Маленький лорд Фонтлерой - Сторінка 27

Господиня каже: втекла ваша Мінна, аж за нею закурилося! Потім казали, що вона за океан подалася, десь там влаштувалася за няньку до якоїсь пані, в котрої також була мала дитина. І от, відтоді ми про неї більше і не чули. Ані Бен від неї вістки жодної не дістав. Якби я був на його місці, то ані дрібки тим би не переймався. Зрештою, мені здається, що він і не переймається. Але спочатку то дуже сох за нею. Кажу, геть голову згубив чоловік. Взагалі вона навіть дуже нічо' собі була – як гарно вбереться і не злиться. Мала такі виразні чорні очі і волосся до колін. Ото як заплете його в косу – а коса така як рука груба виходила! – та закрутить на голові, а очі блищать як вуглини! Казали, що вона якась напів італійка – бо чи то її батько, чи мама ніби з Італії походили – тому і вдачу таку скажену мала. Певно, вона точно з тої Італії була, кажу вам!

Дік часто розповідав містеру Гобсу про свого брата Бена, який, відтоді як подався на захід, раз чи двічі навіть писав йому.

Власне Бенові спершу не надто щастило і він мандрував у пошуках ліпшого місця. Та от нещодавно він нарешті осів на одному ранчі в Каліфорнії – бо знайшов там добру роботу.

– Та жінка, та Мінна, йому добре сала за шкіру залила, – сказав якось Дік містеру Гобсу. – Нема ради, мені часом його просто шкода…

Дік тоді сидів у бакалійника у крамниці. Містер Гобс саме набивав свою люльку.

– Бо не тре' було женитися, – поважно заявив він, підвівшися з крісла за сірниками. – Жінки… Хто-хто, а я чогось доброго від них ніколи ся не сподівав.

Містер Гобс узяв сірники з коробки – і глипнув на прилавок.

– О маєш! – вимовив він здивовано. – Та ту' лист! А я не видів. Певно, поштар лишив на прилавку… а може, то я газетою накрив.

Бакалійник схвильовано взяв у руки конверт.

– Та то ж від ньогої – вигукнув. – То лист від нього!

Містер Гобс умить забув і про люльку, і про сірники. Знову сів своє крісло і складаним ножем відкрив конверт.

– Цікаво, що там у нього тепер діється? – проказав. Та ось містер Гобс розгорнув листа і став читати:

Доринкуртський замок

Мій дорогий містере Гобсе, пишу цього листа поспіхом бо маю щось цікавого вам росповісти. знаю що ви дуже ся здивуєте мій друже як вчуєте то що я вам зараз скажу. То ось то була помилка і я зовсім не лорд і ніколи не стану графом, тут є одна жінка яка колись одружилася була з моїм дятьком Бевісом. той мій дятько помер але вона має від нього хлопчика – ото він і є лорд фонтлерой томущо в англії такий звичай що графом стає син старшого сина як вже більше нікого не лишилося, маю на увазі якщо вже нема його татка і дідуся, але мій дідусь живий то тільки дядько Бевіс помер, тому його син і є лорд Фонтлерой а я ні томущо мій татусь був наймолодшим, і тому я називаюся Седрик Ерол як то було раніше коли я жив у ньюйорку. І всі ті маєтки також будуть належати тому хлопчикові я спочатку думав що й мого поні доведеться йому віддати і щей візок, але дідусь сказав що поні і візок віддавати не треба, дідусь дуже шкодує що так сталося, мені здається, йому та жінка зовсім не подобається, він певно думає що ми з матусею засмутилися через те що я не зможу стати графом, взагалі я тепер більше хотів би бути графом ніж раніше бо тут дуже гарний замок мені тут всі подобаються зрештою коли ти багатий то можеш зробити багато корисних речей але я не є багатий тому що коли твій батько був наймолодший син і не був багатий то і я мушу навчити ся працювати аби потім піклуватися про матусю, я вже питався Вілкінса як треба доглядати за кіньми може я стану конюхом або кучером, та пані привезла до замку свого сина і мій дідусь разом з містером Гевіиіемом розмовляли з нею. мені здасть ся вона була незадоволена і сердилася бо говорила дуже голосно і мій дідусь і містер Гевіиіем коли розмовляли з нею здається також сердилися, досі я ще ніколи небачив щоб мій дідусь сердив ся і нехотівби щоб вони так сварилися але вирішив відразу все вам написати вам і Дікові бо думаю що вам то все буде цікаво отож наразі все

зі шчирими вітаннями ваш давній друг Седрик Ерол (не лорд Фонтлерой)

Містер Гобс відкинувся на спинку крісла, лист вислизнув у нього з рук і ліг на коліна, ніж і конверт упали на підлогу.

– Ну нічо' собі! – вигукнув він. – А най то грім…!

Бакалійник був настільки вражений, що навіть своєї звичної примовки не міг проказати до кінця. Він-бо завжди говорив: "А най то грім поб'є!" Але цього разу останнє слово вже не мав сили доказати. Видно, його почуття були настільки збурені цим листом, що чоловік ледве міг говорити.

– То що, виходить, все накрилося? – поспитав Дік.

– Накрилося! – вимовив містер Гобс. – Мені здається, то все ті британські 'ристократи – змовилися, аби його обібрати, бо ж він американець! Вони на нас зуб гострять ще від Революції, ото йому взяли і помстилися. Казав же я тобі: він там у небезпеці – і подиви', що сталося! Напевно, цілий уряд зібрався разом, аби таке намислити – позбавити його всіх законних прав на ті маєтки!

Він і справді неабияк розхвилювався. Спершу містер Гобс не схвалював тих змін, які настали у житті його юного друга, проте згодом уже більш-менш з усім змирився. А коли отримав листа від Седрика, то навіть у глибині душі пишався, що його юний друг зробився таким багатим і шляхетним. Звісно, містер Гобс і далі недолюблював усяких графів, проте йому добре було відомо, що і в Америці гроші є важливі, а якщо статки ще поєднані з вельможним титулом – тоді їх тим паче важче позбутися.

– Та вони хочуть його пограбувати! – вимовив бакалійник. – От що їм тре'! А люди при грошах і при становищі мали би ним опікуватися.

Він допізна не відпускав Діка і вони все обговорювали новину, яку ото дізналися з листа. Врешті Дік подався додому. Бакалійник ще відпровадив його за ріг вулиці, а повертаючись зупинився перед будинком, на якому висіло оголошення: "Здається в оренду". Чоловік якийсь час стояв, прикипівши поглядом до цього оголошення. Хапливе попахкування люлькою виказувало його хвилювання.

РОЗДІЛ 12

Чутки і претенденти

За якихось кілька днів після званого обіду у замку майже всі, хто в Англії читав газети, довідалися романтичну історію, що трапилася у Доринкурті. Тепер це обговорювалося скрізь і всюди, до найдрібніших деталей. Ішлося-бо про маленького американського хлопчика, якого привезли до Англії і який мав стати лордом Фонтлероєм. Казали, що хлопчик той був на диво милий і добрий, що всі його любили. Також говорили про старого графа, його дідуся, який страшенно пишався своїм спадкоємцем, і про напрочуд вродливу молоду жінку, матір того хлопчика, якій старий граф так і не зміг вибачити шлюбу з капітаном Еролом. Потім іще згадували дивне одруження Бевіса, покійного лорда Фонтлероя, та його дружину, про яку перед тим ніхто ані словом не чув, аж доки вона ото не появилася зі своїм сином, заявивши, що він і є справжній лорд Фонтлерой, отож усі спадкоємні права мають належати йому. Про все це багато говорилося і писалося, тим-то дуже швидко доринкуртська історія перетворилася на справжню сенсацію. Мало того, невдовзі поширилася чутка, ніби граф Доринкурт, не бажаючи змиритися з таким розвитком подій, захищатиме право свого американського внука на спадкоємство, а значить попереду ще було багато цікавого, зокрема судовий процес щодо прав на спадкоємство графа Доринкурта.

Такого пожвавлення в Ерлборо не пам'ятали від часів його заснування. У день торговиці люди збиралися групками та все розмовляли і переймалися, як то воно буде. Фермерські жінки запрошували одна одну на чай, аби лише мати змогу вкотре обговорити, що там чувати, що вони думають і що, на їхню думку, думають інші. Усі радо переповідали одне одному, як то граф розсердився і вирішив не визнавати прав того нового лорда Фонтлероя, про те, що він просто зненавидів ту жінку, матір нового претендента на спадкоємство. І, звісно, не хто інший як місіс Дібл могла тут доповісти найбільше і найдокладніше, тим-то кожен старався перехопити її увагу бодай на хвильку.

– Погані справи, скажу я вам, – розповідала вона. – Як хочете знати мою думку, шановна, то я вам так і скажу: то йому покара за те, як він обійшовся з тою ясочкою, з тою милою місіс Ерол – отак ото взяв і розлучив з дитиною. А тепер сам так прив'язався до хлопця, так його любить, так ним пишається, що геть голову згубив через те, що ото сталося. Скажу вам більше: та нова мадам зовсім на леді не подібна, ані на матір лорда. Сама нахабна, зиркає зухвало – маєте. Містер Томас сказав, що ніхто зі слуг, які ту' служать, ані не подумає виконувати її накази. Як вона зробиться ту' господинею, то він піде геть – так сказав мені Томас. А те, що її сина також не порівняти з нашим хлопчиком – то навіть нема що казати. Бог його знає, чим то все скінчиться… Знаєте, як Джейн мені то все оповіла, то мені аж ноги підкосилися…

І справді, у цілому замку відчувався неспокій: у бібліотеці, де граф розмовляв з містером Гевішемом, у кімнаті для слуг, де містер Томас разом з дворецьким та рештою слуг з ранку до вечора із запалом обговорювали новини, у стайні, де порався пригнічений Вілкінс, – він як ніколи старанно чистив гнідого поні, а тоді із сумом сказав одному кучеру, мовляв, йому ще не траплялися такі меткі юні джентльмени, які ніби ото в сідлі вродилися і що їздити з тим хлопцем було одне задоволення.

Серед усіх цих замішань і клопотів залишилася одна особа, яка зберігала цілковитий мир і спокій. Це був юний лорд Фонтлерой – який тепер уже не мав права носити ім'я лорда Фонтлероя. Коли граф узявся йому пояснювати, що відбулося, хлопчик сидів на своєму стільчику, обхопивши коліна руками, і зацікавлено слухав дідуся. Правда, далі на його личку з'явилося певне занепокоєння. Та ось розповідь добігла кінця. Седрик сидів замислений.

– Мені це все так дивно… так дивно, – вимовив він.

Граф мовчки поглянув на внука. Для нього це також було занадто дивним і несподіваним – мабуть, ніколи в житті він так не почувався. І тепер ця задума на личку внука – яке завжди променилося усмішкою і радістю…

– А чи у матусі також заберуть заберуть дім… І візок? – занепокоєно спитав Седрик.

– Ні! – рішуче відказав йому граф. – Нічого від неї не відберуть.

– Ох! – полегшено зітхнув Седрик. – Це правда? Тоді подивився на дідуся – і в його чистому погляді світився смуток.

– А той другий хлопчик… він… він тепер буде вашим внуком… як я досі… так? – поспитав він.

– Ні! – з гнівом вигукнув граф, та так, що Седрик аж підскочив.

– Ні? – здивовано перепитав він дідуся. – Але я думав…

На цьому слові хлопчик рвучко підвівся зі стільця і повів далі:

– То я зможу бути вашим внуком, навіть коли не стану графом? Я буду вашим внуком, як і досі?

Від хвилювання його личко зашарілося.

Треба було бачити, як дивився на нього старий граф! Кошлаті брови зійшлися докупи, а в очах світилося якесь геть незвичне зворушення.