Мальвіль - Сторінка 3

Інша "віха".

Мені одинадцять років. Я закохуюся в Аделаїду, переселяю "Гурток" у Мальвіль, і в мене виробляється інший погляд на релігію.

Я вже розповідав про значення мальжакської торговки в моєму пробудженні. Їй тридцять років, її зрілість зачаровує мене. Зазначаю, що й досі, незважаючи на такий суперечливий досвід, я далі завдяки їй поєдную доброту й — самі знаєте, завдяки кому — жалюгідність і черствість душі. Шкода, що це не тема моєї розповіді. Мені хотілося б розповісти про всі пристрасті на життєвих перехрестях. Коли абат Леба починає хвилюватися за нашу поведінку й каже нам під час читання катехізису про "тілесні гріхи", я цілком перетворююсь на нерви й м'язи, не можу повірити, що те "тіло" моє. Це я переповідаю Аделаїдині слова, й значення гріха здається мені чарівним.

Я навіть не журюся, що мій кумир, трохи суворий з виду, не відзначається суворістю моралі. Навпаки, дивлюся з надією в майбутнє. Однак мені здаються надзвичайно довгими ті роки, поки ростимуть у теляти роги.

Чекаючи того часу, я, принаймні влітку, дуже зайнятий. Іде шалена війна. Хвацький гугенотський капітан Емманюель Конт, замкнутий у Мальвілі зі своїми братами по релігії, боронить фортецю від зловісного Мейссоньє — ватажка Католицької ліги. Я кажу "зловісного", бо його мета — пограбувати замок і перерізати єретиків — чоловіків і жінок. За жінок правлять оберемки, а за дітей — в'язки хмизу.

Перемога не здобувається заздалегідь, вона залежить від запасів зброї. Якщо в когось поцілить або бодай злегка доторкнеться спис, стріла, камінь або в рукопашному поєдинку вістря шаблі, він вигукує: "Я отримав своє!" — і падає на землю. Дозволяється після закінчення бою дорізати поранених, убивати жінок, але не накидатися на великий оберемок хмизу, як це одного разу вчинив здоровань Пейссу з наміром згвалтувати. Ми чисті й жорстокі, якими були паші предки. Принаймі про людське око. Розпуста — справа приватна.

Якось пополудні мені щастить поцілити стрілою з вершка фортечного кам'яного муру в груди Мейссоньє. Він падає. Я висуваю голову з бійниці й, погрожуючи кулаком, вигукую лунким голосом: "Смерть тобі католицька падлюко!"

Цей жахливий крик приголомшує супротивників, вони забувають прикриватися, й наші стріли пронизують їх наскрізь.

Я виходжу з-за муру й кваплю своїх лейтенантів Колена та Жіро, щоб вони добили Дюмона й Конду, а сам прикладаю шаблю до горла Мейссоньє.

Щодо здорованя Пейссу, спершу відрубую йому ті частини тіла, якими він пишається, потім встромлюю шаблю в груди, штрикаю нею й "холодно" запитую, чи це йому приємно. Я завжди залишаю дебелого Пейссу наостанок, бо він чудово хрипить.

Цей теплий день скінчився. Ми збираємося за столом у барлозі головної башти, викурюємо по останній цигарці й жуємо жуйку, щоб приховати цигарковий запах.

І тут з того, як Мейссоньє ворушить щелепою, я здогадуюся, що він чимсь невдоволений. Під його чолом, яке увінчане волоссям, підстриженим бобриком, близько посаджені сірі очі безперестанку кліпають.

— Ну ж бо, Мейссоньє, — кажу я щиро, — що з тобою? Ти розгнівався?

Його повіки заблимали ще більше. Він вагається кинути мені докір, бо завжди це обертається проти нього. Однак на його вузький череп натискують з усіх боків, і він змушений заговорити.

— Я хочу сказати, — нарешті запально мовить він, — що ти не мав би називати мене католицькою падлюкою!

Дюмон і Конда промимрили щось, погоджуючись з ним, Колен і Жіро з прихильності до мене мовчать, але в такий спосіб, що я не можу не завважити цього. Лише Пейссу, на круглому обличчі з гарним розрізом очей якого з'являється широка посмішка, залишається байдужий.

— Як? — кажу я зухвало. — Але ж це гра! В грі я — протестант; звісно ж, не стану говорити щось добре про католика, який має намір мене вбити.

— У грі не все пробачається, — рішуче мовить Мейссоньє. — Й гра має межу. Наприклад, ти вдаєш, що відрізаєш Пейссу окремі частини тіла, однак насправді цього не робиш.

Посмішка па обличчі Пейссу ще більше розпливається.

— До того ж ми ніколи не домовлялися ображати один одного, — каже Мейссоньє, втупивши очі в стіл.

— І особливо в релігії, — докидає Дюмон.

Я зиркаю на Дюмона. Цей також надто вразливий, я його знаю.

— Я тебе не образив, — кажу енергійно, щоб його розлучити з Мейссоньє. — Я розмовляв з Мейссоньє.

— Це одне й те ж, — мовить Дюмон, — бо я католик. t

Я вигукую:

— Але ж я також католик!

— Справді, — перебиває Мейссоньє, — ти не мав би говорити погане про свою релігію.

Здоровань Пейссу зверхньо починає говорити, що "все те казки, бо й католицизм, і протестантство одне й те ж".

З усіх боків його негайно грубо обірвали. Характерна риса для цього Пейссу — фізична сила й грубість! Хай він на цьому зупиниться! Хай не втручається в релігію!

— Ти ж навіть не знаєш десяти заповідей, — мовить з презирством Мейссоньє.

— А якщо я їх знаю, — озивається здоровань Пейссу.

Він підводиться й мовби за катехізисом починає натхненно декламувати, але раптом зупиняється вже після четвертої заповіді. Його взяли на кпини, й він, осоромившись, сів.

Пригода з Пейссу дала мені змогу поміркувати.

— Гаразд, — кажу я з виглядом наївної дитини. Припустимо, що я помилився. Передусім я, коли помиляюся, не чиню, як дехто, а тут же визнаю, що помилився. Що ж, ось я помилився, ти задоволений?

— Замало сказати, що ти помилився, — бурчить Мейссоньє, наче збирається сваритися.

— Отже, — кажу я обурено, — ти думаєш, що все ж таки я зараз стану плазувати перед тобою, бо назвав тебе падлюкою?

— Мені наплювати на те, що ти мене називаєш падлюкою, — мовить Мейссоньє, — я ситий по горло твоїми образами. Але ж ти сказав: "Католицька падлюка".

— Справді, — кажу я, — не тебе я образив, а релігію.

— Еге ж, — озивається Дюмон.

Я глипаю на нього. Мейссоньє щойно втратив свого найкращого союзника.

— Ну-ну, от і маєш, — раптом подає голос маленький Колен, обертаючись до Мейссоньє. — Адже Конт визнав свої помилки, що ще тобі треба?

Мейссоньє хотів розтулити рота, але Пейссу, радий з влучної нагоди, вигукує, аж підстрибнувши:

— Все це — казки!

— Слухай, Мейссоньє, — мовлю цілком справедливо, — я тебе назвав падлюкою, а ти — мене, ну й що ж, ми — квити.

Мейссоньє червоніє.

— Я не називав тебе падлюкою, — каже він обурено.

Я дивлюся на членів "Гуртка", задумливо киваю головою й замовкаю.

— Навіть якщо ти сказав: "Я ситий по горло твоїми образами", — озивається Жіро.

— Але це не одне й те ж, — мовить Мейссоньє, який відчуває різницю між випадковою образою й навмисне сказаною, але не вміє цього висловити.

— Ти прискіпуєшся до дрібниць, — кажу я сумно.

— Не упирайся, — підстрибнувши, вигукує Мейссоньє, — ти образив релігію й цього не можеш заперечити.

— А я й не заперечую! — відказую я, щиросердо розвівши руками. — Й хвилини не збігло, як я це визнав. Правда?

— Правда, — вигукує "Гурток".

— Що ж, оскільки я образив релігію, — кажу я рішучим тоном, — піду вибачуся перед ким слід. — ("Перед ким слід" — це дядьків вислів).

"Гурток" занепокоєно дивиться на мене.

— Все ж таки ти не станеш уплутувати священика в наші ігри! — вигукує Дюмон.

Адже, на нашу думку, в абата Леби не всі клепки в голові. На сповіді має звичку зневажливо прощати, наче якийсь дріб'язок, усі наші гріхи, крім одного.

Розмова відбувається ось так: "Отче мій, я каюся, що був гордий", — "Гаразд, гаразд. Що далі?" — "Отче мій, каюся, що казав погане про свого ближнього". — "Гаразд, гаразд. Що далі?" — "Отче мій, каюся, що брехав учителеві". — "Гаразд, гаразд. Що далі?" — "Отче мій, каюся, що вкрав десять франків з маминого гаманця". — "Гаразд, гаразд. А що далі?" — "Отче мій, каюся, що чинив погані речі". — "Ох, ох, — мовить абат Леба, — нарешті!"

І починається інквізиція: "З дівчиною? З хлопчиком? З твариною? Сам? Голий чи вдягнений? Лежачи чи стоячи? В своєму ліжку? В кабінеті? В лісі? В школі? Перед дзеркалом? Скільки разів? А про що ти думаєш, коли це робиш? ("Гм, я думаю про те, що я роблю", — відповів йому якось Пейссу). Про кого ти думаєш? Про дівчину? Про товариша? Про дорослу жінку? Про родичку?"

Коли ми заснували "Гурток", перше, чому поклялися, — не прохопитися й словом перед священиком про нашу затію, бо нам здалося, що він ніколи не схоче повірити в невинність таємного товариства, яке знайшло собі схованку в місці, не відомому для дорослих. Однак "Гурток" був таки "невинним" у тому значенні цього слова, як його розуміє абат.

Я знизую плечима.

— Звичайно, ні, я не стану розповідати про це священикові. Щоб мати право на всі витівки? Ви про це думаєте. Я сказав, що піду вибачитися перед ким слід. І йду туди.

Я підводжуся й кажу коротко та поважно:

— Йдеш зі мною, Колене?

— Так, — відповідає маленький Колен, запишавшись, що я обрав його.

Він зиркає на мене й іде слідом за мною, викликавши подив у "Гуртка".

Наші велосипеди сховані в хащах перед Мальвілем.

— До Мальжака, — кажу я коротко.

Ми їдемо поряд, але мовчки, навіть на рівнині. Мені дуже подобається маленький Колен, і спершу в школі я всіляко його боронив, бо серед цих міцних хлопчаків, які в дванадцять років уже водять трактор, він тонкий і кволий, наче бабка, очі в нього — два лісові горішки — жваві й лукаві, криві брови, а кутики рота добігають аж до скронь.

Я сподівався, що в церкві не буде нікого, але не встигли ми вмоститися на лаві, як абат Леба, тягнучи ноги й згорбившись, виходить з ризниці. В напівтемряві з великою огидою завважую, як з-за колони показуються його довгий, опущений вниз ніс та задерте вгору підборіддя.

Тільки-но він помічає нас о цій незвичній порі в своїй церкві, навально нападає на нас, мов шуліка на польову мишу, й утуплюється своїми пронизливими очима в наші.

— А чого ви прийшли сюди? — питає він несподівано.

— Я прийшов виказати невеличку молитву, — відповідаю я, прикипівши до нього голубими очима й з гідністю схрестивши руки на своїй ширіньці. Потім єлейно докидаю: — Як ви нам заповідали.

— А ти? — запитує він суворо, обернувшись до Колена.

— Я також, — відповідає Колен, насмішкуватий рот та іскрометні очі якого зробили його відповідь надто несерйозною.

Його чорні очі викликають підозру, абат глипає то на одного, то на другого.

— Хіба ви не могли прийти раніше висповідатися? — запитує він, обертаючись до мене.