Майкл, брат Джеррі - Сторінка 34

Спина його зігнулася так, що він і зовсім уже не міг стрибнути, а голову він пригинав нижче й нижче під груди в ганебній покорі, спираючись ліктями на підлогу й затуляючи бідного зболілого носа могутніми лапами, якими міг би за один помах роздерти Колінза й випустити з нього дух.

— Може, він і прикидається, — сказав Колінз, — та однаково йому доведеться лизати мою ногу й палицю. Дивіться!

Він підняв ліву ногу — не боязко й нерішуче, а швидко й твердо, — і поставив левові на шию. Мітлище було піднесене для удару: Колінз наперед знав, що може спасти левові на думку, й уже наготувався дати відсіч.

І Ганнібал зробив те, що мусив зробити, що призначила йому природа. Він рвучко підвів голову й роззявив здоровезну пащеку, щоб угородити блискучі білі ікла в тонку, обтягнену шовковою шкарпеткою щиколодку над низьким жовтим черевиком. Та ікла не вгородились у неї. Вони ще не просунулись і п’ятої частини відстані, коли піднесене мітлище клепнуло по носі й примусило лева знов нахилити голову вниз, до грудей і затулити носа лапами.

— Він не сказився, — оголосив Колінз. — Багато чи мало в нього тями, але він добре тямить, що я за нього розумніший і вже його подужав. Якби він сказився, він би цього не тямив і я б не знав наперед, що він хоче зробити, а отже, не зміг би його випереджати, і він би вже порозтягав мої тельбухи по всій клітці.

Він почав штрикати Ганнібала кінцем мітлища, за кожним разом підносячи його напоготові для удару. А могутній лев лежав та гарчав безсило й за кожним штурханом повертав морду ближче й ближче до Колінзової ноги, аж урешті висолопив червоного язика й лизнув черевик, що не вельми делікатно спирався йому на шию, а потім і палицю, що тільки-но так боляче била його.

— Ну, будеш чемним левом? — спитав Колінз, щосили потерши підошвою Ганнібалову шию.

Ганнібал не зміг стримати гнівного рику.

— Будеш чемним левом? — знову спитав Колінз, тернувши його підошвою ще брутальніше.

І Ганнібал підняв морду й ще раз лизнув червоним язиком жовтий черевик і тонку щиколодку, яку міг би строщити, лише раз хрупнувши щелепами.

РОЗДІЛ XXVIII

З одним лише живим створінням серед усіх численних вихованців Сідервайлдської школи сприязнився Майкл, і то була химерна й смутна дружба. Його приятельку, маленьку зелену мавпочку з Південної Америки, звали Сара, і вдачу вона мала начебто зроду істеричну й дражливу, без ніякого почуття гумору. Іноді, ходячи за Колінзом по арені, Майкл бачив Сару, що її виводили пробувати на якійсь новій штуці. Бо вона не вміла чи не хотіла навчитися жодного номера, і тому її без кінця вчили нових і нових або принаймні використовували як статистку при здібніших виконавцях.

Нічого путнього, правда, і з цього не виходило, бо Сара або джерготіла без угаву, або верещала зі страху, або чіплялася до інших тварин. Коли її примушували щось робити, вона обурено опиралася, а як удавалися до сили, зчинила цілий ґвалт, що баламутив усіх тварин на арені й заважав роботі.

— Хай їй біс, — нарешті сказав Колінз. — Ось тільки-но доберу який мавпячий оркестр, то й її сплавлю.

То — найтяжча, найстрашніша доля, яка лишень може спіткати мавпу на цирковій арені, бо мавпи-оркестранти — це безпорадні маріонетки, яких смикають за невидні дротинки й штрикають паличками сховані люди, примушуючи їх протягом усього номера рухатись так, як треба.

Але тер’єр спізнався із Сарою ще до того, як їй призначили цю жахливу долю. Перший раз вона зненацька налетіла на нього, мов мале верескливе чортеня, погрожуючи йому зубами й пазурами. Майкл, що вже давно запав у глибоку понурість, тільки спокійно глянув на неї й навіть не наїжачився й не нашорошив вуха. А потім байдуже відвернувся від цього сердитого й метушливого створіння. Це спантеличило Сару. Якби він рвонувся до неї, чи загарчав, чи ще якось виявив злість, як те робили всі відомі їй собаки, вона б зчинила ґвалт на цілу арену й скликала всіх людей подивитись, як на неї, безвинну, нападають.

Проте Майклова незвичайна поведінка зачарувала її. Вона нерішуче підступила ближче, уже не ґвалтуючи, і хлопець, що водив її, попустив тоненького ланцюжка. "Може, він перегризе їй хребет", — з надією подумав він, бо ненавидів Сару всією душею, мріючи служити при левах чи слонах, а не морочитися з цією сварливою й невгамовною мавпочкою.

І якраз тому, що Майкл не звернув на Сару уваги, вона зацікавилась ним. За мить вона вже мацала його рученятами, а в другу мить обняла за шию, притулилася щокою до щоки й заджерготіла без угаву. День у день вона, коли щастило застати його на арені, тулилася до нього й тихенько, без угаву, без передиху щось гомоніла про себе, про своє життя. Та джерготня скидалася на розповідь про всі кривди та знущання, яких їй довелося зазнати. То була суцільна нескінченна скарга — можливо, також на здоров’я, бо Сара часто кашляла, чхала й тулила долоньку до грудей, ніби там у неї весь час боліло. А інколи уривала своє нарікання й пестила та голубила Майкла, ніжно воркотячи.

Крім неї, ніхто в Сідервайлді ні разу не приголубив Майкла; а вона весь час була з ним ласкава, ніколи не щипала, не смикала за вуха. Так само й у неї, крім нього, не було друзів. Коли його вранці виводили на арену, він радий був зустрітися з нею, дарма що ті зустрічі завжди кінчалися бешкетом — коли Сару хотіли забрати від Майкла, вона шалено відбивалася й верещала на всю арену спочатку розлючено, а потім жалібно; а люди навколо реготали з цього химерного роману між мавпочкою й ірландським тер’єром.

Та Гаріс Колінз терпів і навіть заохочував їхню приязнь.

— Ці дві кислятини дібрались якраз до пари, — казав він. — І воно їм корисно. Ніби є для чого жити, а це добре для здоров’я. Та затямте моє слово, колись вона втне йому таку капость, що з їхньої приязні вийде трагедія.

Ті слова виявились пророчими тільки наполовину: Сара не втнула Майклові ніякої капості, однак їхній приязні справді незабаром судилося закінчитись трагедією.

— Тюлені — хитруни, — читав Колінз одного дня імпровізовану лекцію своїм учням-дресирувальникам. — Під час номера їм тільки підкидай рибку. А ні, то нічого не робитимуть, і квит. Але, приміром, на собачий апетит уже покластися не можна, хоча, скажімо, зовсім не вчене порося може вам досить добре виконати деякі номери, коли його манити схованою в рукаві пляшечкою молока з ріжком.

Затямте добре, що я кажу. Ви гадаєте, що оті хорти нам надсаджуватимуться, як їх понадити шматочком м’яса? Ні, їх примусить надсаджуватися тільки батіг. Гляньте он на Біллі Гріна. Нема іншого способу навчити його цуцика такої штуки. Ласкою цього не доб’єшся. І їжею його не підкупиш. Єдина рада — примусити.

Біллі Грін саме дресирував невеличкого кудлатенького цуцика бозна-якої породи. На арені Біллі завжди справляв фурор, витягаючи з кишені цуцика, що виконував один особливий номер. Останній його цуцик здох, скрутивши в’язи, і тепер Біллі наламував нового. Він хапав цуцика за задні лапи й підкидав у повітря; а цуцик мусив, перевернувшись і падаючи вниз головою, стати передніми лапами Біллі на долоню й постояти так, задніми лапами вгору. Біллі раз за разом нахилявся, хапав цуцика за задні лапи й підкидав. А цуцик, замлілий зі страху, марно силкувався виконати номер. Та йому ніяк не щастило втримати рівновагу. Кілька разів він падав шкереберть і трохи не гепався на поміст, а раз таки й гепнувся боком, так сильно, що йому й памороки відбило. А хазяїн скористався з того як із передишки, щоб утерти рясний піт з обличчя, став підштовхувати цуцика носаком, поки той насилу зіп’явся на лапки.

— Нема такого собаки, щоб навчився цього задля шматочка м’яса, — провадив Колінза. — І нема такого собаки, щоб навчився ходити на передніх лапах, поки йому палицею не підіб’єш угору задніх лап разів із тисячу. А цей номер завше має успіх, надто в жінок — самі розумієте, вийняти з кишені отаке малятко, і таке воно кмітливе, таке спритне й так любить свого хазяїна, так йому вірить, що дозволяє он як себе підкидати. Дідька лисого вірить! Просто на нього зуміли страху божого нагнати, ось що.

Правда, можна вряди-годи вийняти з кишені ласенький шматочок і дати тварині — публіка таке любить. Та це тільки ефектний жест. Глядачам подобається думати, ніби тварини радо виконують свої номери, і ніби з ними панькаються, як із рідними дітьми, і ніби вони люблять свого хазяїна до смерті. Але якби глядачі, не доведи боже, побачили те, що робиться за лаштунками, тоді враз би всі дресирувальницькі номери зійшли б зі сцени, і нам би довелося шукати іншого хліба або з торбами йти.

А проте й на самій арені, перед очима в глядачів, діється хто-зна-скільки жорстокості. Краще за всіх уміла дурити публіку Лотті. Вона виступала з дресированими котами й просто заціловувала їх на арені, надто як у номері щось не виходило. Бере на руки й цілує в писок. Тоді спускає додолу, і номер уже виходить, як по маслу, а дурна публіка аплодує, аж нетямиться, що ось, мовляв, яка ласкава та гуманна дресирувальниця. Думаєте, вона справді цілувала того кота? Овва! Вона його кусала за писок.

Від Лотті цього навчилась Еліна Павало й стала робити так зі своїми болонками. А скільки собак працює на арені в парфорсному нашийнику? Спритний чоловік може й ущипнути собаку за ніс так, що ніхто не помітить. Але найбільш помагає страх. Здебільшого собаки працюють чисто, бо знають, що їх чекає після номера, коли схиблять.

Згадайте капітана Робертса з його датськими догами. Правда, вони не були зовсім чистокровні. Він їх мав дванадцятеро — другої такої зграї звірюк я не бачив. Він двічі залишав їх тут у мене. Без доброго кийка до них не можна було ввійти. Вони мені одного мексиканця скалічили. Теж добрий звірюка був. Але вони його повалили й трохи не зжерли. Йому потім сорок швів наклали й напомпували пастерівською вакциною проти сказу. Та однаково лишився довіку кривий на праву ногу через тих собацюр. Далебі, других таких я не бачив. І капітан Робертс, тільки-но покажеться з ними на арені, вкидав публіку в захват. Ті доги аж тулилися до нього, так, начебто його любили. Думаєте, справді? Вони його люто ненавиділи. Не бачив сам, отут у Сі-дервайлді, як він заходить до них у клітку з кийком у руці й вибиває з усіх підряд потерть, як зі старих сінників.