Маленькі дикуни - Сторінка 43

— Так у тебе Бернси скоро виявляться найближчими родичами Рафтенів.

— Е, ні! — гордовито випростався Гай.

— Ну от, — вів далі Ян, — трапилось так, що вперше за мільйон років пташата яструба були тоді ситі. Землерийка не потрапила зразу ж до них у вола. Жорстоко поранена, вона все ж таки зробила спробу втекти, як тільки розчепились кігті хижака. Спочатку вона сховалась під пташатами, потім взялася рити хід крізь м’яку підстилку яструбиного гнізда, далі — через гніздо сойки, потім через нове гніздо дрозда. Добравшись до гнізда чорноголових синиць, вона розгребла їхнє пір’я, але вже нічого не могла зробити з глиняною підлогою в старому гнізді дрозда. Сили покинули її, і вона померла. Так землерийка й лежала в нижньому гнізді, аж поки через багато, багато років я прийшов туди, розколов старий пеньок і прочитав її сумну історію, якої, можливо, ніколи й не було. Але ось у мене малюнок. На ньому видно всі гнізда в тій послідовності, як я їх знайшов, а осьдечки висохле тільце маленької землерийки.

Сем слухав з напруженою цікавістю, зате Гай ніскільки не приховував своєї зневаги.

— Пхе! Теж мені пригода! Самі лиш догадки, і ніякого справжнього діла. Тепер послухай, що зробив я…

— Стоп, Яструбине Окої — знов перебив його Сем. — Просимо всього не розписувати. Страшне прибережи на завтра, бо зараз я чомусь нездужаю.

— От я і кажу вам, що йшов звідси прямо, куди бачили очі, й натрапив на бабака, але він був мені не з руки. І я сказав: "Ні, можна й іншим разом. Тебе я легко спіймаю в будь-який час". Потім я бачив яструба з курчам у пазурах, але стріляти в нього було надто далеко. На моєму шляху зустрічалася сила-силевна старих пеньків, і на кожному кроці — сотні білок, але я не захотів з ними возитись. Так я наблизився до ферми і… і… тихенько обминув її, щоб не лякати собаку. Це було вже десь біля Дауні, навіть далі, тільки трохи вбік. Раптом, як сніг на голову, з-під ніг у мене вискакує куріпка, завбільшки з доброго індика, а за нею — з півсотні пташат. Щоб мені луснути, їх було не менше сорока! І всі вони знялися й полетіли. Тільки одне пташа сіло далеко на дереві — так, як через оце поле. Ви б його нізащо не побачили. А я підкрався до нього за вітром, прицілився в око й вистрілив. Подивимось, хто тепер одержить гранку! Ось вам і здобич.

Яструбине Око розгорнув свій піджак і витяг молоду короткохвосту коноплянку в рябенькому пір’ячку, прострілену навиліт.

— Так це така твоя куріпка? А по-моєму, це коноплянка, — повільно, з натиском на кожне слово, промовив Головний Вождь. — Перед нами злочин: забито співочу пташку. Маленький Бобер, арештуй злочинця!

Яструбине Око захищався з усією люттю, яку в ньому викликав останній подвиг. Все ж таки йому скрутили руки та ноги, а для розгляду справи скликали Велику Раду. Енергійні протести Третього Вождя припинились, коли він переконався, що члени Ради не збираються з ним жартувати. Нарешті він визнав себе "винуватим" і був засуджений на три дні носити чорне перо ганьби та біле перо боягузтва. На додачу він мусив протягом тижня мити весь посуд. Вони хотіли, щоб Гай в цей час займався також кухнею, але потім роздумали, бо вже мали нещастя скоштувати його варива.

— Як собі знаєте, але я не буду цього робити! — рішуче відрубав арештант. — Я піду додому.

— Полоти город? Гаразд. Подивимось.

— Може й не піду, а ви відчепіться від менеї

— Маленький Бобер, що роблять, коли індієць не підкоряється Раді?

— Знімають з нього всі почесті. Пам’ятаєш, ми спалили дощечку з написом "Гілка"?

— Блискуча думка! Тепер ми спалимо "Яструбине Око" й повернемо йому старе ім’я.

— Ах, тхорячі ваші душії — заверешав Гай. — Ви самі обіцяли ніколи не називати мене Гілкою! Я — Яструбине Око. Я бачу далі… далі ніж…

І він зайшовся плачем.

— А слухатимешся Ради?

— Слухатимусь. Тільки не треба мені білого пера. Я… я хоробрий. У-у-у!

— Гаразд. Біле перо ми замінимо іншою карою.

— Але я залишусь Яструбиним Оком?

— Та вже ж..

— Я згоден.

XXIV

БЕЗПАЛИЙ БАНДИТ

Широкоплечий, завжди понурий, брутальний і страшенно лінивий, — таким був Біль Геннард, син заможного поселенця. Він одержав у спадщину чудову ферму, але швидко розтринькав усе своє майно, бо лінощі були в нього не меншими за грубу фізичну силу. Після цього Біль остаточно пустився берега й пройшов звичайний шлях від неробства до злочинів.

Біль побував не в одній в’язниці, його добре знали в околишній місцевості. До Біля збігалися сліди багатьох крадіжок, і люди вголос твердили, що коли б не підтримка якогось багатого й спритного спільника, він би вже був на каторзі. Далі йшли недвозначні натяки на те, що цим багатим спільником був один сенгерець, власник багатьох ферм, який мав жінку, сина й маленьку дочку, ім'я його Вільям, а прізвище Ра… Тут оповідач, як правило, кінчав так:

— Щось я дуже розбалакався. Ви не говоріть про це нікому. Адже розбагатіти неважко, якщо не бути вибагливим у засобах.

Звичайно, ні чутки ніколи не доходили до тих, кого вони найбільше стосувались.

Геннард ще звечора вийшов з Дауні й, уникаючи великих доріг, пробивався через ліс навпростець, йдучи у гості до свого приятеля. Він мав обміркувати з ним одну важливу справу — дуже важливу для самого Геннарда. В Дауні він добре хильнув. Ніч була темна, беззоряна. Отже не дивно, що Біль довго петляв по лісу, аж поки зовсім заблудився. Він переспав під деревом, всю ніч цокочучи зубами, а коли настав сіренький ранок, поплентався навмання далі шукати свого дружка. Через деякий час він натрапив на стежку, яка привела його в табір хлоп’ят. Голод та невдачі останньої ночі розлютили його, а для більшої сміливості він частенько прикладався до фляги, яку мав при собі. Він уже не ховався і підійшов до тіпі саме тоді, коли Маленький Бобер смажив м’ясо собі на обід. Зачувши кроки, Ян обернувся, гадаючи, що прийшов хтось із товаришів. Але перед ним стояв страшний, обшарпаний здоровило.

— Що, синку, готуємо обід? І мене почастуєш? — сказав він з підлесливою посмішкою.

Віл справляв дуже неприємне враження, хоч силкувався бути ввічливим.

— А де ж твої батьки, синку?

— Їх тут немає, — відповів Ян.

Згадавши про бродяг у "Долині Яна", хлопець почав трохи боятись.

— Гм! То ти що, сам на бівуаці?

— Надвечір прийдуть товариші.

— Угу, чудово! Я луже радий. Подай но мені оту палицю.

Підлесливість бродяги як рукою зняло. Тепер в його голосі зазвучали нотки наказу. Він показував на лук Яна, що висів із спущеною тятивою біля тіпі.

— То мій лук! — вигукнув Ян з жахом та обуренням.

— Я двічі повторювати не звик. Зараз же подай мені палицю, інакше ти в мене заробиш.

Ян не поворухнувся.

Тоді головоріз підійшов до тіпі, зірвав лук і кілька разів ударив ним Яна по спині та ногах.

— А тепер, щеня, давай мені обідати, та не барися, бо миттю скручу твою дурну голову.

Ян переконався, що потрапив до рук найлютішого ворога всіх беззахисних, і зрозумів, хоча й пізно, що треба було послухатись Рафтена й обзавестись на бівуаці собакою.

Хлопець оглядівся довкола й був би втік, але бандит виявився спритнішим і схопив його за комір.

— Ні, зажди трошечки, синку. Я тебе навчу слухатися старшихі

Він обрізав тятиву лука й, поваливши Яна додолу, зв’язав йому ноги так, що той ледве міг ними переступати.

— Тепер ворушись, та мерщій давай мені їсти. Я зголоднів. Тільки гляди, не попсуй страви, бо відшмагаю по-справжньому. А кричатимеш чи спробуєш перерізати мотузку — порішу на місці. Бачиш оце?

І бандит покрутив перед очима Яна величезним гострим ножем.

Від страху та болю у хлопця котилися сльози, коли він підстрибом ішов виконувати наказ волоцюги.

— Швидше, швидше!

Бандит перестав розгрібати вогонь Япо-вим луком, обернувся і ще раз уперіщив хлоп ця по спині. Та коли б він подивився в цей час на стежку, то помітив би на ній маленьку по стать з жовтим віхтиком на голові, яка крутнулась і зникла в кущах.

Ян звик терпляче переносити побої, але цей тиран поводився з ним надто жорстоко.

— Ви що, убити мене зібрались? — вибухнув він, коли бродяга вдарив його знову тільки за те, що він спіткнувся.

— Не знаю, можливо, і вб’ю, коли ти не будеш мені потрібен, — відповів бандит з нелюдською байдужістю. — Підсмаж іще м’яса, та дивись, щоб воно не згоріло. Де цукор для кави? Ворушись, бісів сину, бо візьму доброго кийка!

Наситившись, бандит наказав:

— Тепер принеси тютюну.

Ян пострибав до тіпі й виніс Семів гаман.

— А що то за скриня? Тягни її сюди!

Бандит показував на ящик, у якому хлоп’ята зберігали запасний одяг. Заляканий Ян виконав і це.

— Відчини!

— Я не можу. Тут замок, а ключ у Сема.

— Он як! Ну, то в мене є ключ до всіх замків.

Бродяга розбив ящик сокирою. Потім він взявся нишпорити по кишенях, знайшов старий срібний годинник Яна, а в Семових штанях — два долари.

— Хеі Саме те, що мені треба, — сказав він, ховаючи гроші. — Здається, не завадило б підкласти у вогонь дровець, — кинув бродяга, коли його погляд упав на Янів сагайдак. Він так погилив його ногою, що більшість стріл полетіла в полум’я.

— Чого витріщився на мене? Хочеш, щоб я перерізав тобі горлянку? Це я можу. І кину в болото, щоб не патякав зайвого.

Ян тепер по-справжньому злякався за своє життя.

— Принеси точильний брусок! — гаркнув тиран. — І налий мені кави.

Ян виконав наказ. Бродяга почав гострити свій довгий ніж, і хлопцеві впали в око дві деталі, які він запам’ятав назавжди: по-перше, ніж був мисливський, з зображенням оленя на мідній рукоятці; по-друге, на руці, яка його тримала, невистачало одного пальця.

— А що там у другій скрині?

— Там… там… наші продукти…

— Брешеш!

Палиця знов опустилась на плечі бідолашного хлопця.

— Тягни і її сюди!

— Я не зможу.

— Тягни, бо задушу, як щеня!

Ян спробував, але ящик був надто важким для нього.

— Забирайся геть, паршивець!

Бандит сам зайшов у тіпі й виштовхнув Яна з такою силою, що той гепнувся на землю, простягнувшись на весь свій зріст.

Ян дуже забився, але зміг помітити, що для нього з’явився шанс на порятунок: довгий ніж лежав біля тіпі. Ян схопив його, миттю перерізав пута на ногах, закинув ніж далеко в болото й кинувся тікати, мов олень. Бродяга з криком та лайкою вискочив з тіпі.

Кати б Ян був здоровий, він, безперечно, міг би врятуватись, але жорстокі знущання знесилили хлопця, і тому бандит швидко наздогнав його.