Маленькі дикуни - Сторінка 37

Вона, очевидно, борсалась, впавши лицем до землі. В кількох місцях вони помітили відбитки рук, а глибоко в грязюці щось тьмяно блищало. Гай перший помітив і витяг предмет, То був револьвер "Кольт" з білою рукояткою.

— Дай погляну, — сказав Калеб.

Він витер з револьвера грязюку. В очах його спалахнули вогники.

— Це мій револьвер; його в мене вкрали разом з речами та грошима.

Він оглянув зброю з усіх боків і промовив задумливо:

— Чудасія та й годі!

Потім похитав головою, і знов повторив:

— Чудасія, кажу, та й годі.

Більше нічого цікавого не знайшлось, і компанія повернулася в табір.

На зворотному шляху Калеб весь час про щось напружено думав. Він ішов мовчки, аж поки вони порівнялися з хатиною бабусі Невіль, що стояла найближче до могили. Біля дверей Калеб зупинився й сказав:

— Я зайду сюди. Скажи, Ян, ти сам не горланив минулої ночі?

— Ні, навіть не думав! Я трохи нашумів тільки тим, що потягнув камінь по надмогильній плиті.

— Добре. Я ще заскочу до вас, — сказав Калеб і пішов до хатини.

— Доброго ранку. Мир духу твоєму! — радісно привітала його стара жінка. — Заходь, заходь, Калеб. Сідай, будь ласка. Як поживають Саріаниа та Дік?

— Здається, непогано, — з гіркотою в голосі відповів старий. — Скажіть, бабусю, ви, певне, чули історію про могилу Гарні на шляху?

— Господи боже мій, для чого ти про це питаєш? Звісно, я чула історію Гарні, ще й не раз. А минулої ночі я чула його самого, й досі оце вся тремчу.

— Що ж ви чули, бабусю?

— Ах, такий одчайдушний вереск, який може бути тільки в самому пеклі. Собака й кішка перелякались до смерті, а стара білоголова корова прибігла й перескочила через тин, аби тільки скоріше втекти зі шляху.

Калеб слухав знахарку з напруженою увагою. Потім він спробував дізнатись у неї ще про один випадок.

— Бабусю, а ви чули, що в місті на минулому тижні когось обікрали?

— Та що ти! — вигукнула вона, і очі її засвітились.

Калебу тільки цього й треба було.

— Кого ж обікрали? — спитала вона.

— Напевне не знаю. Здається, Джона Еванса.

— Ну, Джон від цього не збідніє. От коли до мене вдерлися розбійники, почувши десь, що я продала корову, то я їх одразу напоумила. Вони, бісові діти, самі добре знають, у кого водяться гроші.

— Ваша правда. То коли ж вас обікрали, бабусю?

— Обікрали? Хіба я сказала, що мене обікрали?

Стара дрібненько розсміялась.

— Вони чудово обійшлися зі мною.

І бабуся докладно розповіла про те, як до неї вдерлися два злодії, коли пішла чутка, ніби вона продала корову. Стару смішило, як вони захоплювались "легеневим бальзамом". Вона пригадала, що один з волоцюг, високий на зріст чолов’яга, був похмурий, а другий, низенький і товстий, був веселий. Не забула вона згадати й про їхні чорні бороди, про те, що "довготелесий" був поранений в голову, а також і про те, що він був шульгою і, коли під час розмови ненароком виставив правицю, то виявилось, що на ній лише чотири пальці.

— Коли це сталося, бабусю?

— Років три тому.

Глибоко зітхнувши, Калеб пішов від бабусі в глибокій задумі.

За останні чотири роки довкола було зареєстровано багато грабіжництв. Злодіїв ні разу не спіймали, але ясно було одне: всі наскоки мали один характер, всюди брались тільки гроші. Очевидно, грабіжники одержували точні дані, бо завжди робили наскоки тоді, коли у жертви бували гроші.

Як тільки Калеб зайшов до бабусі Невіль Ян під впливом раптової думки сказав:

— Хлопці, ви йдіть уперед. Хвилин за п’ять я вас дожену.

Йому заманулось перемалювати сліди в грязюці і спробувати по них вислідити вчорашнього чоловіка. Ян подався назад до могили.

Він ретельно обстежив усі відбитки й у своїй новій записній книжці зміг намалювати відбитки чобіт в натуральну величину. Ян помітив, що підбори були підбиті в три ряди дрібними цвяшками. Робота, як видно, була домашня, бо цвяшки розміщались нерівно. Підошва лівого чобота стерлась до дірки. Ян оглянув сліди рук, вибираючи найчіткіші з них, і почав перемальовувати відбиток правої руки, як раптом щось дивне впало йому в око. Так! На всіх відбитках цієї руки бракувало середнього пальця!

Ян ішов деякий час по слідах, але за поворотом шляху вони спрямувалися на південь і загубилися в траві.

По дорозі в табір Ян зустрівся з Калебом, який повертався від бабусі Невіль.

— Містер Кларк, — сказав хлопець, — я оце ходив перемальовувати сліди і, знаєте, дивна річ: у того чоловіка тільки чотири пальці на правій руці!

— Та ну! — вигукнув Калеб. — А ти не помилився?

— Ходімте, побачите самі.

Так, Ян не помилився. Калеб попросив:

— Ян" не говори поки що про це нікому.

Старий мисливець швидкою ходою попрямував до будинку Пога. Біля дверей у пилюці він помітив ті самі сліди, але, безперечно, їх залишив не Дік. На вірьовці сушились заляпані грязюкою штани.

З цього вечора Ян набагато виріс в очах старого, а Гай відійшов на другий план. Говорячи, що люди найвище цінують мужність, Калеб мав на увазі себе. Він запросив Яна до себе в хатину подивитись на лижі, які він майстрував. Запрошення було зроблене в туманних і загальних виразах, тому все плем’я віднесло його й до себе. Ян не бував у Калеба з часу перших відвідин. Коли хлоп'ята постукали, за дверима, як і тоді, голосно загавкав собака й почувся голос, що наказував йому замовкнути. Калеб відчинив двері, але цього разу сказав:

— Заходьте.

Якщо він навіть був незадоволений приходом інших, то не показував цього. Поки Ян розглядав лижі, Гай помітив на лаві щось цікавіше: там лежав білий револьвер, вичищений і приведений в повний порядок. З усього видно було, що знахідка дуже порадувала старого. Він не мав змоги купити собі новий револьвер, і тепер був щасливий, ніби до нього повернувся блудний син.

— Знаєте що, Калеб? Давайте постріляємо! — вигукнув Гілка. — Я, мабуть, стріляю краще за всіх.

Калеб витяг кілька патронів і показав на білу цятку в пеньку кроків за сорок. Гай вистрілив три чи чотири рази, Ян — стільки ж але обидва невдало. Тоді Калеб сказав:

— Дозвольте мені.

Його велика, шорстка долоня, здавалось, проковтнула маленький револьвер. Довгі вузлуваті пальці якимсь особливим і звичним рухом обхопили замок. Рука була зігнута в лікті, й короткий ствол стирчав з неї, ніби продовження вказівного пальця, що показував на ціль. Калеб вистрілив шість разів підряд. Всі кулі влучили в білу цятку, а дві навіть у мітку вугіллям, що позначала центр.

— Оце здорово!

Хлоп’ята голосно й усі разом вихваляли Калеба.

— Еге, років двадцять тому я таки непогано стріляв, — скромно промовив старий мисливець, і його обличчя засвітилось добротою та лагідністю. — Це ще дрібниці. Ось зараз я вам покажу кілька справжніх штукенцій.

На відстані двадцяти п’яти кроків він поклав рядочком три патрони, головками до себе, й трьома швидкими пострілами збив їх один за одним. Після цього він сховав револьвер у бокову кишеню піджака, зарядив його, нe витягаючи звідти й не показуючи, а потім недбало пустив кулю, без промаху влучивши в білу цятку за двадцять кроків. Нарешті він знайшов стару порожню бляшанку, звів курок і поклав револьвер на долоню, а бляшанку на пальці правої руки. Потім одним швидким рухом підкинув у повітря револьвер на десять футів, а бляшанку на двадцять. Коли револьвер почав опускатись, Калеб підхопив його і пробив у бляшанці дірку, перш ніж вона впала на землю.

Хлоп’ята стояли, пороззявлявши роти, неспроможні вимовити жодного слова.

Калеб пішов у хатину, щоб взяти ганчірку й протерти револьвер. В цей час Сем вигукнув:

— Тепер я знаю, що не він стріляв у тата, бо він би не схибив!

Хоча ці слова не призначались Калебу, проте долетіли до його вух. Старий з’явився на дверях з протяглим красномовним "гм-м-м!"

Загата мовчазної ворожості прорвалась, і Калеб уперше прихильно поглянув на Сема. Течія здолала перепону, але в руслі було ще багато уламків, які повинен був змити час. Старий мисливець ще довго не міг розмовляти з Семом так само невимушено, як з іншими, але мало-помалу він до нього звик.

Всім зробилося весело й радісно, і Ян скористався з цього, щоб звернутися з проханням, яке він давно виношував:

— Містер Кларк, поведіть нас коли-небудь на полювання на єнотів. Ми знаємо одне місце біля річки, де вони цілими зграями роблять наскоки на кукурудзу.

Коли б Ян заговорив про це місяць тому, він одержав би зневажливу відмову. До того, як він побував на могилі Гарні, Калеб, очевидно, відповів би йому:

— Не знаю… Ніколи мені.

Але тепер Калеб ставився до Яна зовсім інакше, і тому він сказав:

— Гаразд, підемо. Хай тільки видасться прохолодний вечір. Тоді собака добре чує сліди.

XX

ПЕРЕМОГА ГАЯ

Xлоп’ята не залишали в спокої старого бабака. Відколи вони вперше його побачили, програма дій у них не мінялась. Кожного ранку о дев’ятій або десятій годині вони плазом добирались до конюшини. Гай звичайно першим помічав запеклого ворога, потім усі разом невдало стріляли, бабак ховався до себе в нору й на цьому все кінчалось. Полювання на бабака ввійшло в них у повсякденну звичку, все одно, що снідання, і набагато більше, ніж миття посуду. Разів зо два старезний сивий гризун ледве зміг врятуватись, але після цього він зробився ще обережнішим. Хлоп’ята з свого боку нічого не виграли, хіба що за винятком Гая; його маленькі безбарвні оченята, й до цього ніби всевидющі, набули тепер виключної гостроти. Спочатку Ян або Сем теж, бувало, частенько знаходили бабака, але потім його завжди помічав один тільки Гай.

Якось уранці Сем підповзав до нори з одного боку, а Гай та Ян — з іншого.

"Бабака немає", подумали вони спершу.

Але тут Гай вигукнув:

— Бачу, бачу його!

В невеличкій ямці, кроків за шістдесят від нори й за добру сотню кроків від них, Гай помітив між кущиками конюшини маленький клаптик сірої шкурки.

— Їй-бо, то він!

Ян не бачив нічого. Сем бачив, але не був упевнений. Через хвилину бабак (то був таки він) звівся на задні лапки і, вистромивши коричневе огруддя над зеленою конюшиною, розвіяв усі сумніви.

— Чудово! — захоплено вигукнув Ян. — Неперевершено! У тебе виключний зір. Віднині ти не Гілка, а Яструбине Око.

— Згода, правильно! — заверещав Гілка. — А ти, а ти, Сем, і ти теж зватимеш мене Яструбиним Оком? Адже й ти повинен, — з благанням в голосі додав він.

— Погоджуйся, Сем, — сказав Другий Вождь.