Маленькі дикуни - Сторінка 41

Потім всі вийшли і глибше позабивали кілочки навколо тіпі. Після цього "індійське плем’я" відчуло впевненість, що тепер йому не страшна ніяка гроза.

Ніщо не вабило старого мисливця у власній хатині. Його спадкоємці почали забувати про те, що йому теж треба їсти, і ті жалюгідні крихти, які вони йому посилали, годились хіба для свиней. Як і кожного смертного, Калеба тягло в товариство людей. Тому не важко було умовити старого залишитись на ніч, якщо йому "не огидно буде спати на одному ліжкові з Гаєм". Отже Калеб і Турок зручно влаштувалися в тіпі, а надворі в цей час лютувала гроза.

— Гай, ти краще не чіпай брезенту, бо зробиться теча.

— Що, теча? Від такої дурниці? — зневажливо відповів Гай, продовжуючи ляскати по брезенту.

— Ну, як знаєш. Це на твоєму боці.

І справді, не минуло й кількох хвилин, як у тому місці, де він шарудів рукою, потекла тоненька цівка води, тоді як весь брезент не пропускав жодної краплини.

Таке явище добре відоме кожному, хто пересиджував дощ у палатці. Однак його легше запам’ятати, між пояснити.

Дим збирався у хмару над їх головами. Поступово спускаючись вниз, він почав їсти очі.

— Ян, підгорни трохи покришку з підвітреного боку. Досить, більше не треба, — сказав Калеб, коли в тіпі ввірвався вихор, підхопивши й дим, і попіл з багаття. — Вам треба мати ширму. Подайте мені отой брезентин. Він якраз підійде.

З великою обережністю, щоб не торкатися покришки, Калеб напнув брезент між трьома палицями, відгородивши таким чином віддушину від тіпі. Тепер вітер не дув їм у спини, а почав тягнути над головами, враз очистивши тіпі від диму і не пускаючи всередину тих краплин дощу, які раніше потрапляли крізь димовий отвір.

— На таких ширмах індійці зображають подвиги. Зовні, як правило, вони малюють тотем, а на ширмі — всі свої пригоди.

— Ось тобі робота, Маленький Бобер! — вигукнув Сем. — Коли ти намалюєш усі наші подвиги всередині і всі наші тотеми зовні, ми заживемо на славу!

— На мою думку, — ухильно відповів Ян, — ми повинні прийняти містера Кларка в наше плем’я. Хочете бути у нас чаклуном?

Калеб стримано посміхнувся, очевидно, погоджуючись.

— Отже я намалюю чотири девізи, — сказав Ян.

Для цього він накопав жовтої глини; потім набрав з дна загати сірої глини, яка, просихаючи, робилась білою; після цього прожарив на вогні жовту глину й одержав на додаток до інших червону: а чорну йому замінили вуглини. Все це він окремо розтер з єнотовим жиром та сосновою живицею.

Звичайно, він легко міг би роздобути яскраві олійні фарби, але йому принципово не хотілось будь-що запозичувати в білих. Та й загальне враження від цього тільки вигравало.

— Послухайте, Калеб, розкажіть нам що-небудь про індійців, про їх безстрашність, — писклявим голосом попросив Гай. — Мені дуже подобається безстрашність, — додав він з почуттям, вхопившись за улюблену тему. — Мені пригадується, як бабак з ревом сунув на мене. Інші на моєму місці перелякались би так…

— Цить! — гримнув на нього Сем.

Калеб мовчки попихкував люлькою. Дощ без упину стукотів знадвору по тіпі, вітер надимав і ворушив брезент. Розмова урвалась. Раптом голосно й чітко пролунало моторошне "скррр! бррр!" Хлоп'ята здригнулись. Коли б вони були надворі або сиділи в тіпі самі, то мабуть, перелякалися б не на жарт.

— Це… це лісовик, — прошепотів Сем.

Калеб насмішкувато блиснув очима.

— Що це за крик? — запитав Ян. — Ми його чуєм уже не вперше.

Калеб похитав головою, але не відповів і обернувся до Турка. Собака, простягнувшись, куняв біля вогню і, почувши цей скрипучий пронизливий звук, тільки знехотя підвів голову, подивився великими, сумними очима на господаря, а потім знову ткнувся носом у лапи.

— Турку й за вухом не свербить.

— Собаки не чують лісовика, — заперечив Сем, — так само, як не бачать привидів. Це завжди говорить бабуся Невіль.

Отже байдужість собаки не дуже заспокоювала.

— Яструбине Око, — сказав Дятел, — ти найхоробріший серед нас. Чи не вийдеш пустити стрілу в лісовика? Я вже позичу тобі свою — найкращу. Підстріль вовкулаку, і ми присудимо тобі шикарне перо гранку. Ну, збирайся. Адже тобі дуже подобається безстрашність.

— З таким бовдуром, як ти, я розмовляти не хочу, — відповів Гай. — Калеб, розкажіть нам що-небудь про індійців.

— Перш за все індійці поважають безстрашність, — сказав Чаклун ї хитро підморгнув.

Всі, за винятком Гая, розсміялись, але не дуже голосно, бо жодному з них не хотілось, щоб від нього в цей вечір зажадали доказів його безстрашності.

— Я лягаю спати, — з якоюсь особливою енергією заявив Яструбине Око.

— Не забудь, що ти мусиш лягти під водостоком, який ти сам відкрив заради жарту, — кинув Дятель.

— Я ляжу, — сказав Яструбине Око.

Незабаром Ян теж взяв приклад з Гая, а Сем, який вже навчився палити, залишився посидіти з Калебом. Вони не перемовились жодним слівцем, аж поки хропіт Гая та рівне дихання Яна не показали їм, що хлопці міино сплять. Тоді Сем, користуючись такою довгожданою нагодою, почав рішучу розмову:

— Знаєте, Калеб, я не буду ні на чиєму боці проти тата, але я знаю його не гірш, ніж він мене. Тато мій непоганий. Звичайно, він трохи різкий і грубий, але в нього добре серце. Правда, воно лежить дуже глибоко, та, запевняю вас, що це саме так. Нишком він робить людям багато добра, і ніхто цього не помічає. Коли ж він кривдить когось, що трапляється досить часто, тоді всі кричать про це гвалтом. Але я знаю, що тато несправедливо ставиться до вас, так само, як і ви до нього. З цим треба покінчити.

Сем завжди виявляв багато здорового глузду, а зараз, коли він відкинув своє блазенство, його голос і манери були переконливі, як у дорослої людини, а не в п’ятнадцятилітнього підлітка.

Калеб тільки щось пробурчав, не випускаючи з рота люльки, а Сем вів далі:

— Мені хотілося б почути все від вас. Тоді б ми з мамою приборкали тата.

Згадка про матір виявилась дуже доречною. Калеб ще замолоду знав місіс Рафтен як людину добру і з щирим серцем. Вдача в неї була надзвичайно лагідна, і вона в усьому слухалась свого чоловіка, за винятком тих випадків, коли бачила несправедливість. Тоді місіс Рафтен ставала непохитною. Вона завжди вірила в Калеба, навіть після ного сварки з Рафтеном, і не вважала за потрібне приховувати це.

— Розповідати особливо нічого, — з гірко тою в голосі промовив Калеб. — Він обдурив мене під час обміну кіньми, а потім так притиснув з боргами, що я змушений був віддати йому свій овес по шістдесят центів, а він за півгодини перепродав його по сімдесят п’ять. Ну, ми тоді трохи полаялись, і я, здається, сказав, що відплачу йому. Того дня я рано пішов з Дауні. У нього в кишені лежало близько трьохсот доларів — триста доларів моїх кровних грошей! То було все, що я мав. Він запізнився покласти ці гроші в банк і поїхав з ними додому, а по дорозі в нього стріляли. Вранці на тому місці знайшли мій гаман та кілька листів, писаних до мене. Через те й підозра впала на мене, хоч сам я і гадки про це не мав. До того ж, у мене навіть зброї тоді не було. За тиждень до цього хтось украв мій білий револьвер, ну, й листи, певне, так само. Я так гадаю, що їх підкинули, аби всю провину звалити на мене. Ну хто ж не повірить в такі незаперечні докази?! Тоді твій татко нацькував на мене Діка Пога, і я втратив ферму. Оце й усе.

Сем деякий час посмоктував люльку, а потім сказав:

— Щодо боргів, вівса та коней — все це схоже на тата. Але щодо Діка Пога ви помиляєтесь. Тато не зробить такої підлості.

— Ти гадаєш так, а я інакше.

Сем не відповів, а тільки поклав руку на голову Турка, який одразу глухо загарчав.

Калеб подивився в бік Сема й додав:

— Все на мене, на мене та на мого собаку. Пог ляпає скрізь, ніби Турок душить овець, і всі готові вірити цьому. Я ніколи не бачив, щоб собака душив овець, та ще в себе дома, не залишаючи ніяких слідів і задовольняючись при тому однією штукою в ніч. А вівці все пропадали та пропадали, навіть коли Турок сидів разом зі мною в хатині.

— Чий же то собака?

— Навряд чи собака. Я сам не бачив тих овець, інакше для мене було б усе ясно. Але кажуть, що завжди лишається недоїденою певна частина туші. Це більше схоже на лисицю або рись, тільки не на собаку.

Запала довга мовчанка, а потім знадвору почулось надривне виття, на яке Турок не звертав уваги, хоч і в старого мисливця і в хлопчика пробігли по спині мурашки.

Вони підкинули в багаття сушняку і мовчки полягали спати.

А дощ періщив, н" емов із відра, й вітер налітав рвучкими поривами. Це був "час лісовика", і разів зо три, лиш тільки вони починали дрімати, їх будили тужні, розпачливі зойки, від яких обривалось серце не тільки в Калеба та Сема, але й у всіх чотирьох.

Ян вів щоденник, в якому кожен день позначався найголовнішою подією дня. Так, наприклад, був "день оленя", "день тхорихи та кішки", "день синьої чаплі", а ця ніч була відзначена як "ніч страхітливих зойків лісовика".

Калеб підхопився вдосвіта. Коли попрокидалися хлоп’ята, у нього вже був готовий сніданок. Вони дбайливо зберігали м’ясо єнота. Старий мисливець дрібно посік його й приготував "паштет індійських прерій", куди ввійшла відповідна кількість шинки, картоплі, хліба, цибулі та різних лугових приправ. Запиваючи смачну страву свіжою кавою, індійці зовсім забули про нічні страхи.

Дощ припинився, але вітер не вшухав. Темні хмари пробігали по небу. Ян вийшов пошукати нових слідів. Проте якщо вони й були, то їх змило дощем.

Весь день "індійці" провели на бівуаці, виготовляючи стріли та розмальовуючи тіпі.

Калеб залишився ще на одну ніч у таборі. Серед ночі закричав лісовик, але Турок і на цей раз ніби його не чув. За півгодини знадвору долинув інший, ледь чутний муркочучий звук. Хлоп’ята не надали йому ніякого значення, але Турок враз підхопився, настовбурчив шерсть, а потім сердито загарчав, поліз під двері й, голосно гавкаючи, помчав у ліс.

— Він переслідує якусь звірину, — сказав господар собаки. — А тепер — чуєте? — загнав її на дерево, — додав він трохи перегодом, коли Турок почав пронизливо верещати:

— Молодець Турок! Загнав на дерево лісовика! — вигукнув Ян і кинувся в темряву.

Інші теж побігли за ним. Скоро індійці побачили, що Турок з гавкотом шкребе лапами стовбур розлогого бука, хоч ніяк не можна було розгледіти, що за створіння там причаїлось.

— Він завжди так гавкає на лісовика? — запитав Дятел, але не дочекався відповіді.

Дивуючися з того, що Турка стривожив ледь чутний писк, тоді як надривні крики проходили повз його вуха, індійці повернулись на бівуак.

Вранці Ян знайшов у грязюці, недалеко від тіпі, сліди звичайної кішки, очевидно, їх старої знайомої по сутичці з тхором.