — відмахнувся Еморі. — Хотів би я побачити репортера, що має досить відваги, аби підійти на відстань голосу до чумного бараку, де замкнено прокаженого, і побалакати з ним. А якби той Доутрі зумів якось передати листа до редакції попри варту, то хотів би я побачити редактора, що не спалить того листа, тільки-но дізнається, звідки він. Не бійтеся, колего. Ґвалту в газетах не буде.

— Але ж проказа! Небезпека для населення! Собака стільки часу стикався з хазяїном. Він же сам став ходячим джерелом зарази.

— Інфекції, колего. Так звучить краще, професіональніше, — поправив його Еморі зі зверхньою міною.

— Хай буде інфекції, — підхопив Мастерс. — Треба ж пам’ятати про громадські інтереси. Не можна піддавати людей такій небезпеці заразитись…

— Інфікуватися, — знову спокійно виправив Еморі.

— Називайте, як хочете! Людність…

— Пусте, — перервав його Еморі. — Того, що ви й ваші колеги в санітарній управі не знаєте про цю хворобу, стало б на більше книжок, ніж їх написали люди, які спеціально її вивчали. Це хвороба виключно людська, її тисячі, десятки, сотні тисяч разів пробували й пробують прищепити тваринам — коням, кролям, пацюкам, віслюкам, мавпам, мишам, собакам, — і жодної вдалої спроби. Навіть більше — ні разу не вдалося штучно прищепити її людині. Ось — переконайтеся самі.

І доктор Еморі почав діставати з полиць книжки.

— Цікаво… вельми цікаво… — час від часу кидав доктор Мастерс, переглядаючи сторінки, що розгортав перед ним господар. — Я й гадки не мав… такі гори роботи перероблено… Та однаково — докінчив він, — ви не зможете переконати профанів цими матеріалами.