Мальвіль - Сторінка 34

Й ми вдячні їй за це, навіть Мейссоньє, я цього певен, хоча він такий доброчесний з виду.

Мабуть, Тома відчув, що я вдався до спогадів, бо мовчить. І я веду далі, тепер майже переконавшись, що взяв гору.

— Це питання не моралі, а призвичаєння до обставин. Тома, в Індії є каста, в якій, наприклад, об'єднуються п'ять братів, щоб одружитися з однією дівчиною. Ці брати і єдина жінка створюють сім'ю, яка виховує дітей, не дошукуючись, від кого вони. Там вдаються до цього, бо кожен брат неспроможний сам утримати свою сім'ю. їх штовхають на це злидні, а нас тепер — необхідність. М'єтта — єдина тут жінка, здатна народжувати дітей.

Всі вони мовчать. Тома, який, мабуть, почуває себе побитим, більше не хоче сперечатися, й інші не бажають висловлюватися. Та все ж я хочу почути їхню думку, тому запитально дивлюсь на них і кажу:

— Ну?

— Мені це не подобається, — каже Пейссу.

— Що — це?

— Ота твоя індійська система.

— Питання ставиться не про те, що подобається, а про необхідність.

— Ні, я проти того, щоб ділити одну жінку з багатьма, — наполягає Пейссу.

Мовчанка.

— Я згоден з Пейссу, — озивається Колен.

— Я теж, — мовить Мейссоньє.

— І я, — роздратовано посміхається Тома.

Я дивлюсь на вогонь. Сталося щось неймовірне: я залишився сам! Мене побито! Причому вперше відтоді, як у дванадцять років я очолив, так би мовити, колективне керівництво "Гуртка". Я почуваюся дуже ображеним. Хочу не показувати цього й, ніби нічого не трапилося, повести мову далі, перейти до порядку денного. Та мені це не вдається. Щось здушує горло.

— Авжеж. Шануймо шлюб. Не порушуймо подружню вірність, навіть за згодою. Умовна мораль не вмерла. На мою думку, ця шанована система зовсім не зможе прищепитися в общині з шести чоловіків, яким випало ділити єдину жінку. Однак не можна брати гору над усіма. Позиція моїх товаришів здається мені максималістською й безглуздою: краще лишитися неодруженим до кінця життя, якщо не мати власної дружини. Правда, кожен сподівається бути обраним.

Я мовчу. Хвилююсь за майбутнє. Боюся обману, ревнощів, а можливо, навіть убивства. А також, і я цього зовсім не приховую, відчуваю болісний жаль, що не скористався з нагоди в "Ставку". Мені не дуже віддячили за те, що я контролював свої "пристрасті".

Після дуже неспокійної ночі на світанку наступного дня мене розбудив дзвін надбрамної башти, що бив, наче на сполох. То був велетенський церковний дзвін, що його я купив і повісив біля входу до надбрамної башти, щоб відвідувачі й туристи могли повідомляти про свій прихід. Проте його бамкання було надто гучне, — мені казали, що воно долинало навіть до Ла-Рока, — і я поставив електричний дзвінок, який тепер був уже не потрібен.

Я запитую себе: що ж могло скоїтися, що так гучно й довго дзвонять? Зіскакую з ліжка, натягую штани, взуваю чоботи на босу ногу й, схопивши карабін, в супроводі Тома, який теж озброївся, лечу крученими сходами на перший поверх, мчу звідти через звідний міст за першу огорожу.

Всі, одягнені похапцем, зібралися тут, перед "Материнством", де Маркіза зі "Ставка" щойно народила в кутку стійла одне теля й зараз народжує друге. Момо, якому мати доручила повідомити нам цю новину, шаленіючи від захоплення, вдарив у дзвін. Я картаю його. Нагадую про свою рішучу й неодноразову заборону торкатися дзвона, відтак, обернувшись до Фальвіни, вітаю її з телятами, до речі, з двома теличками.

Фальвіна дуже запишалася, ніби вона сама їх народила, й без угаву цокотить у стійлі з Мену: обидві вони готові допомагати Маркізі, але дарма, бо друге теля, кругленьке, слиняве й таке ніжне, вже лежить на підлозі. Пейссу, Мейссоньє, Колен і Жаке кидають репліки. Хтось згадує, де він бачив чи чув, щоб корова народила близнят. Усі ми зіперлися на перегородку стійла, поклавши підборіддя на поруччя, М'єтта також стоїть біля нас.

Вона одягнена благенько, волосся в неї розкуйовджене, ще заспана. Коли я її побачив, серце в мене закалатало, немов божевільне. Гаразд. Помилуймося телятами. Вони кольору червоного дерева й не такі вже маленькі, як це можна було б гадати.

— Дивлячись на Маркізу, — зауважує Пейссу, — ніхто не сказав би, що вона народить двох телят.

— Я бачила корів, які були набагато повніші, ніж ця, — твердить Мену. — І, дивися, ця народила двох, і обоє гарненькі. Де вона тільки їх носила?

— Можеш вважати, що тобі пощастило, — звертається Пейссу до Фальвіни (не знаю, чому ми всі вшановуємо Фальвіну за корову, яка, по суті, тепер належить Мальвілю, мабуть, прагнемо вибачитися за вчорашню холодну зустріч). — Гадаю, Фальвіно, — поважно веде далі Пейссу, — що ти не захочеш продати корову, яка народжує близнят. Навпаки, ти продаси за тиждень обох телят, за яких візьмеш щонайменше шістдесят тисяч франків. Не кажучи вже про те молоко, що потім ти матимеш. Це справді золота корівка. Тим більше, що вона знову може народити двійню.

— Дурню, а кому ти продаси тепер цих телят? — питає Колен.

— Та це я так, — задумливо відповідає Пейссу, примруживши очі. Він, певне, мріє про зразковий хлів з електродоїлками й коровами, які народжують тільки близнят. Він забуває дивитися на М'єтту. Справді ж, сьогодні вранці, після вчорашнього вечірнього голосування, ми тільки крадькома зиркаємо на неї. Кожен прагне не подати знаку перед товаришами, ніби він надто поспішає бути першим обранцем.

Я перераховую: Принцеса, Маркіза й двоє новонароджених, яких ми вирішуємо назвати Графинею й Баронесою, щоб доповнити колекцію титулів. Ох, я забув: ми залишили в "Ставку" Смуглянку, хоч не таку аристократку, як інші, зате дійну й без теляти. Отже, Мальвіль має п'ять корів, дорослого бика й бичка Принца. Останнього ми триматимемо також, бо не можемо ризикувати залишатися лише з одним самцем. Щодо коней, маємо три кобили — Бурку, Любоньку, її доньку Насмішку й жеребця Силача. Не рахую свиней — їх тепер у нас багато, було б чим годувати. Коли я думаю про всіх цих тварин, мене поймає палке почуття безпеки, злегка забарвлене страхом, що поля не зможуть прогодувати не тільки їх, а й нас. Цікаво, що із зникненням грошей відпали й додаткові потреби. Наче в прадавні часи, ми думаємо про їжу, землю, поголів'я худоби й про продовження роду. Візьмемо М'єтту. Я дивлюся на неї зовсім не так, як дивився на Біргітту. Біргітта була для мене просто забавкою, а на М'єтту дивлюся, як на жінку, що повинна родити.

Чотири дні двома возами нам довелося перевозити майно зі "Ставка" до Мальвіля. Городяни нарікають, коли їм доводиться переселятися, вони уявлення не мають, скільки речей можна нагромадити на фермі протягом життя, і всі ті речі необхідні й здебільшого громіздкі. Я не кажу вже про тварин, фураж і зерно.

Минуло чотири дні, й ми знов поїхали орати маленьку ниву в Рюнах, виробивши перед цим нові правила безпеки. Жаке орав, а ми по черзі вартували з карабіном на невеличкому пагорку, що височів на захід од Рюнів. Якби вартовий побачив одну або кілька підозрілих осіб, йому звелено було стріляти вгору й не показуватися. Це дало б змогу Жаке втекти з конем до замку, а нам — прибігти на місце події з рушницями, тепер уже з трьома, якщо рахувати Варвурдову, до того ж ще й четвертий карабін.

Зброї було дуже мало. Тоді мені спав на думку Варвурдів лук, який виявився досить грізною і влучною зброєю в близькому бою. Біргітта колись навчила мене стріляти з лука, й, нехтуючи загальним скептицизмом, я став тренуватися на доріжці, що вела за першу огорожу. Доклавши трохи зусиль, я досяг задовільних результатів, потім поволі збільшував відстань. Через кілька днів я вже влучав однією з трьох стріл у мішень на відстані сорока метрів. Звичайно, мені ще далеко було до Вільгельма Телля й навіть до Варвурда, але загалом лук стріляє краще, ніж мисливська рушниця, яка, починаючи з п'ятдесяти метрів, надто розсіває шріт. Мене дивувала також пробивна сила стріли, яка впивалася так глибоко в тверду мішень, що іноді доводилося висмикувати її двома руками.

Коли друзі довідалися про це моє досягнення, в них прокинувся дух змагання, й відтепер стрільба з лука стала для нас улюбленим дозвіллям. Мене наздогнав і навіть випередив малюк Колен, який з шістдесятиметрової відстані посилав усі три стріли в мішень і потроху почав влучати ними ближче до центру.

З нас п'яти, а якщо рахувати Жаке, то шести, хоча його ми ще не залучаємо до стрільби, Колен був найнижчого зросту й найслабкіший. Ми так звикли до цього, що навіть у вічі називали його "малюком". Не думали, що він може образитися, бо Колен ніколи не протестував проти такого епітету. Й, раптом побачивши, який він радий, що перевершив нас у стрільбі з лука, я зрозумів: він завжди страждав, що був такого маленького зросту. Лук — і той був вищий за нього. Але коли Колен брав його в руки, — це траплялося з ним часто, бо він став тренуватися більше, ніж ми, — то почувався королем. Ополудні, пообідавши, я бачив, як Колен сидів біля одного з вікон великої зали й уважно вивчав теорію стрільби з лука за підручником, що його мені купила Біргітта. Одне слово, малюк Колен став нашим великим стрільцем з лука. Я почав його так називати, помітивши, скільки радості приносило йому слово "великий" навіть у переносному значенні.

Він умовив Мейссоньє змайструвати ще три луки. Кожен, вважав Колен, повинен мати свій лук. Я заохочував кожну його ініціативу, бо думав про ті часи, коли в нас закінчаться набої й ми не матимемо з чого їх виготовити; тоді наші рушниці нічого не будуть варті в світі, в якому, цілком очевидно, не зникне насильство, хоч і не буде вогнепальної зброї.

Вже цілий місяць минув відтоді, як на світанку Момо вдарив у дзвін, щоб повідомити, що Маркіза народила двох телят. Одного вечора, десь близько сьомої, коли я готувався зачинити свою кімнату в головній башті, щоб з біблією під пахвою спуститися вниз, Тома, який стояв уже на сходах, сказав мені: "Ти дуже схожий на святошу". Замикаючи двері, я повернув голову до нього, щоб відповісти йому, коли раптом знову пролунав дзвін, не так гучно, як тоді, але перші два удари були могутні, а третій трохи слабший, після чого запала незвичайна тиша. Я завмер. То дзвонив не Момо. То не його "почерк". Я знову відчинив двері, поклав біблію на стіл, схопив свій карабін і подав рушницю Тома.

Ми мовчки побігли до надбрамної башти.