Маленькі дикуни - Сторінка 47

— Собаки таких розмірів бувають переважно руді, а в рудого собаки на кінчику хвоста завжди знайдуться білі волоски.

— А в мого собаки їх немає, бо йому відрубали хвоста ще в дні його дитинства.

XXVIII

ДОВГЕ БОЛОТО

Мир між двома племенами все ж таки не був дуже міцним. Чорного Яструба точив неспокій. Вождь бойлерів був огрядніший за Бобра. Йому було не ясно, як цей худорлявий і молодший за нього хлопчик міг побороти його. Одне слово, Чорному Яструбу кортіло ще раз помірятися силою.

Ян мужнів з кожним днем. Він зробився гнучким і спритним. В першому, виключно кулачному бою він зазнав поразки. Зате з повторного двобою вийшов переможцем, — і тільки завдяки вмілому випадові. Чорний Яструб був незадоволений. Він не насмілювався послати виклик Маленькому Бобру, але через кілька днів після встановлення миру запропонував йому товариське змагання на скальпи.

— Тільки без кулаків! — поставив вимогу Бобер.

Не минуло й кількох хвилин, як старшин хлопчик полетів шкереберть на землю.

— Коли ще хто з бойлерів хоче позмагатись, я до його послуг, — сказав Ян.

Він трохи засапався, але з гордістю вимахував другим скальпом, відвойованим у Чорного Яструба.

На його подив Ракша, міський хлопчик, прийняв виклик. Та дивуватись довелося ще більше, коли цей хлопчик пожбурив Яна в пилюку.

— Тепер на кращий з трьох! — вигукнув Дятел.

В інтересах свого друга він нагадував про звичай, який дозволяв у разі так званої "раптової смерті" змагатись на "кращі два удари з трьох".

Ян відчув, що має справу з гідним супротивником, брати якого треба не силою, а розумом. Він почекав нового нападу, обхопив ворога руками й уже збирався кинути його, але тут міський хлопчик раптом піддався, замість того, щоб чинити опір. Обидва борці впали, не випускаючи один одного з обіймів. Настав критичний момент.

— Дай, дай йому, Ян!

— Покажи йому, Ракша!

Ян першим встиг звільнити ногу й, упираючись нею, перевернув міського хлопчика на спину.

— Ура, Маленький Бобер!

— Ще раз! — закричав Чорний Яструб. — Поки що вони квити.

Борці зійшлися знову, але Ян тепер діяв обачливіше. Міський хлопчик важко переводив дух. По суті, він був уже переможений, і Ян легко поклав його на лопатки.

— Хай живе Маленький Бобер!

Ян збагатив свою колекцію на четвертий скальп. Сем ніжно гладив друга по спині. Ракша витяг з кишені дзеркальце та гребінець і почав розчісувати скуйовджене волосся.

Але й це не допомогло розв’язати питання про першість. Коли Чаклун дізнався, що виходу з тупика ще не знайдено, він сказав:

— Знаєте, хлоп'ята, якшо виникають сумніви, то краще за все провести вибори.

Хлоп’ята послухались цієї поради, але знов потрапили в безвихідь. Маленький Бобер відмовився від своєї кандидатури. За Дятла було подано три голоси, за Чорного Яструба— чотири й за Гая — один (його власний) голос. Сенгерці відмовились підкоритися такому рішенню.

— Почекаємо, що покаже великий похід. Тоді стане ясно, хто справжній Вождь. Потім можна буде й провести нові вибори, — запропонував Маленький Бобер, сподіваючись цим підтримати Дятла.

Вони готувалися в триденний похід на Довге Болото, який їм обіцяв влаштувати Калеб.

Довгим Болотом називалася дика місцевість у десять миль шириною і тридцять довжиною, що лежала миль за дванадцять на північ від Сенгера. Серед страшної драговини тут зустрічалися й сухі місцини у вигляді скелястих горбів, схожих на архіпелаг острівців.

Землі ці ні на що не годились, а ліс був знищений вогнем. Тому Довге Болото ще й досі залишалося безлюдною пусткою.

Казали, що там подекуди водилися олені, зокрема на острівцях, де чудом зберігся ліс. Часом траплялись ведмеді та рисі, а взимку звідти долинало вовче завивання. Цілком ясно, що на болоті жило ще й безліч лисиць, зайців та тетерюків. Протічні струмки в багатьох місцях були завалені буреломом, але часом тут можна було зустріти й боброву загату чи мешкання видри. Влітку через болото не було ніяких доріг, і з трясовини виступали тільки довгі прогалини, по яких узимку вивозили зрубаний ліс. Такою оце була місцевість, що її хлоп’ята збиралися провідати під керівництвом Калеба.

Нарешті вони вирушали в справжній "індійський похід", щоб дослідити "зовсім невідому країну" і, напевно, пережити безліч найцікавіших пригод?

На світанку Ян забив у барабан. Він звучав голосно й лунко, віщуючи гарний, сонячний день.

Індійці виступили з бівуаку о сьомій годині ранку й за три години безперервної ходи дістались до дикої місцевості, спотвореної хаотично нагромадженими скелями, обвугленими деревами та пеньками, між якими лиш подекуди зеленіли молоді тополі та тремтливі осики.

Хлоп’ята готові були негайно ж зробити привал, але Чаклун сказав:

— Потерпіть ще трохи, поки зустрінемо воду.

Через милю знайшлася більш-менш підходяща галявка, і всі одностайно вирішили зупинитися тут на сніданок.

— Привал! — скомандував проводир, і кожен індієць кинувся виконувати свій обов’язок.

Сем наносив дров для багаття. Чорний Яструб пішов по воду. Його супроводжував Ракша, який і тут начепив на себе високий полотняний комірець та широченні манжети, бо Калеб якось обмовився, що бачив колись індійського вождя в циліндрі та стоячому комірці.

Бобер був трохи розчарований з того, що Чаклун запалив вогонь сірником. Він волів би, щоб усе робилось по-індійському, але старий мисливець сказав:

— Коли йдеш у ліс, не зайве прихопити з собою кресало та трут, але сірниками користуватися все ж таки набагато зручніше, ніж добувати вогонь тертям.

Чорний Яструб і Ракша повернулися з двома відрами брудної і теплої болотяної води.

— Іншої ніде тут немає, — виправдувались вони.

— Ян, піди покажи їм, як добувають гарну воду, — сказав Калеб.

Пам’ятаючи науку досвідченого трапера, Другий Сенгерський Вождь взяв сокиру, швиденько змайстрував дерев’яний заступ, пішов до болота і футів за двадцять від драговини почав копати яму в піщаному ґрунті. Яма мала футів два в діаметрі й футів зо три вглиб. Каламутна вода з усіх боків просочувалась в неї. Ракша насмішкувато кинув:

— По-моєму, та вода, що ми принесли, набагато краща.

Бобер копав доти, аж поки в ямі назбиралось води на цілий фут. Тоді він взяв відро і як можна швидше вичерпав до дна брудну, каламутну рідину, почекав, коли яма вдруге наповнилась, знову все вичерпав, і через десять хвилин обережно набрав кухлем повне відро холодної прозорої води. Таким чином бойлери дізнались, як робиться індійська криниця і добувається кришталева вода з брудної калюжі.

На сніданок у них був хліб, м’ясо та чай. Після сніданку Калеб сказав:

— З походу нічого не вийде, якщо йти, не знаючи куди. Треба обов’язково скласти план. І краще йти без провідника, якщо хочеш мати пригоди. Нас аж восьмеро. Таким гуртом ходити незручно. Ми своїм шумом переполохаємо всіх звірів і не побачимо жодної живої істоти. Давайте розділимось. Я залишусь на бівуаці й усе приготую для ночівлі.

Хлоп’ята розділились попарно: з Семом мав іти Гай, з Яном — Щиглик, з Велсі — його двоюрідний брат Чарльз. Ракші не випало пари. Він вирішив залишитися з Калебом, головним чином через те, що на Болоті не було хоч більш-менш протоптаних стежок.

— На північний захід від нашого табору, — сказав Калеб, — є річка під назвою Боброва, яка впадає в Чорну. Бажано було б. щоб хтось із вас розшукав її. Ширина річки— футів тридцять-сорок. Пізнати її легко, бо вона найбільша на Болоті. Прямо на північ звідси лежить відкрита рівнина, по якій протікає струмок. Там стоїть бівуак одного індійського племені. Десь на північному сході, кажуть, є ділянка вцілілого від пожежі соснового лісу, в якому ще водяться олені. Кожне з цих місць не далі як за десять миль звідси, за винятком хіба що індійського бівуаку. Я хотів би, щоб ви пішли в розвідки, а потім розповіли все, що бачили. Можете потягнути соломинки, куди кому йти.

Хлоп’ята відповідно позначили кожну соломинку й почали тягнути жеребки. На долю Яна випало шукати ліс, хоч він з більшою охотою пішов би до бівуаку справжніх індійців. Сему припало обслідування річки, а Велсі — індійського табору. Калеб дав кожному з них по кілька сірників і сказав на прощання:

— Я чекатиму тут на ваше повернення. Я розкладу багаття, а при заході сонця підкину трухляку та трави, щоб ви знайшли дорогу назад. Пам’ятайте, треба йти по сонцю і триматись основного напрямку— Не намагайтесь примічати дерева чи ковбані,— це вам нічого не дасть. Якщо хто заблудиться, нехай розкладе два димових багаття подалі одне від одного й нікуди не йде звідти, а час від часу кричить. Той чи інший напевне розшукає його.

Близько одинадцятої години, покінчивши з усіма приготуваннями, хлоп’ята нетерпляче чекали виступу. Чорний Яструб запропонував:

— Хто перший досягне мети, тому треба присудити гранку.

— Нехай всі три провідники закладуться своїми скальпами, — сказав Дятел.

— Згода. І перший, хто виграє, забирає скальпи двох інших, зберігаючи свій власний.

— Знаєте що, хлоп’ята? Про всяк випадок візьміть з собою їжу та ковдри, — порадив Чаклун. — Може, кому доведеться там заночувати.

Ян волів би піти з Семом, але не можна було порушувати правил. До того ж Щиглик виявився славшім хлопцем, хоч трохи і вайлуватим. Вони скоро проминули всі горби і вийшли до мочарів — плоских і, здавалось, безкраїх. На них то тут, то там росли окремі високі дерева. З верхівки на верхівку перепурхували омелюхи, на льоту хапаючи різних комах, а самотня мухоловка кричала: "уойт-уойт-уойт!" Високо в небі ширяв горобиннії яструб. Трохи перегодом за ним з криком погнався лисий орел. Та найбільш цікавою виявилась сама поверхня мочарів. Ніздрюватий шар моху між деревами був помережаний водяними ліліями, якимись чудернацькими світлофіолетовими квітами та рослинами-мухоловками, що пожадливо розкривали свої пастки, підстерігаючи здобич.

Мочари були дуже цікаві, але ходити по них було важко. Хлоп’ята вище колін провалювались в м’який мох, а глибше під мохом хлюпала вода, і вони швидко промочили ноги. Ян вирізав для себе й товариша по довгій палиці, щоб намацувати дорогу й не потонути в болоті. Через дві милі Щиглик хотів повернутись назад, але Маленький Бобер почав насміхатися з нього, і той погодився йти далі.

Незабаром вони підійшли до тихого маленького струмка з якоюсь дивною жовтаво-червоною піною біля берегів.