Маленькі дикуни - Сторінка 45

Це зараз пройде… А документ у вас дома?

— Дома, дома! Він у Діка в комоді.

Дік кинувся нагору за документом. В ті часи в Канаді земельних реєстрів ще не велося. Хто володів паперами, той володів фермою. Втратити документ значило втратити землю.

Старий тремтячими руками перекидав кредитки, ніби лічив їх.

— Так… рівно… півтори тисячі,— голосно промовив він, зачувши на сходах важкі кроки Діка, що повертався з дарчим листом.

— Де у вас перо… та чорнило?

Дік пішов принести пересохлу пляшечку чорнила, а Саріанна шукала перо. Рука Калеба дуже тремтіла, коли він взявся за пергамент. Старий уважно проглянув його. Так, це був той самий документ, який зробив його жебраком. Калеб швидко оглядівся довкола. Дік і Саріанна були в протилежному кінці кімнати. Він підвівся, ступив крок уперед і кинув папір у самісіньке полум’я.

Тримаючи в правій руці револьвер, а в лівій кочергу, він стояв, випроставшись на весь зріст — рішучий і невблаганний. Всю його слабість мов рукою зняло; очі палали вогнем. Швидким, блискавичним рухом він навів револьвер і грізно крикнув "назад!", коли Дік кинувся був рятувати документ. За кілька коротких секунд дарчий лист назавжди поглинуло полум’я, а разом з листом загинули й усі права Погів на майно. Тим часом документи самого Калеба передбачливо були здані на збереження нотаріусу в Дауні.

— А тепер, — закричав Калеб, — забирайтеся геть з мого дому! Геть зовсім з моєї землі і не смійте чіпати жодної моєї речі!

Він голосно вигукнув "геть!" і тричі вдарив кулаком по столу. В той же час знадвору почулися кроки. Двері широко розчинились, і до кімнати ввійшов Рафтен, а з ним ще двоє.

— Суддя Рафтен, прошу вас вивести з мого дому цих людей, які незаконно привласнили мої права.

Калеб дав їм кілька хвилин, щоб зібрати свій одяг. Після цього вони в безсилій люті поплентались пішки в Дауні,— тією самою стежкою, яку готували старому.

Калеб повернув своє майно і міг тепер жити по-людськи. Чоловіки поздоровили один одного і шумно посміялися з того, як їм легко пощастило здійснити свій задум. Потім Рафтен ніби між іншим натякнув на гроші, але на півслові замовк, чекаючи, що зробить Калеб Старий поспішно витяг з кишені пачку кредиток.

— Ось твої гроші, Вільям. Я навіть не полічив їх. Дуже тобі вдячний. Якщо тобі колись потрібна буде дружня послуга, розраховуй на мене.

Рафтен посміхнувся, полічив зелені кредитки й сказав:

— Точно!

Калеб так ніколи й не дізнався, що тримав тоді в руках не великі гроші, а купку ні на що не придатних папірців.

Через тиждень, коли старий мисливець сидів на самоті за вечерею, хтось невпевнено постукав у двері.

— Зайдіть!

В кімнату ввійшла жінка. Турок підхопився з гарчанням" але одразу ж почав махати хвостом. Жінка відкинула покривало, й Калеб упізнав Саріаніну.

— Чого тобі? — сердито запитав старий.

— Я ні в чому не завинила, тату. Ти сам це знаєш. А він тепер мене зовсім покинув.

Саріанна коротко розповіла свою сумну історію. Дік одружився з нею тільки заради ферми, а тепер, коли ферма вислизнула з рук, вона йому стала непотрібною. Він жив нечесним життям, "в тисячу разів ганебнішим, ніж думали люди", і зараз прогнав Саріаніну від себе.

У Калеба спалахи гніву ніколи не тривалій більше п’яти хвилин. Очевидно, старий відчув, що Саріанна казала правду, і незабаром у домі відновився порядок давно минулих днів. Саріанна, як і колись, вела господарство, і Калеб міг спокійно доживати свого віку.

Пог як у воду впав. Ходили чутки, ніби він виїхав у Сполучені Штати. Безпалий бродяга теж більше не з’являвся, і в окрузі зовсім припинились грабіжництва. Років через три стало якось відомо, що з американського виправного будинку втекло два злочинця, яких застрілили під час погоні. Один з них, безперечно, був Дік Пог, а другий, за розповідями, був плечистим, високим на зріст чоловіком без середнього пальця на правій руці.

XXVI

ВОРОЖЕ ПЛЕМ'Я

За сенгерськими звичаями повернення ферми треба було відсвяткувати в "теплій компанії". З цього приводу влаштували вечірку, свого роду входини, на які прийшли сім’ями Рафтени, Бернси та Бойлі, бо Чарльз Бойль був щирим другом Калеба. Почесне місце належало також індійцям. Калеб розумів, що до радісної події привели, головним чином, його зустрічі на бівуаці.

Калеб виступав примирителем між Чарльзом Бойлем та Вільямом Рафтеном. їх ворожнеча була забута, принаймні, на той час, коли вони, на превелику радість Яна й усього "племені", почали розповідати про перші дні свого переселенського життя.

Маленький Бобер вперше зустрів тут чотирьох незнайомих йому хлоп’ят. Це були: Велсі Бойль, смаглявий, низьколобий і жвавий хлопчина, Семів ровесник; його дванадцятирічний брат Пітер, білявий товстунчик, веснянкуватий і трохи косоокий; їхній двоюрідний брат Чарльз Бойль-молодший, лагідний, привітний і веселий; і, нарешті, Сірус Дігбі, чепуристий міський підліток, який іноді провідував "фермерів" і завжди з’являвся до них в білих манжетах та високому стоячому комірці. Всі вони дуже зацікавились сенгерськими індійцями. Одним з наслідків вечоринки в Калеба було утворення нового індійського племені, куди ввійшли три Бойлі та їх міський товариш.

Через те, що більшість племені складали Бойлі, а ліс, в якому вони полювали, належав Бойлю, то вони й себе назвали "бойлерами". Верховодив над ними Велсі. Він був спритний, фізично розвинений, мав енергійну вдачу, і з нього вийшов хороший вождь. За свій крючкуватий ніс, чорне волосся та темнокарі очі Велсі дістав прізвисько "Чорний Яструб". Міський хлопчик, який дуже любив похизуватись і завжди ухилявся від роботи, був названий "Ракшою". Пітер Бойль перетворився на "Щиглика-Миглика", а Чарльз за свій особливий сміх, при якому оголялись великі передні зуби, був охрещений "Рудою Білкою".

Бойлери отаборились в лісі на манер сенгерських індійців, перейнявши всі їхні звичаї. Але між обома племенами одразу ж виникло суперництво. Сенгерці почували себе старими й досвідченими лісовиками. А бойлери вважали, що вони знають стільки ж, якщо навіть не більше. До того ж вони переважали сен-герців кількісно. Відбулося загальне побоїще кулаками та грязюкою, але закінчилось воно внічию. Тоді призначили двобій між Головними Вождями. Чорний Яструб переміг і забрав скальп Дятла. Бойлери від радості мов показились. Вони вже похвалялись повністю захопити бівуак сенгерців, але в рукопашній сутичці щастя могло їм зрадити.

Якось у битві сам на сам Гай переміг Чарльза й тут же, на полі бою, зідрав з нього скальп.

Одразу ж після цього Маленький Бобер послав виклик Чорному Яструбу. Виклик був прийнятий з погордою. І знову Вождь бойлерів переміг, здобувши собі другий скальп, а Маленький Бобер з підбитим оком змушений був ганебно залишити поле бою.

В Боннертоні Яна завжди вважали тихим, лякливим хлопчиком, але це в значній мірі було наслідком різних утисків, що він їх зазнавав удома. Сенгер змінив його невпізнанно. Для Яна було приємною новиною те, що господар сім'ї ставився до нього з пошаною, і хлопець почав мало-помалу поважати себе. Життя в лісі привчило його сміливіш покладатись на власні сили, воно зміцнило його здоров’я, загартувало волю.

І от наступного дня, коли ворог у всеозброєнні з’явився на їхньому бівуаці, Ян страшенно всіх здивував, викликавши знову Чорного Яструба на двобій. Насправді Яну довелося для цього зробити одчайдушне зусилля над собою, бо одна справа викликати хлопця, якого ти сподіваєшся побороти, і зовсім інша — викликати того, хто напередодні сам тебе переміг. Правду кажучи, Ян у душі відчував страх і трепет, але в тому й полягає сміливість, щоб іти вперед, коли страх підказує — "назад!"

Можна з певністю сказати, що рік тому він нізащо в світі не наважився б на таку боротьбу.

Та й зараз Ян пішов на це, лише дізнавшись, що Чорний Яструб шульга, і придумавши, як скористатися з цієї обставини. Тим більшим був загальний подив обох ворогуючих племен, коли, на радість сенгерцям, Маленький Бобер одержав блискучу перемогу.

Запалені цим, сенгерські індійці з войовничими криками прогнали бойлерів з поля бою, а Сем та Ян захопили по скальпу.

Після цього вони скликали Раду й на честь перемоги постановили влаштувати увечері танок зі скальпами навколо багаття. На це торжество сенгерці запросили свого Чаклуна.

Після танцю Вождь Бобер, з розмальованим по самі очі обличчям, виголосив промову. Він запевняв, що бойлери шукатимуть підмоги і знову нападуть на них. Через те він вважав за необхідне, щоб сенгерці теж подбали про поповнення своїх лав.

— Я коли завгодно поб’ю Чарльза, — бундючно п: ищав Гай, потрясаючи над головою здобутим скальпом.

Але Чаклун запропонував:

— На вашому місці, хлоп’ята, я б заключне мир. Оскільки ви перемогли, то ви й почніть переговори.

Саме ці події і спричинилися до мирної зустрічі обох племен у повній бойовій татуїровці.

Вождь Дятел перший взяв слово:

— Слухайте, слухайте, брати Вожді! Наші чвари ні до чого не приведуть. Бути в дружбі набагато краще. Давайте помиримось і об'єднаємося в одне плем’я. Чим більше людей, тим веселіше.

— Згода! — відповів Чорний Яструб. — Тільки плем’я носитиме назву бойлерів, бо ми становимо більшість, а я залишусь Головним Вождем.

— Ти помиляєшся. З Чаклуном нас стільки ж, як і вас, а по значенню всі переваги на нашому боці. У нас кращий бівуак, у нас є став для купання, до того ж м, и набагато старіше плем’я, не кажучи вже про перемогу в одній маленькій справі, про яку пам’ятають і наймолодші з нас.

Гай посміхнувся, вбачаючи в цих словах недвозначний натяк на свій подвиг.

Питання, власне, вирішила згадка про став. Бойлери погодились злитися з сенгерцями. В їх розпорядження дали тільки десять днів. Сенгерцям продовжили відпустку ще на тиждень. Отже всі розуміли, що найдоцільніше провести цей час на бівуаці біля загаги. Питання про назву було розв’язане Маленьким Бобром.

— Воїни бойлерів! — сказав він. — Індійські племена звичайно поділяються на клани-Ми будемо — Сенгерський клан, а ви — Бойлерський. Та оскільки ми всі живемо в Сенгері, то нехай наше плем’я зветься племенем сенгерських індійців.

— А хто буде Головним Вождем?

Чорний Яструб не бажав підкорятися Дятлу, якого він переміг, а Дятел не мав наміру поступитися місцем Вождю нижчого племені.