Маленькі дикуни - Сторінка 49

Години зо три ми йшли на північ і не бачили нічого, крім болота та острівців з обвугленими деревами. Ні долинки, ні індійців не зустрічалось. Я гадаю, що їх і немає.

— А ти бачив піщані горби? — спитав Маленький Бобер.

— Ні.

— Значить, ти недалеко зайшов.

Ян звітував про свої пригоди, але жодним словом не прохопився про слабодухість Щиглика. Пітер з свого боку з щирим захопленням розповідав про знання Яном лісового життя і особливо про те, як Маленький Бобер швидко добув вогонь тертям під дощем.

Підбиваючи загальні підсумки, Калеб сказав:

— Ян, ти виграв, і навіть більше, ніж виграв. Ти розшукав зелений ліс, який тобі належало знайти. Далі, ти побував на річці, яку шукав Сем, і провідав індійців, до яких ішов Велсі. Сем і Велсі, віддайте йому свої скальпи!

XXIX

Дивний єнот

За їжею точилися довгі й веселі розмови. До дев’ятої години вечора хлоп’ята вже встигли відпочити, а відпочивши, готові були йти назустріч новим пригодам.

— Містер Кларк, тут водяться єноти?

— Звісно, водяться. В лісі біля володінь Відді Відді Баггса помічається дуже багато їхніх слідів.

Цього було досить, щоб всі посхоплювались на ноги. Вирішили йти негайно, бо й до місця було як рукою подати. Один тільки Щиглик не бажав розлучатися з бівуаком. Та коли йому сказали, що залишать його самого, він негайно приєднався до товаришів.

Ніч була темна, безмісячна. В задушному повітрі хмарами роїлись москіти. Пробиваючись крізь нічний ліс, мисливці раз по раз наштовхувались на різні перешкоди, але ніщо не могло їх зупинити. Вся їхня увага була зосереджена на старому собаці, який охоче погодився виконувати свою роль. Кілька разів Турок ніби натрапляв на якісь сліди, але швидко втрачав до них цікавість і біг далі.

Так вони просувались до володінь Відді Баггса, поки їм шлях не перегородило пересохле русло струмка. Турок одразу ж побіг уверх, хоч Калеб намагався спрямувати його вниз. Під час полювання собака не визнавав над собою влади. Відвівши своїх нетерплячих супутників на чверть милі від багатонадійного старого лісу, Турок, нарешті, знайшов те, що йому було треба, а саме, брудну калюжу. Тут він спокійнісінько розлігся, пихкаючи, віддихуючись і пожадливо хлебчучи воду. Людям не залишалось нічого іншого як сісти на колоді й чекати, поки він зволить закінчити своє купання. Минуло з чверть години, а Турок усе ще плюскався. Сем, нарешті, зважився сказати:

— Коли б Це був мій собака, я б його вже гукнув.

— Не варто його квапити, — відповів Калеб. — Він вийшов на полювання, і сам знає, що робить. А коли не дати йому волі, з цього нічого не вийде.

Нахлюпавшись, скільки його душі бажалось, Турок, нарешті, виліз із води й почав обтрушуватись. Він ткнувся носом у землю і, певне, гайнув би шукати нової калюжі, коли б не зачув на вологому березі чогось такого, що вплинуло на нього значно сильніше, ніж усі ласки та погрози розморених задухою і нетерплячих мисливців. Він коротко гавкнув. Хлоп’ята зраділи й насторожились. Старий собака обнюхував якісь сліди й за кілька хвилин розбудив довколишню луну своїм наймогутнішим басом.

— Турок добре погнав звіра, — промовив Калеб.

Турок гавкав на всю горлянку, але голос його долинав нерівномірно. Це показувало, що звір петляв. Потім настала досить довга перерва: звір, очевидно, біг по паркану або ж перестрибував з дерева на дерево.

— Це єнот! — з запалом вигукнув Ян, пам’ятаючи перший мисливський урок.

Проте Калеб промовчав.

Собака загавкав досить далеко, потім наблизився до мисливців і ще разів зо два зненацька замовкав.

— Для єнота начебто дуже великий кінець, — невпевненим голосом промовив Ян і, звертаючись до Калеба, додав: — Як ви гадаєте?

— Не знаю, що й сказати, — спроквола відповів Калеб. — Для єнота справді надто великий кінець, і до того ж Турок ще й досі не загнав його на дерево. По голосу чую, що собака просто шаленіє. Коли б ви були ближче, то побачили б, що вся шерсть на ньому стала дибки.

По гавкоту собаки можна було зрозуміти, що зроблено ще один круг. Нарешті, довгий протяглий вереск сповістив, що звір на дереві.

— Тепер ясно, що це не лисиця й не тхір, — зробив висновок старий трапер, — але де схоже також і на єнота.

— Хто перший добіжить до місця, того буде і єнот! — крикнув Чорний Яструб.

Хлоп’ята кинулись бігти по темному лісу, обдираючись об кущі й падаючи мало не на кожному кроці. Ян та Велсі добігли разом і водночас вхопилися за стовбур. Слідом за ними до дерева підскочили й інші. Останнім був Чарльз, а передостаннім — Гай.

Гай уже зібрався з усіма подробицями розповісти про свою останню славну перемогу над Чарльзом, але загальну увагу привернув на цей раз Турок, який люто гавкав під деревом.

— Не розумію, нічого не розумію, — бурмотів Калеб. — На дерево заліз ніби єнот, а собака поводить себе не так, як з єнотом.

— Запалюйте багаття! — скомандував Дятел.

Обидві групи хлоп'ят наввипередки почали збирати сушняк, щоб першими запалити свій вогонь.

Яскраве полум’я відтіснило нічну пітьму, і разів зо два мисливцям здалося, що вони бачили, як світяться очі єнота.

— Хто ж полізе на дерево? — запитав Чаклун.

— Я… Я… — водночас пролунало сім голосів. Навіть Чарльз і Гай приєднались до загального хору.

— Всі ви хоробрі мисливці, — сказав Калеб. — Але мушу попередити, що я сам не знаю, який звір сидить там на дереві. Можливо, то якийсь величезний єнот, хоч мені здається, що Турок гавкає ніби на кішку. Воно й не дивно, бо ще не так давно в тутешніх лісах водились пантери. Те, що звір утік від Турка, зовсім не означає, що він боїться собаки. Більшість тварин тікають від собак лише тому, що їх дратує гавкіт. Якщо це справді кішка, вона може подряпати обличчя тому, хто за нею полізе. Якщо ж зважити на поведінку Турка, тут можна на разитись на небезпеку. Ну, хто тепер візьметься за справу?

На деякий час усі принишкли. Потім Яп сказав:

— Я полізу, якщо ви дасте мені свій револьвер.

— Я теж! — поквапливо додав Велсі.

— Потягнемо соломинки, — запропонував Маленький Бобер.

Лізти припало Яну.

Калеб зрубав тонке дерево й приставив його до товстого стовбура. Ян поліз так само, як і в перший раз. Але друзі не проводжали його жартами, як тоді, коли він гнався за єнотом. Тепер усі напружено мовчали, і Ян піднімався в чорнильну пітьму з важким почуттям, що йде назустріч страшній і невідомій небезпеці. Почуття це ще більше посилилось, коли він з підпорки переліз на величезний стовбур липи і сховався від очей товаришів серед лапатого листя та химерного сплетіння гілок. Мерехтливе світло багаття кидало фантастичні бліки та тіні в різних напрямках. Ян переживав майже те саме, що й на могилі Гарні, тільки на цей раз він ясно усвідомлював реальність небезпеки. Ще трохи вище — і він уже теж не міг бачити своїх товаришів, які стояли під деревом. Небезпека почала страшити хлопця. Його так і тягло повернути назад і, щоб якось виправдати відступ, він навіть спробував крикнути: "Тут нема ніякого єнота!", але голос його не послухався. Вчепившись міцно за гілку, Ян пригадав слова Калеба: "Нема нічого вищого за мужність, і мужність полягає не в тому, щоб нічого не боятись, а в тому, щоб іти вперед, незважаючи на страх". Ні! Він не відступиться, він піде вперед, а там нехай буде, що буде!

— Знайшов що-небудь? — дуже вчасно почувся знизу протяглий підбадьорюючий голос.

Ян не став гаяти часу на відповідь і поліз далі в кромішну пітьму. Раптом хлопцеві вчулося харчання єнота десь у нього над головою. Ян перескочив на вищу гілляку й закричав:

— Єнот! Тут він, тут!

І тієї ж миті зовсім близько від нього пролунало хрипке страхітливе виття. Ян швидко оглянувся й побачив велетенського сірого звіра, який стрибнув на товсту нижню гілку, а звідти дико подерся до нього. Коли звір, перескочивши втретє, опинився ще ближче,

Ян зміг невиразно розглядіти дивовижну квадратну морду, волохату й смугасту, дуже схожу на ту, що він її колись бачив у "Долині Яна". То була велетенських розмірів рись.

Від переляку та несподіванки Ян трохи не звалився на землю. Але він швидко опанував себе і, спершись на розсоху, вихопив з кишені револьвер. Немов у відповідь Яну, рись хижо заричала і перескочила на сусідню гілку, що була майже на одному з ним рівні. Хлопець нервово звів курок і, нічого не бачачи перед собою, вистрілив. Куля просвистіла в повітрі. Рись відхитнулась на мить і присіла, приготувавшись до нападу. Хлоп’ята внизу зчинили страшенний галас, а Турок аж надривав собі горло.

— Рись! — закричав Ян, намагаючись не виказати свого страху.

— Будь обережним! — гукнув йому у відповідь Калеб. — Не підпускай її близько!

Рись хижо завила. Ян напружив усю свою волю, щоб стримати тремтіння руки, ретельно прицілився й вистрілив удруге. Страшний хижак був поранений, але наосліп кинувся до хлопця. Ян машинально простягнув руку й одразу відчув, як гострі зуби вп’ялися йому в тіло. Ян з розпачем обхопив другою рукою стовбур. У голові його блискавкою промайнула думка, що кожної миті рись може стягти його з гілки і він полетить униз. Проте страх чомусь був тепер менший, ніж у перші хвилини. Ян хотів перехопити револьвер у ліву руку, але пальці наткнулися лише на хутро звіра. Револьвер вислизнув з онімілої правиці й упав додолу. Тепер Ян справді втрапив усяку надію на порятунок, і чорний страх остаточно полонив його серце. Та, на щастя, звір був смертельно поранений. Тіло його обважніло, ноги підкошувались. Він силкувався підповзти ближче і раптом розціпив зуби. Ян скористався з цього і щосили штурхонув його правою ногою. Рись втратила рівновагу й полетіла униз. Впавши на землю, вона блискавично підскочила, тяжко поранена, але все ще готова до бою. Турок кинувся до неї і дістав такого удару кігтистої лапи, що з скавулінням відскочив геть.

Ян відчув страшенну слабість. Він ледве не знепритомнів, але знов пригадав слова старого мисливця: "Мужність полягає в тому щоб триматися, навіть коли тобою оволодіває страх". Ян взяв себе в руки й почав обережно спускатись до підпорки. Знизу до нього долинали дивні звуки — вереск, скавучання, рик, якась незрозуміла боротьба, і хлопець щомиті чекав, що рись полізе назад на дерево і прикінчить його остаточно. Невиразно чуючи, але не розуміючи якихось криків, звернених до нього, Ян зупинився біля підпорки, щоб хоч трохи передихнути.

— Швидше, Ян, давай револьвер! — закричав Чорний Яструб.

— Я давно його впустив.

— Де ж він?

Ян мовчки сповз на землю.