Майкл, брат Джеррі - Сторінка 26

Держатимемо курей, будуть і яйця. Квек куховаритиме. І пиво там буде. Я давно завважив вашу невтоленну спрагу. Матимете своє пиво, шість кварт на день, а схочете — то й більше.

Не барімось. Ходімо. На жаль, я не зміг розшукати вашого пса. Я навіть детективів наймав — ото здирці! Доктор Еморі вкрав Кілені-боя у вас, але того ж дня пса вкрадено в нього. Я все Сан-Франциско обнишпорив, та Кілені-бой щез, як і ми зараз щезнемо з цього паскудного міста.

На нас чекає машина. Шоферові добре заплачено. Крім того, я пообіцяв убити його, якщо він підведе. Треба йти через кучугури на схід і трохи на північ, там за оцим чудернацьким лісом є дорога… Усе готово. Рушаймо. Гляньте, уже сіріє. Треба ж варту обминути непомітно…

Вони вийшли надвір, у бурю. Квек, шаленіючи з радості, йшов позаду. Спершу Доутрі намагався триматись осторонь, та скоро, коли сильний подмух вітру ледь не звалив кволого старигана, він ухопив його під руку й став, підтримуючи ззаду, підпихаючи на грузький, сипкий піщаний схил.

— Дякую, стюарде, дякую, друже мій, — прошепотів Старий Моряк, тільки-но вітер стих на хвильку.

РОЗДІЛ XXII

Хоч Майкл і не любив Гаррі дель Мара, проте пішов за ним у нічну темряву досить охоче. Дель Мар прийшов, як злодій, — з безмежною осторогою прокрався на заднє подвір’я садиби доктора Еморі, де було ув’язнено Майкла. Він заздалегідь ретельно вивчив сцену дії й міг не вдаватися до дешевих мелодраматичних ефектів, навзірець електричного ліхтарика. Навпомацки він знайшов двері до флігелька, відімкнув їх, тихо ввійшов і став намацувати руками цупку кошлату шерсть.

Майкл, безстрашний, мов лев, відразу наїжачився, зачувши чужого, однак не загавкав. Він тільки принюхався й упізнав нічного гостя. Хоч він і не любив цього чоловіка, проте дозволив обв’язати собі шию шворкою й мовчки пішов за ним на вулицю, до таксі, що чекало за рогом.

Він міркував — якщо визнати за ним таку здатність — дуже просто. Цього чоловіка він не раз бачив у стюардовому товаристві. Чоловік був стюардів приятель, бо вони сиділи вдвох за столом і пили. Стюард пропав. Майкл не знав, де його шукати, і сам був в’язнем на задньому подвір’ї чужого дому. А що сталось один раз, могло статися й знову. Отже, коли бувало, і то не раз, що стюард, цей чужий чоловік і Майкл сиділи за одним столом, то було можливо, що таке станеться й ще раз, і він, Майкл, сидітиме на стільці в яскраво освітленому шинку, і цей чоловік сидітиме з одного боку, а укоханий стюард — з другого, і перед ним стоятиме кухоль пива. Такого висновку дійшов Майкл — бо це справді був розумовий висновок — і вчинив згідно з ним.

Звичайно, Майклові думки й висновки не були укладені в словах. Скажімо, такого слова, як "приятель", зовсім не було в його словнику. І чи доходив він своїх висновків через низку послідовних зорових образів або через їх складені сполучення й зіставлення, цього ми, люди, поки що не можемо з’ясувати. Головне те, що він думав. Якщо не визнати цього, то виходить, що він діяв цілком інстинктивно, а це була б ще багато дивовижніша і неймовір-ніша річ, ніж те, що він по-своєму невиразно думав.

Так чи так, а поки таксі мчало лабіринтом сан-франциських вулиць, Майкл, насторожений, лежав біля дель Марових ніг, не виявляючи приязні до цього чоловіка, але й не показуючи нічим, що почуває до нього антипатію. Бо Майкл одразу відчув підлу дель Марову натуру, ще дужче спідлену жаданням привласнити пса задля зиску. Ще під час їхньої першої зустрічі в шинку портового району Барбарі Майкл наїжачив шерсть і войовниче напружився, коли цей чоловік поклав руку йому на голову. Майкл про нього не думав, не пробував його розгадати. Просто йому не сподобався дотик цієї руки — байдужий, хоч начебто приязний, коли дивитися збоку. Той дотик викликав неприємне відчуття. У ньому не було тепла, щирості, зичливості, не чулося душі.

Сигнал, переданий від людини до тварини тим дотиком, почуття, ним викликане, не було добрим сигналом і добрим почуттям, і Майкл наїжачив шерсть та напружився, не думаючи, а просто знаючи — інтуїтивно, як кажуть про себе люди.

Електричні ліхтарі, вкритий дахом причал, гори валіз та ящиків, крик і метушня вантажників та матросів, чахкання парових кранів, вищання й рипіння блоків, стюарди в білих куртках, що несли ручний багаж, боцман на трапі, і сам трап, що круто підіймався на прогулянкову палубу "Уматіли", ще матроси й суднові офіцери в золотих нашивках нагорі біля трапа, і тиснява на палубі — усе те упевнило Майкла, що він знову потрапив на море, на судно, туди, де він уперше спіткав стюарда й де прожив із ним весь час, опріч останніх кошмарних тижнів у великому місті. Мелькали в його мозку також образи Квека та Кокі. — Нетерпляче скімлячи, він натягав шворку, рвався між численні квапливі, байдужі, взуті у тверду шкіру людські ноги, навіть не боячись, що йому відтопчуть ніжні лапи, і все нюшив, усе шукав запахів Кокі й Квека, а насамперед стюарда.

Не зустрівши їх відразу, Майкл сприйняв розчарування покірливо, бо йому змалку прищеплювано у свідомість, що незбагненні людські звичаї треба терпіти. Він мусив терпіти й чекати, коли йому хотілося додому, а стюард іще сидів за столом, гомонів та пив пиво, терпіти мотузку на шиї, терпіти паркан, зависокий, щоб перескочити його, терпіти чотири стіни тісної кімнати з дверима, яких він нізащо не зумів би відімкнути, хоча люди відмикали їх зовсім легко. Отож він слухняно дозволив відвести себе судновому різникові, якому на "Уматілі" доручено було доглядати всіх собак, що належали пасажирам. Зачинений у тісній міжпалубній комірчині з ящиками та паками, прив’язаний шворкою за шию, він чекав, що ось-ось двері відчиняться і з’явиться в плоті сам стюард, чий ясний образ світився в його уяві, заступаючи все інше.

Натомість — Майкл лише згодом невиразно відчув у тому вияв дель Марової влади на ним — двері відчинив добре підмо-горичений судновий різник, відв’язав Майкла й передав його так само підмогориченому каютному служникові, що відвів його до дель Марової каюти. Майкл до останку був певен, що його ведуть до стюарда. Одначе в каюті він побачив самого дель Мара. "Нема стюарда" — такими словами можна передати Майклову думку; проте він терпляче, як і завжди, сприйняв те, що сподівана зустріч із його богом, укоханим стюардом, його власним двоногим богом серед безлічі інших двоногих богів, знов відсунулась далі.

Майкл покрутив куцим хвостиком, ледь прищулив вуха — і здорове, і навіть зморщене, — осміхнувся, показуючи, що впізнав дель Мара, обнюхав каюту, аби впевнитися зовсім, що тут і не було стюарда, і ліг на підлогу. Коли дель Мар заговорив, він підвів голову і втупив у нього очі.

— Ну, голубе, настали нові часи, — звернувся до нього дель Мар холодним, різким тоном. — Я зроблю з тебе артиста й навчу тебе розуму. Найперше — іди сюди. ІДИ СЮДИ!

Майкл послухався — не кваплячись і не гаючись, видимо без великої охоти.

— Ну, від цього я тебе відучу, лебедику. Ти в мене ворушитимешся жвавіше, коли я з тобою розмовляю, — запевнив його дель Мар, і в самому тоні цих слів Майкл розпізнав погрозу. — Спробуймо, чи вийде в мене цей номер. Слухай мене і співай, як ти співав для того прокаженого типа.

Він дістав із кишені гармонію, приклав до губів і заграв марш "Похід по Джорджії".

— Сядь! — наказав він Майклові.

Майкл знову послухався, хоча все в ньому опиралося. Про-низливо-срібний голос гармонії проймав його солодким дрожем, і виття рвалося з грудей, з горла, але він його стримав, бо не хотів співати для цього чоловіка. Він хотів тільки, щоб той вернув його до стюарда.

— А, то ти впертюх? — глузливо сказав дель Мар. — Це тому, що ти чистокровний. Тільки, голубе, я знаю ваші норови й гадаю, що впораюся з тобою. Ти для мене співатимеш і зароблятимеш грошики, як заробляв для того типа. Ну-бо!

Він заграв другий мотив — "Бівак у Джорджії". Та Майкл знову затявся. Лиш як у вуха йому полилися лагідні звуки "Рідного Кен-туккі", він не зміг стриматись і мелодійно завив, кличучи свою з прадавніх часів утрачену зграю. Гіпнотична сила музики владно будила в ньому палку тугу за далеким, забутим життям у зграї у ті часи, коли світ був молодий і зграя була зграєю, ще не згубленою навіки за незліченні сторіччя, прожиті при людських вогнищах.

— Ага! — холодно засміявся дель Мор, що й гадки не мав, яку глибоку, незмірну давнину розбудили срібні голосники його гармонії.

Із суміжної каюти загупали кулаком у переділку — мовляв, не заважайте спати.

— Ну, досить, — різко сказав дель Мар і відняв гармонію від губів.

Майкл замовк, сповнений ненависті.

— Здається мені, я вже дібрав до тебе ключика. Тільки не думай, що я тебе зоставлю в себе на ніч, щоб ти тут чухався, бліх ганяв та не давав мені спати.

Він натиснув кнопку дзвоника і, коли з’явився каютний служник, звелів йому відвести Майкла назад, у ту саму тісну міжпалубну комірчину.

За кілька днів і ночей на "Уматілі" Майкл багато дізнався про натуру Гаррі дель Мара. Можна сказати, що він розгадав, якої той породи, хоч і не знав нічого про його біографію. Наприклад, він не знав, що справжнє дель Марове ім’я — Персіваль Грунскі й що в школі дівчата дражнили його Смаглявчиком, а хлопці Чвирем. Не знав Майкл і того, що Персіваль, ще не скінчивши школи, потрапив до виправної колонії, а за два роки його забрав звідти на поруки такий собі Гаріс Колінз, що заробляв на життя — і непогано заробляв, — дресируючи тварин для цирку. І, звісно, не міг Майкл знати, яку науку пройшов дель Мар за шість років учнівства в Колінза, тобто які способи дресирування він там засвоїв.

Зате Майкл знав, що дель Мар — людина безпородна, жалюгідний покруч супроти таких породистих людей, як стюард, капітан Келлар та містер Гегін із Мерінджу. І дізнався він про те швидко й просто. Удень служник забирав Майкла з комірчини й виводив на палубу до дель Мара. Того весь час оточували екзальтовані панночки та панії, і вони просто докучали Майклові своїми пестощами та лестощами. Майкл покірливо терпів усе те; але нещирі, про людське око, дель Марові пестощі дратували його трохи не до нестями. Він добре знав, що вони нещирі, бо ввечері, коли його приводили до дель Марової каюти, голос цього чоловіка робився холодний і різкий, від нього віяло тільки погрозою, небезпекою, а дотик його руки був твердий і бездушний, мов дотик заліза чи дерева, позбавлений теплоти, ніжності, живого почуття.

Цей чоловік мав дві подоби, дві душі.