Макбет (переклад О. Грязнова) - Сторінка 8

Упокій, Господь, їх душі!

М а л ь к о л ь м
Точи свій меч на камені печалі,
У горні туги загартуй свій гнів.

М а к д у ф
Не буду, як хвалько, погрози сипать
І плакати, як жінка. Боже правий!
Зведи мене із ворогом вітчизни
На довжину меча. Якщо й тоді
Уникне смерті він, пробач йому!

М а л ь к о л ь м
Оце вже чую голос чоловіка.
Готове військо виступить в похід.
Ходімо попрощатись з королем.
Макбет уже дозрів, і провидіння
Свій серп бере. Поможемо лишень.
Хоч довга ніч, але наступить день.

Ідуть геть.

ДІЯ П'ЯТА

Сцена перша

Дунсинан. Кімната в замку.
Входять л і к а р і п р и д в о р н а д а м а.

Л і к а р. Ось уже третю ніч я не сплю, як і ви, та ще не переконався, що ви не помиляєтесь. Ви кажете, вона ходить уві сні? Коли це було востаннє?
П р и д в о р н а д а м а. Відтоді, як його величність рушив у похід, я не раз бачила, як вона вставала з ліжка, одягала халат, відмикала шкатулку, виймала з неї папір, щось писала, перечитувала, замикала і знову лягала. І все це – не прокидаючись ні на хвилину.
Л і к а р. Який прикрий розлад людського організму – поринути у цілющий сон і одночасно діяти так, ніби не спиш! А скажіть, чи не супроводжується це збудження у сні, крім рухів і ходіння, ще й мовою? Що вона говорить?
П р и д в о р н а д а м а. Таке, лікаре, що не можна повторити нікому.
Л і к а р. Але мені можна і навіть треба.
П р и д в о р н а д а м а. Ні вам, ні будь-кому. У мене немає свідків, щоб підтвердили мої слова.
Входить л е д і М а к б е т зі свічкою.
Дивіться, ось вона! Так вона ходить завжди і, клянуся життям, ні разу не прокинулась. Не рухайтесь і спостерігайте за нею.
Л і к а р. Звідки у неї свічка?
П р и д в о р н а д а м а. Свічка стояла біля ліжка. Вона наказала, щоб у спальні завжди горів вогонь.
Л і к а р. Ви бачите: очі її відкриті.
П р и д в о р н а д а м а. Але погляд незрячий.
Л і к а р. Погляньте, що це вона робить? Навіщо тре собі руки?
П р и д в о р н а д а м а. Це її звичне заняття – терти руки, ніби вона їх миє.
Іноді вона їх тре цілу чверть години.
Л е д і М а к б е т. Не сходить пляма…
Л і к а р. Тихше! Вона заговорила. Треба записати її слова, щоб міцніше зберегти їх в пам'яті.
Л е д і М а к б е т. Геть, проклята плямо, геть, кажу я тобі! Година, дві – тепер пора до діла. Що кажеш? Темно в пеклі? Посоромся! Ти ж воїн! Чого нам боятися? Навіть якщо дізнаються, влада буде наша і ніхто не посміє звинуватити нас. Та хто б міг подумати, що в королі стільки крові!
Л і к а р. Чули?
Л е д і М а к б е т. У Файфського тана була дружина: де вона тепер? Невже ці руки ніколи не стануть чистими? Досить про це, мілорде; ви все зіпсуєте своїм страхом.
Л і к а р. Так, так. Ви дізнались про те, чого вам не слід було знати.
П р и д в о р н а д а м а. Ні, це вона сказала те, чого не слід було казати. Саме так. Одному богу відомо те, що знає вона.
Л е д і М а к б е т. Ці руки все ще пахнуть кров'ю. Всім аравійським ароматам не відбити цього запаху. О-о-о!
Л і к а р. Яке зітхання! Великий тягар у неї на серці.
П р и д в о р н а д а м а. Я не згодилась би носити в грудях таке серце навіть за всю її королівську велич.
Л і к а р. От і добре, от і добре.
П р и д в о р н а д а м а. Дай-то бог, щоб усе було добре!
Л і к а р. Ця хвороба виходить за межі мого мистецтва. Втім, я знавав людей, що ходили вві сні і все ж таки вмерли по-християнськи на власному ліжку.
Л е д і М а к б е т. Вимий руки, одягни халат і не будь таким блідим. Я повторюю: Банко поховано, і йому не встати з могили.
Л і к а р. Он воно як!
Л е д і М а к б е т. Лягай, лягай! Стукають у ворота. Ходімо скоріше. Дай руку. Що зроблено, те зроблено. Лягай, лягай, лягай.
(Іде геть.)
Л і к а р. А тепер вона ляже в ліжко?
П р и д в о р н а д а м а. Так, відразу.

Л і к а р
Ні, не дарма чутки ходили темні.
Богопротивні справи викликають
Душевний розлад. Мусить хворий дух
Відкрити таємницю хоч подушці.
Не лікар королеві необхідний,
А духівник. Помилуй, боже, нас! –
Предмети гострі краще поховайте
І за її величністю слідкуйте
Якнайпильніше. Розум мій і зір
Так вражені, що вимовить докір
Чи правий гнів не смію.

П р и д в о р н а д а м а
Надобраніч.

Ідуть геть.

Сцена друга

Місцевість поблизу Дунсинана.
Барабани і знамена.
Входять М е н т и с, К е т н е с, А н г у с,
Л е н о к с і солдати.

М е н т и с
Уже англійське військо недалеко.
Ведуть його Малькольм, Макдуф і Сивард,
Палаючи святим бажанням помсти.
За справу їх піти на смертний бій
Погодився б, напевне, і монах.

А н г у с
Рушаймо їм назустріч в ліс Бірнамський.

К е т н е с
Чи йде із братом разом Дональбайн?

Л е н о к с
Я точно знаю: ні. Я бачив список
Усіх дворян Малькольма. Серед них
Молодший Сивард. Молоді багато,
Кому пора вже братися за меч.

М е н т и с
А що тиран тим часом поробляє?

К е т н е с
Укріплює він стіни Дунсинана.
Одні його вважають божевільним,
А ті, кому ненависті забракло,
Сміливцем нерозсудливим зовуть.
Та ясно всім, що розбрату і смути
Йому вуздою влади не скорить.

А н г у с
Таємні вбивства, що до рук прилипли,
Йому скували їх. Щоденний бунт –
Відплата за жорстокість і підступність.
Йому зі страху служать, не з любові.
Він відчуває, що високий сан
Висить на ньому, наче плащ гіганта
На карлику-злодюжці.

М е н т и с
Зрозуміло,
Які його бентежать почуття,
Коли усе, що у душі живе,
Кляне себе і судить.

К е т н е с
Ну, рушаймо,
Як нам святий обов'язок велить,
Тому служити, хто неначе лікар
Несе вітчизні зцілення від ран,
І проллємо за неї нашу кров.

Л е н о к с
Всю кров ми віддамо вітчизні радо,
Щоб розцвіла законна квітка влади,
А плевел згнив. Не гаймося! Вперед!

Ідуть геть.

Сцена третя

Дунсинан. Зала в замку.
Входять М а к б е т, л і к а р і почет.

М а к б е т
Я повідомлень слухати не хочу!
Хай всі біжать! Та поки не пішов
На Дунсинан Бірнамський ліс, боятись
Мені нема чого. Малькольм – хлопчисько
І жінкою народжений. А дух,
Що знає долю смертних, так сказав:
"Не бійся! Той Макбета не здолає,
Хто жінкою народжений на світ".
Біжіть, зрадливі тани, до англійців!
Твердий мій дух. Міцна рука моя.
Ні перед ким тремтіть не буду я.

Входить слуга.
Дияволе, засмаж це гусеня!
Чому ти став біліший за сметану?

С л у г а
Там десять тисяч…

М а к б е т
Що? Гусей?
С л у г а
Солдат.
М а к б е т
Потри собі обличчя, боягузе,
І зашарійся! Де? Яких солдат?
Проклятий! Ти блідий, як полотно!
Яких солдат, питаю, сирна пико?

С л у г а
Англійських, ваша милість…

М а к б е т
Геть від мене!
Слуга виходить.
Гей, Сейтоне! – А серце завмирає,
Коли згадаю… — Сейтоне! – Цей бій
Мене піднести може чи звалити.
Доволі я пожив. Земний мій шлях
Вже всіяло сухе і жовте листя.
Але того, що скрашує нам старість, —
Кохання, друзів, шани і уваги –
Не бачу я. І замість них усюди –
Прокльони, хоч і тихі, та страшні,
І лестощі, які б хотіло серце
Відкинути тверезо, та не сміє. –
Гей, Сейтоне!
Входить С е й т о н.

С е й т о н
Володаре, я тут.

М а к б е т
Що чути?
С е й т о н
Повідомлення невтішні.

М а к б е т
Я буду битись, доки із кісток
Не поздирають м'ясо. Дай-но панцир!

С е й т о н
Чи не зарано, пане?

М а к б е т
Ні, пора.
Іще пошли на розвідку кінноту,
Нехай усю обнишпорять округу.
Всіх боягузів вішати негайно! –
Як наша хвора, лікаре?

Л і к а р
Вона
Не тілом занедужала – душею,
Яку видіння мучають тяжкі.

М а к б е т
Чому ж ти не лікуєш? Мусиш знати,
Як розбудити втрачену свідомість,
Як виполоти з пам'яті печаль,
Як вигнати з душі постійну тугу
І ліками їй дати забуття.
Чому не можеш зняти із грудей
Вантаж, що тисне серце?

Л і к а р
Тільки хворий
Собі допомогти у цьому здатний.

М а к б е т
Собакам кинь свої нікчемні ліки! –
Зімкни мій панцир, Сейтоне. Дай меч. –
Втекли від мене, лікаре, всі тани.
Якби ти сечу дослідив країни,
Щоб віднайти недугу і державі
Здоров'я повернути, гір луну
Примусив би я славити тебе. –
Скоріш на коней, Сейтоне! – Який
Призначив би Шотландії ти ревінь,
Щоб шлунок їй зіпсований прочистив
Від цих англійців? Ти про них не чув?

Л і к а р
Чутки про готування ваші, пане,
Дійшли до нас.

М а к б е т
(вказуючи Сейтону на щит)
Неси його за мною.
Я не боюся, доки не поліз
На Дунсинан той проклятущий ліс.

Л і к а р
(на бік)
Як дасть господь лишитися живим,
Обзаведіться лікарем новим.

Ідуть геть.

Сцена четверта

Місцевість поблизу Бірнамського лісу.
Барабани і знамена.
Входять М а л ь к о л ь м, с т а р ш и й
С и в а р д і й о г о с и н, М а к д у ф,
М е н т и с, К е т н е с, А н г у с,
Л е н о к с, Р о с с і солдати.

М а л ь к о л ь м
Надходить, друзі, день, коли ми знову
Свій дім безпечним зробимо.

М е н т и с
Звичайно.

С и в а р д
Що там темніє?

М е н т и с
То – Бірнамський ліс.

М а л ь к о л ь м
Хай нарубають воїни гілок
І над собою їх несуть на марші,
Щоб не могли розвідники ворожі
Чисельність нашу визначити.

С о л д а т и
Зробим.
С и в а р д
Тиран зухвалий вирішив у замку
Відсидітись за стінами міцними.

М а л ь к о л ь м
Так, Дунсинан – його оплот останній,
Бо від Макбета всі його підлеглі
Біжать, як тільки з'явиться можливість;
А ті, хто ще лишились необачно,
Примушені служити зі страху.

М а к д у ф
Чи так воно – побачимо в бою,
А поки що надіятися треба
На мужність і уміння.

С и в а р д
Близько час,
Коли, знайшовши підсумок боргам,
Відплатимо ми сповна ворогам.
Надія часто тішить нас собою,
Та впевненість дає розв'язка бою.
Хай вирішить усе відкритий бій!

Ідуть геть.

Сцена п'ята

Дунсинан. Двір замку.
Входять М а к б е т, С е й т о н і солдати
з барабанами і знаменами.

М а к б е т
На стінах замку виставіть знамена!
Той самий крик: "Ідуть!" Нехай ідуть!
Смішна мені облога. Відступити
Примусить лихоманка їх і голод.
Коли б до них не перебігли тани,
То ми б зійшлися з ними у бою
І вигнали їх звідси.

Жіночі крики за сценою.
Що за крики?
С е й т о н
Володаре, чомусь кричать жінки.
(Іде геть.)

М а к б е т
Давно забув я смак людського страху.
Бувало, ціпеніли почуття
Від криків уночі; хололи руки
І дибки підіймалося волосся
Від розповідей дивних і зловісних.
Та стільки жахів сам я наробив,
Що про злодійства думати привчився
Без трепету душі.
Сейтон повертається.
Що значить крик?
С е й т о н
Володаре, померла королева.

М а к б е т
Чому б не вмерти їй хоч трохи згодом!
Сьогодні нам печалитись не час.
Так – в кожній справі.