Мальвіль - Сторінка 4

,

— Ні, пане священику, — відповідаю рішуче й додаю: — Я вже сповідався в суботу.

Він сердито випростовується й мовить, багатозначно дивлячись на мене:

— Ти почнеш мені казати, що не нагрішив від суботи?

Я хвилююся. Ой леле, абат не відає про мою кровозмісну пристрасть до Аделаїди. Принаймні я вважаю її кровозмісною відтоді, як священик мені сказав: "Тобі не соромно! Жінка віку твоєї матері". І я не знаю, чому він додав: "І яка важить удвічі більше від тебе". Адже насправді кохання — це не питання про кілограми. Особливо коли йдеться тільки про "погані думки".

— О, нагрішив, але не дуже.

— Не дуже! — каже він, стиснувши собі пальці, щоб присоромити нас. — Що, наприклад?

— Ну, — кажу я цілком випадково, — набрехав татові.

— Гаразд, гаразд, — мовить абат Леба. — А що ще?

Я дивлюся на нього. Все ж таки він не почне зараз сповідати мене без моєї згоди просто серед церкви! Й до того ж у присутності Колена!

— Більше нічого, — відповідаю я впевнено.

Абат Леба кидає на мене доскіпливий погляд, але мої прозорі очі уникають його, й цей погляд губиться десь у просторі.

— А ти? — запитує він, обертаючись до Колена.

— Я також, — відповідає Колен.

— Ти також! — глузує абат. — Ти також набрехав своєму татові. Й це, на твою думку, ти також не дуже нагрішив!

— Ні, пане священику, — каже Колен, — я... я своїй матері набрехав, — і кутики його губ здіймаються аж до скронь.

Я побоююся, щоб абат Леба не розгнівався й не вигнав пас із святого дому. Але він зумів опанувати собою.

— Отже, — каже він майже погрозливим тоном, звертаючись до Колена, — тобі просто спало на думку завітати до церкви, щоб виказати невеличку молитву?

Я розтуляю рота, щоб відповісти, але абат Леба перебиває мене:

— Ну ж бо, Конте, замовкни! Я тебе знаю! У тебе завжди е відповідь! Дай змогу Коленові відповісти.

— Ні, пане священику, — відповідає Колен, — то не мені спало на думку, а Контові.

— А, Контові! Чудово! Чудово! Ще правдоподібніше! — каже абат Леба з прикрою іронією. — А де ви перебували, коли йому спало це на думку?

— На шляху, — відповідає Колен. — Ми просто собі їхали, ні про що погане не мислили, як раптом Конт каже мені: "Нумо, ходімо до церкви й викажемо невеличку молитву". — "Й справді", — відповідаю я. І ось ми тут, — провадить далі маленький Колен, кутики губ якого мимоволі здіймаються вгору.

— "Нумо, ходімо до церкви й викажемо невеличку молитву"! — перекривляє його абат Леба з прихованим гнівом. Він допитується: — А звідки ви поверталися, коли їхали велосипедами цим шляхом?

— З ферми "Сім буків", — не вагаючись, відповідає Колен.

Еге ж, це геніально з боку маленького Колена, бо, якщо є людина в Мальжаку, до якої справді не зможе звернутися абат Леба, аби переконатися, що ми в неї проводили своє дозвілля, то це — мій дядько.

Абат Леба переводить погляд з моїх прозорих очей на гондолоподібне усміхнене Коленове обличчя. Він перебуває у становищі мушкетера, який під час дуелі дивиться на свою шаблю, що відлетіла від нього за десять кроків: принаймні я уявляю собі таку картину, щоб потім розповісти про нашу розмову "Гурткові".

— Що ж, моліться, моліться, — зрештою каже ущипливо абат Леба, — вам треба молитися, одному й другому! Він одвертається від нас так, мовби залишив нас на поталу злому духові. І, тягнучи ноги, згорбившись, виставивши вперед важке обличчя, простує до ризниці, двері якої з грюкотом зачиняються за ним.

Коли знову настає тиша, я схрещую руки на грудях, зосереджую погляд на маленькому світельці дарохоронильниці й веду пошепки, але так, щоб міг почути Колен:

— Боже мій, я каюся, що образив релігію.

Якби цієї миті відчинилися дверцята дарохоронильниці, засвітившись, і якби поважний та лункий голос, наче в радіодиктора, промовив: "Дитино моя, я прощаю тобі, а за кару ти маєш десять разів виказати "отче наш", я зовсім не здивувався б. Але не відбулося нічого, й важко було мені пізнати власний голос та накласти на себе кару з десяти "отче наших". Для рівноваги я наготувався додати десять "молитов богородиці", але відразу відмовився, подумавши, якщо часом бог — протестант, він не буде анітрохи мені вдячний, що я висунув пречисту надто вперед.

Я ще не встиг проказати тричі "отче наш", як Колен штовхнув мене ліктем.

— Що ти робиш? Підемо звідси.

Я повертаю до нього голову, суворо дивлюся.

— Зачекай! Мушу спокутувати свої гріхи.

Колен замовкає. Й далі він мовчатиме. Наче оніміє. Ніякого подиву. Ніяких запитань.

А сьогодні я вважаю, що тоді не був щирим. У одинадцять років усе зводиться до гри, ніяких проблем не виникає. Лише приголомшує мене моя відвага — адже я подумав, що можу проминути абата Лебу й налагодити безпосередні стосунки з богом.

Квітень 1970 року: наступна "віха". Стрибок на двадцять два роки. Я трохи шкодую, що довелося замінити коротенькі штанці на довгі штани дорослої людини. Мені тридцять чотири роки, я — директор Мальжакської школи; навпроти мене сидить у себе на кухні дядько й смокче люльку. В нього справи з кіньми йдуть добре, навіть надто добре. Щоб розширити діло, він намагається скуповувати землю, але тільки-но йому припаде до вподоби якась нива — його мають за багатія, — одразу правлять за неї вдвічі більше.

— Взяти хоча б Берто. Ти знаєш Берто. Два роки він водив мене за носа. А тоді загнув таку ціну! До речі, мені наплювати на ферму Берто. Я купив би її тільки в крайньому разі. Ні, Емманюелю, я скажу, що мені було потрібне, — Мальвіль.

— Мальвіль!

— Так, — мовить дядько. — Мальвіль.

— Але ж, — дивуюся я, — там тільки ліс і руїни.

— О-о, — каже дядько, — я тобі розповім, що таке Мальвіль. Мальвіль — це шістдесят п'ять гектарів землі першого гатунку, що менш як п'ятдесят років тому поросла лісом. Мальвіль — це виноградник, що давав найкращий виноград у наших краях за часів мого батька. Звісно, все доведеться пересаджувати, але ж земля буде. В Мальвілі є льох, іншого такого в Мальжаку не знайдеш: склепистий, прохолодний і великий, наче шкільне подвір'я. Мальвіль оточений муром, до якого можна прибудувати піддашок і з обтесаного каміння, — варто тобі тільки нахилитися, щоб підняти його, — побудувати чимало конюшень і окремих стійл. До того ж Мальвіль зовсім поруч. Він межує з фермою "Сім буків". Можна подумати, що, зрештою, — додав він, мимовільно усміхаючись, — колись замок належав до ферми.

Розмова відбувається після вечері. Дядько сидить на кухні — не за столом, а біля нього, попихкує люлькою, попустивши на одну дірочку пасок на своєму худому животі.

Я дивлюся на дядька, й він здогадується, що я все зрозумів.

— Еге ж, — озивається дядько, — я провалив справу. — Знову смокче люльку. — Я грубо вилаяв Грімо.

— Грімо?

— Повіреного в справах графа. Побачивши, що він користується довір'ям у графа й що граф, який живе десь у Парижі, нічого не вдіє без нього, Грімо став вимагати хабара. Він назвав це "гонораром за переговори".

— Пікантний вислів.

— Тобі теж так здається? — питає дядько.

Він далі смокче люльку.

— І багато?

— Два мільйони.

— Та ну?!

— Не така вже й мала сума. Та була змога наторгуватися. Але замість цього я написав графові, а той, як завжди, передав листа Грімо. Й Грімо став мені докоряти.

Дядько зітхнув, випустивши з рота хмарку диму.

— Друга помилка, якої я припустився, вже непоправна: я трубо вилаяв Грімо. Як бачиш, доказ того, що й у шістдесят років ще роблять дурниці. В ділі не слід ніколи нікого лаяти, затям собі це, Емманюелю, навіть шахрая. Бо шахрай, хоч який би він там був, усе ж таки має почуття власної гідності. З того дня Грімо став мені на перешкоді. Я писав графові двічі. Він мені не відповів.

Запала мовчанка. Я надто добре знаю дядька, щоб перебивати його вічні нарікання. Він не любить сумувати. А втім, він знизує плечима, простигає ноги на стілець, закладає великого пальця лівої руки за пасок і веде далі:

— Все провалилося, провалилося. Однак я можу жити без Мальвіля. Й я живу непогано. Заробляю вдосталь грошей і, головне, роблю все, що мені забагнеться. Немає жодної особи ні наді мною, ні поряд, яка могла б надокучити мені. На мій погляд, життя цікаве. А оскільки в мене міцне здоров'я, то я так можу прожити ще з двадцять ровів. Більше не хочу.

Очевидно, це занадто багато. Розмова ця відбулась у неділю ввечері. А наступної неділі, повертаючись з футбольного матчу з Ла-Рока, дядько разом з моїми батьками загинув у автомобільній катастрофі.

Дише якихось п'ятнадцять кілометрів відділяють Мальжак від Ла-Рока, але цього вистачило, щоб якийсь автобус приплескав маленький автомобільчик "4-L" до дерева. За інших обставин дядько міг би поїхати на матч з хлопчаками автомобілем "пежо" з універсальним кузовом, але "пежо" саме був у ремонті у власника гаража, а його грузовика "сітроен", яким дядько перевозив коней, не було на фермі: один із дядькових клієнтів наполягав, щоб йому доставили коней в неділю. Я також мав би їхати автомобілем "4-L" на футбол, але один із моїх старших учнів упав уранці з мотопеда, й я пішов пополудні до лікарні, щоб довідатися про його здоров'я.

Якби ще жив абат Леба, він сказав би: "То провидіння врятувало тебе, Емманюелю". Так, але ж чому мене? Побоюючись подібної розмови, люди в такий спосіб тільки відсувають на задній план цю проблему. Ліпше буде нічого не казати. Справді ж бо, тут нічого не вдієш. Пригода така безглузда, й, незважаючи ні на що, тане велике бажання зрозуміти її.

Спотворені тіла привезли на ферму "Сім буків", і я сидів біля них з Мену, чекаючи на своїх сестер. Сиділи ми мовчки біля небіжчиків в суцільній тиші, Момо вмостився на долівці в куточку кімнати й на все відповідав "ні". Пізно ввечері заходилися іржати коні: Момо забув насипати їм ячменю. Мену подивилася на нього, але він, з виду суворий, заперечливо похитав головою. Я підвівся й пішов насипати коням ячменю.

Не встиг я повернутися до кімнати покійників, як мої сестри підкотили на автомобілі з головного міста департаменту. Їхня проворність мне дивує, але ще більше дивує те, що вони вже були в жалобі. Вони вдяглися з ніг до голови в чорне, мовби заздалегідь передбачили загибель батьків. Переступивши поріг ферми "Сім буків", навіть ще не скинувши капелюшки й вуалі, залилися слізьми й заголосили.

У них якась незбагненна злість на мене.