Майкл, брат Джеррі - Сторінка 35

Яка вже там любов! Він просто вживав давнього способу з ганусом. Намочував шматочки м’яса в ганусовій олії й клав у кишені. Правда, це годиться тільки зі зграєю великих собацюр. Тут весь ефект у їхній величині. Зі звичайними собаками це виглядало б просто по-дурному. Та й, крім того, властиві свої номери вони виконували не задля ганусової олії. Робертс примушував їх кийком. Він сам був лютіший за собаку.

Він було часто казав, що мистецтво дресирувати тварин — це мистецтво наганяти їм страху. Один його помічник потім розповів мені про нього гидкувату історію. Якось вони в Лос-Андже-лесі мали вільний місяць, і Робертсові вбгалось у голову навчити собаку балансувати срібним доларом на шийці пляшки з-під шампанського. Подумайте й спробуйте собі уявити, чи можна домогтись цього ласкою. Той помічник казав, що Робертс перевів стільки палиць, скільки й собак, а собак він затовк шість. Він купував їх на муніципальній шкуродерні по два з половиною долари, і, тільки-но один здохне, у нього був напоготові другий. Аж від сьомого він домігся свого. Хоч вірте, хоч ні, той пес таки балансував доларом на шийці пляшки. Але на арені виступав тільки тиждень — здох від того биття. Нагноєння в легенях зробилося.

Ще як я був хлопчаком, виступав у нас один англієць. У нього були поні, мавпи й собаки. То він кусав мавп за вуха, і на арені йому досить було нахилитись до котрої, як вона кидала норо-витись і робила, що треба. Найкращий був у нього один великий шимпанзе. Він міг зробити вряд чотири кульбіти на спині в коня, що мчав чвалом; і цього шимпанзе англієць двічі на тиждень як слід лупцював. Та часом бувало, що після такого прочухана шимпанзе не годен був виконати номер. Тоді хазяїн принату-рився по-іншому. Став лупцювати потроху, але перед самим номером — давав тільки скуштувати палиці. І все було гаразд — хоч можливо, що якась інша мавпа заноровилась би й не схотіла робити нічого.

Того самого дня Колінз продав цінну пораду одному дресирувальникові левів. Той саме не мав ангажементу, і його три леви жили в Сідервайлді. Номер їхній із погляду публіки був цікавий і навіть страшний: вони стрибали й рикали, наче ладні роздерти тендітну дівчину, що тримала їх у покорі нібито самою незламною відвагою та ще невеличким вершницьким батіжком у руці.

— Лихо в тому, що вони вже звикли, — нарікав господар левів. — Айседора більше не може їх розштурхати. Вони не хочуть бирсуватися перед публікою.

— Я їх знаю, — кивнув головою Колінз. — Вони вже старі, та й дух їхній зломлено. Ось хоч би Сарк. Йому вже стільки бахкали сліпими набоями у вухо, що він давно глухий, як пень. А Селім утратив відвагу разом із зубами. Йому їх повибивав один португалець, що доглядав його в Барнема й Бейлі. Чули цю історію?

— Авжеж, — кивнув головою його співрозмовник. — Я часто думав: ото, певне, був удар!

— Таки був. Португалець зацідив його залізним прутом. Селім був злий і сягнув до португальця пазурами, ну й пащу роззявив рикнути, а той і врізав його залізним прутом. Він мені потому сам розповідав. Селімові зуби, каже, заторохтіли на підлозі, як кісточки з доміно. Але він не повинен був так робити — лев великих грошей коштує. Його тоді вигнали з роботи.

— Ну, тепер вони всі три для мене небагато варті, — сказав господар левів. — Не хочуть гарчати на Айседору й бирсуватися, одне слово — не грають. А весь номер був у цьому. Це був наш фінал, і він завжди здобував нам успіх. Порадьте, що мені робити. Махнути рукою на цей номер? Чи купити молодих левів?

— Зі старими Айседорі безпечніше, — сказав Колінз.

— Аж занадто безпечно, — заперечив Айседорин чоловік. — Звісно, з молодими левами й мені буде більше і роботи, і відповідальності. Але ж заробляти на хліб якось треба, а цей номер уже пропащий.

Колінз похитав головою.

— Що ви хочете сказати? Ви знаєте раду? — враз зацікавився власник левів.

— Вони вже звикли до неволі й проживуть ще кілька років, — відповів йому Колінз. — А купити молодих левів — це ризик: вони можуть поздихати. Однак можна примусити працювати ще й цих. Тільки прийміть мою пораду…

Король дресирувальників на мить умовк, і власник левів був розтулив рота спитати, але Колінз уже неквапно вів далі:

— …Яка коштуватиме вам… ну, скажімо, триста доларів.

— Триста доларів за пораду? — швидко перепитав його співрозмовник.

— Яка вам поможе, гарантую. Скільки треба заплатити за трьох нових левів? Отже, на цих трьох сотнях ви ще й заробите. І порада зовсім проста. Двоє слів, по півтораста доларів за слово.

— Це задорого для мене, — відказав власник левів. — Мені треба за щось жити.

— Мені також, — запевнив його Колінз. — Того я й стовбичу тут. Я фахівець, і ви платите мені гонорар за консультацію. Ви очі вирячите, коли я вам скажу, що зробити, таке просте це діло; і я, хоч убийте, не знаю, як це ви самі не здогадалися.

— А як не поможе? — із сумнівом запитав власник левів.

— Як не поможе, я поверну гроші.

— Ну гаразд, кажіть, — здався Колінзів клієнт.

— Електризуйте клітку, — сказав Колінз.

Спершу власник левів не зрозумів; потім йому сяйнуло в голові.

— Цебто….

— Атож, — кивнув головою Колінз. — І ніхто нічого не здогадається. Сухі батареї — і квит. Примостіть їх під кліткою. Айсе-дорі треба буде тільки наступити на вмикача. Як вони не почнуть метатися та ревти на весь цирк, коли електрика зашпигає їх у лапи, тоді я не тільки не візьму ваших трьохсот, а ще й доплачу вам триста доларів. Я сам бачив, як воно діє, і це діло певні-сіньке. Звірі наче на розпеченій плиті танцюють. Підплигують, а як стануть на лапи — знову припікає… Тільки струм треба давати помалу, — застеріг Колінз. — Я навчу вас, як приладнувати батареї. Спершу не дуже сильний струм, щоб вони могли й номер виконувати, а під кінець сильніший і сильніший. І не звикнуть вони до цього ніколи. Довіку танцюватимуть, як і першого дня. Ну, що скажете?

— Справді рада варта трьохсот доларів, — визнав власник левів. — Хотів би я заробляти гроші так легко…

РОЗДІЛ XXIX

— Мабуть, доведеться махнути на нього рукою, — сказав Колінз до Джонні. — Я знаю, що дель Мар не помилявся, коли писав, що це диво, але я не можу дібрати ключа до нього.

Це сталося після нової сутички між Майклом і Колінзом. Майкл, що робився чимраз понуріший і дратівливіший, майже без ніякого приводу кинувся на ненависного йому чоловіка, але вкусити його, як завжди, не зумів, тільки дістав кілька сильних копняків під щелепу.

— Безперечно, у ньому є золота жила, — міркував уголос Колінз, — тільки я до неї не докопаюсь, а він робиться щодень зліший. Глянь на нього. Ну чого він допіру на мене накинувся? Я ж його не займав. У нього жовч збирається, і скоро він навіть на полісменів почне кидатись.

За кілька хвилин до Колінза підійшов один із його клієнтів, білявий молодик, що тримав у Сідервайлді трьох дресированих леопардів і провадив репетиції з ними, і попросив позичити йому ердельтер’єра.

— У мене зостався тільки один, — пояснив він, — а без двох не та безпека.

— А що сталося з вашим другим? — спитав хазяїн.

— Альфонсо — мій великий самець-леопард — сьогодні вранці розлютився й дав йому гарту. Довелося добити. Роздер його, мов коня на кориді. Та мене пес урятував. Якби не він, усе те мені б дісталося. На Альфонсо таке не вперше нападає. Це він уже другого собаку мені знівечив.

Колінз похитав головою.

— Ерделів у мене зараз немає, — сказав він, і враз погляд його впав на Майкла. — А спробуйте-но ірландського тер’єра, — запропонував він. — Вони натурою подібні до ерделів. У всякому разі дуже близькі родичі.

— У роботі з хижаками я тільки на ерделів покладаюся, — завагався молодик.

— Ірландські тер’єри теж годяться. Ви гляньте на оцього. Бачте, який великий та дебелий. І духу йому не бракує, можете мені повірити. Він не злякається нічого. Випробуйте його. Як підійде — продам задешево. Це буде новинка — ірландський тер’єр із леопардами.

— Як він загризеться з тими котярами, йому враз буде амба, — сказав Колінзові Джонні, коли білявий молодик повів Майкла за собою.

— Ну що ж, — можливо, арена втратить зірку, — відказав, здвигнувши плечима, Колінз. — Та я хочу його спекатись. Коли собака занудить світом, як оцей, пропаще діло. Від нього вже нічого не доб’єшся. У мене бували такі.

І Майклові довелось познайомитися з Джеком, позосталим ерделем, та взяти участь у щоденних репетиціях із леопардами. У цих великих плямистих котах він відразу впізнав спадкових ворогів, і ще перше ніж його вкинули в клітку, напружився й наїжачив шерсть на хребті. То була тривожна мить для всіх учасників номера, коли в клітці опинився новий собака. Білявий молодик, що на афішах значився Раулем Каслемоном, а серед знайомих звався Релфом, уже був у клітці, й ердель із ним, а навколо клітки стояло кілька чоловіків із залізними прутами та довгими сталевими вилами в руках. Ту зброю вони тримали напоготові, по-простромлявши крізь ґрати в клітку, щоб страхати леопардів, які мусили виконувати номер, хоч їм не дуже кортіло.

Майклова поява розсердила хижаків, і вони засичали, заметляли довгими хвостами та поприпадали до підлоги, ладнаючись на нього стрибнути. Однак приборкувач владно гримнув на них і підніс гарапника, а люди поза кліткою застережливо посунули вперед свою зброю. І леопарди, що вже на гіркому досвіді спізнали смак заліза, так і застигли, прищулені, хоча й далі сердито сичали та метляли хвостами.

Майкл був не боягуз. Він не став ховатися за людину. Проте й мав досить розуму, щоб не кидатися на таких грізних звірів. Він тільки, наїжачений, сторожко перейшов через клітку, дивлячись просто на ворогів, тоді так само сторожко повернувся й зупинився поруч Джека, що приязно нюхав його, вітаючись.

— Молодчина пес, — буркнув Релф дивно напруженим голосом. — Не, боїться.

Становище справді було напружене, і приборкувач поводився вельми обережно, уникав різких рухів і тримав на оці водночас і леопардів, і собак, і людей за кліткою. Він примусив лютих котів попід водитись і розійтися. А тоді наказав Джекові пройти між ними. Майкл рушив за ерделем самохіть. Ступав він, як і Джек, украй насторожено.

Один із леопардів, Альфонсо, зненацька засичав на нього. Майкл не сахнувся від ворога, тільки наїжачився й вищирив зуби.