Маленькі дикуни - Сторінка 36

Легенда додавала, що коли над головою Гарні проїжджають возом, він дуже страждає, а щоб крики його не губилися в стукоті коліс, він чекає півночі й тоді лише починає голосно стогнати. Хто почує цей стогін, мусить висловити бідоласі щире співчуття, інакше йому загрожуватиме страшна біда. Калеб нагадав хлоп'ятам легенду про Гарні, причому розповідав її дуже виразно, бо легенда, мабуть, справляла велике враження на нього самого.

— Я покладу цей камінь за плитою в узголов’ї Гарні,— сказав Калеб, — і в одну з ночей пошлю тебе по нього. Ти згоден?

— Зго-го-ден, — мляво пробелькотів Третій Вождь.

— Якщо він так поривається зараз, то що ж буде вночі? — зауважив Дятел.

— Пам’ятай, що це вірний засіб показати, з якого тіста ти зліплений, — докінчив Калеб, збираючись іти в свою жалюгідну хатину. — Я прив’яжу до камінця мотузок, щоб тебе перевірити.

— Ми зараз будемо вечеряти. Може, ви перекусите з нами? — запропонував Сем, але Калеб пішов геть, ніби й не чув запрошення.

Серед ночі хлопчиків розбудив голос знадвору й дряпання палицею по брезенту.

— Гей, хлоп’ята! Гай, Ян! Гай!

— Хто там?

— Це я, Калеб Кларк! Слухай, Гай, зараз пів на дванадцяту. До півночі ти встигнеш змотатись на могилу Гарні й принести камінь сюди. Якщо не втрапиш на місце, прислухайся до стогонів. Тоді вже ніяк не помилишся.

Калеб давав настанови хрипким шепотом, ніби йому й самому було страшно.

— Я— я… я, — залопотів Гай, — я зараз не побачу дороги.

— Ти подумай, яка в тебе нагода! Якщо принесеш камінь, одержиш перо гранку — вищу нагороду за мужність. Я чекатиму тут. поки ти повернешся.

— Я… я не знайду каменя в таку темну ніч. Я… я не піду.

— Е, то ти боягуз, — прошепотів Калеб.

— Ні, не боягуз! Але для чого йти, коли я все одно не знайду цього місця. Я піду в місячну ніч.

— То, може, хтось інший набереться духу збігати за каменем?

— Я піду! — в один голос відповіли двоє інших хлоп’ят, хоча обидва вони в душі сподівались, що їм не доведеться йти.

— Поступаюсь тобі цією честю, Ян, — сказав Дятел.

— Та я піду… з охотою… але… але мені незручно вискакувати поперед тебе: адже ти старший за мене. Це було б не по-товариському з мого боку, — відповів Ян.

— Тоді нехай скажуть соломинки.

Сем знайшов довгу соломинку, а Ян тим часом поворушив жар, щоб розгорівся вогонь. Сем переламав соломинку на дві нерівні частини й затиснув їх у руці. Потім простягнув кінчики Яну й сказав:

— Хто витягне довшу, тому йти.

Ян не раз помічав, що коротку в таких випадках висувають для обману більше ніж довгу. Через те він узявся за другу й почав її повільно тягнути. Соломинці, здавалось, не було кінця. Сем розкрив долоню і, показавши, що там лишилась коротша соломинка, промовив з явною полегкістю:

— Тобі йти. Бачиш, який ти щасливий: завжди виходить по-твоєму!

Якби не соромно було відмовитись, Ян, звісно, не пішов би, але він вважав своїм обов’язком принести той камінь. На це його спонукала не стільки мужність, як самолюбство. Намагаючись бути спокійним, він почав квапливо одягатись. Руки його злегка тремтіли, коли він зашнуровував черевики. Калеб чекав біля тіпі й, почувши, що збирається йти Ян, почав його підбадьорювати:

— Молодець! Люблю смільчаків. Я проведу тебе до узлісся — далі не можна — і почекаю там, поки ти повернешся. Дорогу неважко знайти. Йди попід огорожею до молодого в’яза, потім відрахуй чотири межі,— перед очима буде велика біла кам’яна плита. За нею і лежить круглий камінь. Мотузка перекинута через плиту, ти її легко намацаєш. Ось тобі про всяк випадок грудочка крейди. Якщо мужність тебе зрадить, познач на огорожі, до якого місця ти дійшов. Про стогони не думай— то пусті балачки. І, головне, не бійся.

— Я, здається, боюсь, але все одно піду.

— Правильної — гаряче вигукнув старий мисливець. — Сміливість не в тому, щоб нічого не боятись, ні! По-справжньому сміливий той, хто йде, незважаючи на страх, хто вміє його побороти.

Так розмовляючи, — вони вийшли з затінку дерев на порівняно світле відкрите поле.

— Без чверті дванадцять, — сказав Калеб, запаливши сірника й поглянувши на годинник. — Тепер іди. Я почекаю тут.

І Ян пішов далі сам.

Ніч була темна, але він не збився з дороги і йшов попід огорожею по шляху, який був трохи світліший за траву обабіч нього. Нарешті Ян вибрався на середину шляху. Серце в нього стукотіло, руки хололи. Довкола стояла мертва тиша, і тільки писк польових мишей примусив його двічі завмерти на місці, а потім ще обережніше прокрадатися вперед. Раптом у темряві, справа від дороги, Ян почув голосне шарудіння й побачив щось біле. Кров захолола в його жилах. Біла пляма була схожа на людську постать без голови, точнісінько так, як говорилося в легенді. Ян ніби прикипів до землі. Та потроху в його тремтячому тілі заговорив голос розуму.

— Що за безглуздя! То, мабуть, біла плита.

Але ні, постать рухалась! У Яна в руках була велика палиця. Він замахнувся нею і закричав:

— Гей! Гей!

І знову примара заворушилась. Ян підняв з дороги кілька каменюк і пожбурив одну з них просто в "білого привида". З темряви почулося важке "ух!". "Привид" підскочив і промчав мимо Яна з тупотом, який одразу показав хлопчикові, що його налякав не хто інший, як білоголова корова бабусі Невіль.

Спочатку в нього дуже тремтіли коліна, а потім Ян взяв себе в руки й почав міркувати. Якщо беззахисна стара корова могла лежати тут цілу ніч, то чого ж боятись йому? Він пішов швидше і скоро наблизився до того місця, де починався підйом. Ян почав розшукувати маленький в’яз. Хлопець тримався лівого боку дороги й, трохи уповільнивши ходу, пильно вдивлявся в темряву. Однак до могили було далі, ніж йому здавалося, й тривога ще з більшою силою почала знову охоплювати всю його істоту. Може, він проминув і не помітив маленького в’яза? Може, повернутись назад? Але ні, це було б ганебним відступом! У всякому разі, треба хоч позначити крейдою на огорожу як далеко він пройшов. Ян обережно прокрався до огорожі, щоб зробити позначку, і раптом, на превелику радість, футів за двадцять п’ять від себе побачив в’яз. Він одміряв від дерева чотири межі па захід і тепер знав, що могила самогубця— прямо перед ним. Було вже, мабуть, близько півночі. Яну здалось, що до його вушей долинають якісь невиразні звуки. Через дорогу біліла надмогильна плита. Ян був дуже схвильований, але намагався підповзти до неї як моїжиа спокійніше. Для чого потрібний був спокій, він сам не знав. Ян посковзнувся в грязюці, що заповнювала канаву навколо могили, і, нарешті, дістався до білої кам’яної плити. Він почав обмацувати її тремтячими холодними руками, шукаючи обіцяну мотузку. Якщо навіть Калеб і поклав її тут, то тепер вона зникла. Ян витяг крейдину й написав на плиті своє ім’я. О, як рипіла крейда! Ян обмацав пальцями землю навколо кам’яної брили. Так, мотузочка була тут. Мабуть, її скинув вітер. Ян потягнув мотузочку до себе. Круглий булижник покотився по кам’яній брилі з жахливим дряпанням, яке моторошно пролунало в нічній тиші. Раптом почулося чи то зітхання, чи стогін. Щось упало в грязюку чи в воду. Десь зовсім близько відбувалась якась боротьба, ніби хтось когось душив. Охоплений жахом, Ян так і присів. Він хотів закричати, але не міг поворухнути губами. Згадка про корову трохи підбадьорила його. Ян схопився з місця й, обливаючись холодним потом, кинувся щодуху тікати. Він біг наосліп, нічого перед собою не бачачи, і мало не збив з ніг людину, яка загукала:

— Агов, Ян! Це ти?

Виявилось, що Калеб пішов йому назустріч. Ян не міг промовити й слова. Він тремтів усім тілом і змушений був спертись на руку мисливця.

— Що сталося, хлопчику? Я чув, але що там таке?

— Нне-не знаю, — запинаючись, промовив Ян. — Це було на… на мо-мо-гилі.

— Гм! Я справді щось чув, — занепокоєно промовив Калеб і додав: — Хвилин за десять ми будемо в таборі.

Деякий час старий мисливець вів Яна за руку, та коли вони вибрались на мічену стежку, хлопчик уже заспокоївся. Калеб пішов попереду, навпомацки пробираючись крізь пітьму.

До Яна повернулася мова, і він, нарешті, міг сказати:

— Я приніс вам камінь і написав на могилі своє ім’я.

— Молодець, Ян! Ти справжній смільчак! — захоплено вигукнув Калеб.

Їм дуже приємно було бачити, що в тіпі горить вогонь. Дійшовши до галявинки, вони голосно закричали:

— Oxy-oxy-oxy-y-y!

В індійців крик сови служить нічним сигналом, і юні лісовики теж користувалися ним. З тіпі долинула така сама відповідь.

— Ян молодець! — вигукнув Калеб. — Він з честю витримав випробування і заслужив гранку!

— Шкода, що я не пішов, — сказав Гай, — Я впорався б не гірше за Яна.

— То йди зараз!

— Еге, коли там уже немає каменя?

— Ти можеш написати своє ім’я на могилі, як зробив Ян.

— Цим нічого не доведеш, — заперечив Гай, кінчаючи розмову.

Яну не хотілось одразу ж розповідати про свою пригоду, але його хвилювання було таким очевидним, що друзі почали вимагати всіх подробиць. Посідавши навколо згасаючого багаття, вони слухали розповідь Яна про всі його несподівані пригоди. Закінчивши, Ян запитав:

— Ну що, Гай, тепер підеш?

— Відчепись! — буркнув Гай. — Аби ото базікати!

Калеб подивився на годинник, ніби збираючись іти додому, але Ян запропонував:

— Містер Кларк, може, переночуєте з нами? На ліжку Гая багато вільного місця.

— А мабуть, залишуся, бо вже пізненько..

XIX

БІЛИЙ РЕВОЛЬВЕР

Вранці Калеб мав приємність їсти сніданок, приготований сином свого ворога, бо в той день обов’язки куховара виконував Сем.

Великий Дятел висловив думку всіх присутніх, запропонувавши після сніданку:

— Чи не піти нам подивитись на могилу? Маже, Ян написав своє ім’я не на камені, а на спині якої-небудь корови, а їй це дуже не сподобалось, і вона голосно запротестувала?

Через кілька хвилин вони вже були на місці вчорашньої пригоди. На шерехатій поверхні могильної плити нерівним почерком, але цілком розбірливо було написано: "Ян".

— Поганенький почерк, — сказав Гай.

— То ти справді був тут вночі? Молодець! — палко вигукнув Сем. — Не знаю, чи вистачило б у мене сміливості.

— А в мене б вистачило! — заявив Гай.

— Отут я перейшов канаву. Бачиш, мій слід у грязюці? А он звідти я почув крик. Зараз подивимось, чи залишають привиди сліди. Що за…

В грязюці виднілися сліди дорослої людини.