Мальвіль - Сторінка 57

Каті не сподівалася цього: мабуть, не приймає мене серйозно за мальвільського абата.

— Ти погано сповідалася, — проваджу далі суворо. — Ти навіть не засудила себе за свій найтяжчий гріх.

— А що це таке було, на твою думку, якщо не сповідь? — запитує вона з агресивністю, яку ледь стримує.

— Кокетство.

— Ага! — вигукує Каті.

— О, звісно, — кажу я, — для тебе — це ніщо! Ти кохаєш свого чоловіка, знаєш, що не зраджуватимеш його, — тут вона глузливо посміхається, — й міркуєш собі так: піду трохи розважусь! На жаль, такі розваги в общині з шести чоловіків і двох жінок дуже небезпечні. А твоє кокетство, якщо я не покладу йому край, призведе до страшного скандалу в Мальвілі. Пейссу й так занадто задивляється на тебе.

— Ти так гадаєш? — запитує Каті.

Вона сяє! Навіть не силкується вдати, що розкаюється!

— Гадаю, так! Іншим ти теж крутиш голови. На щастя, їм байдуже до твоїх бісиків.

— Хочеш сказати, що це тобі байдуже, — каже вона з викликом. — Але ж я знала про це. Тобі подобаються тільки дебелі дівки на зразок тієї голої, фотографію якої ти почепив над своїм ліжком. Ти як священик справді дивуєш мене! Я сподівалася побачити там розп'яття!

Слово честі, вона кусається!

— То репродукція картини Ренуара, — відказую я, дивуючись, що раптом почав боронитися. — Ти нічого не тямиш у мистецтві.

— А портрет твоєї німчурки на письмовому столі — теж мистецтво? Вона жахлива! А втім, тобі начхати на неї, в тебе є Евеліна.

Яка гадюка! Я кажу, ледве стримуючи гнів:

— Як це — в мене є Евеліна? Що означають слова "в тебе є Евеліна"? Ти маєш мене за Варвурда?

Й утупившись очима в її очі, я приголомшую Каті. Вона одразу ж відступає.

— Розумієш, я не це хотіла сказати, — каже вона. — Все це мене не обходить.

Мені начхати, обходить її це чи ні! Поволі заспокоююсь. Підводжу голову й кажу:

— По суті, ти мрієш, щоб усі чоловіки в Мальвілі закохались у тебе й умирали з відчаю. А ти тим часом кохатимеш тільки Тома.

Гадаю, що принаймні в цю хвилину я влучив у ціль. Бо бачу, як у її очах, спалахує гнів.

— А чого ти хочеш? — запитує вона. — Не можуть бути всі повіями, як твоя М'єтта.

Западає мовчанка. Я кажу, не підвищуючи голосу:

— Ти гарно говориш про свою сестру. Браво!

Та Каті все ж непогана дівчина. Вона зашарілася, їй стало ніяково.

— Я дуже люблю її, ти ж знаєш. Не подумай чогось поганого, — Каті замовкає, а перегодя додає: — Певне, ти маєш мене за грубіянку.

Я всміхаюсь їй:

— Я маю тебе за молоду й зухвалу.

Оскільки вона не каже більше нічого, дивуючись, що я приязно розмовляю з нею після всіх її вихилясів, я додаю:

— Візьми свого Тома. Він чемний. А ти схильна зловживати цим. Ти крутиш ним і робиш неправильно. Бо Тома не якийсь там тюхтій. Він справжній чоловік і зненавидить тебе.

— Він уже ненавидить мене.

— За ті дурниці, що їх ти примусила його зробити?

— Еге ж!

Я підводжусь і знову всміхаюсь їй.

— Не журись, усе владнається. На зборах він усю вину взяв на себе. Захищав тебе, наче лев.

Каті дивиться на мене палючими очима.

— Але ти також не був дуже злий на зборах.

— Та все ж я хочу тобі сказати: будь трохи обережніша з Пейссу.

— Цього не можу тобі пообіцяти, — відверто зізнається вона, я ніколи не могла встояти перед чоловіками.

Я вражено дивлюсь на неї. Ось що мене бентежить. Розмірковую. Анітрохи я не зрозумів цю дівчину! Якщо вона каже правду, то весь мій аналіз і шеляга не вартий. Каті додає:

— Знаєш, ти скорше був би непоганим ловеласом, ніж священиком. Ну гаразд, даруй мені всі мої лихі вихватки, особливо вибачай за... Одне слово, за все. Річ у тім, що мені важко стримувати свій язик. Чи можу поцілувати тебе?

Й вона справді цілує мене. Цей поцілунок зовсім відрізняється від попереднього, коли вона ввійшла. Та все ж не перебільшуватимемо його чистоти. Він мене збентежив. Я відчиняю двері, й Каті виходить, біжить безлюдною площадкою, а коли наблизилась до кручених сходів, обертається й ще махає мені рукою.

Ми поховали Момо поряд із Жерменом і невеличкою могилкою, в якій лежать останки родини моїх приятелів. Це кладовище з'явилося в день події, воно стало часткою "пізнішого світу", й ми знали, що теж там колись усі ляжемо. Воно розмістилося перед першою огорожею, в колишньому паркінгу. Там є невеличкий майданчик, що врізається в скелю й трохи далі, метрів за сорок, звужується й перетворюється на доріжку, яка стелиться між скелею й стрімчаком, а потім майже під прямим кутом завертає за скелю.

Саме тут, у вузенькому перешийку між проваллям і кам'яною брилою, яка нависає над ним, ми вирішуємо звести паркан, який буде захищати нас на випадок нічного штурму. Це стіна з міцних, дубових, добре припасованих одна до одної дощок, внизу отвір, крізь який людина може пролізти тільки рачки. Саме через цей отвір будемо пропускати відвідувача, роздивившись його перед цим у вічко, зроблене біля потайного віконця. Заслінку на отворі відсуватимемо лише тоді, коли переконаємося, що це нічим нам не загрожує.

Ми подумали також про можливий штурм. Над парканом, який може розсуватися, щоб пропустити воза, протягли чотири нитки колючого дроту й почіпляли порожні бляшанки, до нього неможливо доторкнутися, не зчинивши гармидеру. Однак відвідувачі доброї волі можуть скористатися з дзвоника, що його Колен розшукав серед свого майна й повісив біля потайного віконця.

Мейссоньє назвав майданчик між парканом і ровом першої огорожі зоною передньої оборони — ЗПО.

Ми вирішили заповнити ЗПО пастками — в шаховому порядку, лишивши понад правим берегом рову нешироку дорогу. Ці пастки, або "капкани для дурня", як їх назвав Мейссоньє, були найкласичнішого типу: ямки завглибшки сантиметрів шістдесят, на дні яких стриміли гострі кілки. Ямки ми прикрили картоном і присипали землею. Маскування — річ не зайва.

Тим часом Пейссу завершував мур першої огорожі, піднявши його на півтора метра на міцних дерев'яних перемичках, перекинутих над бійницями. Коли він скінчив, то попросив Мейссоньє закрити ці бійниці товстими дерев'яними щитами, які "могли б відчинятися з зовнішнього боку знизу вгору. Так зможеш стріляти з-за прикриття, стоячи на фортечній стіні, й не будеш правити за мішень для якогось негідника".

Звичайно, Пейссу припускав, хоч і не говорив цього, і ми також припускали разом із ним, що нападники матимуть, як і ми, лише мисливські рушниці, й товсті сухі дубові дошки будуть для нас надійним прикриттям. Припущення, звичайно, нічим не обгрунтоване.

Того ж ранку я був сам у ЗПО. Спорудження паркана вже завершено, лише пастки ще не зовсім готові. Задзеленчав дзвінок — то приїхав Газель на великому сірому Фюльберовому віслюку. Коли я відхилив заслінку на потайному віконці, він саме зліз з осла й обернув до мене чемне холодне обличчя.

Газель не схотів "підкріпитися", подав мені у віконце листа від Фюльбера й заявив, що почекає на відповідь біля паркана. Правда, я не дуже наполягав, щоб він заходив, бо обладнання ЗПО ще далеко не завершено. Ризикувати не варто.

Ось цей лист:

"Шановний Емманюелю!

Дякую тобі за попередження про ватаги грабіжників. Ми нічого подібного не бачили в наших краях. Правда, ми не такі багаті, як Мальвіль.

Будь ласка, передай мої співчуття Мену з приводу загибелі її сина й скажи їй, що я не забуваю про нього в своїх молитвах.

Іще я хочу повідомити, що збори правовірних парафіян обрали мене єпіскопом ла-рокським.

Отже, я можу висвятити пана Газеля й призначити його священиком у Курсежак та абатом у Мальвіль.

Незважаючи на бажання зробити тобі приємне, я б порушив свої обов'язки, якби визнав священицькі функції, що їх ти, мабуть, думав узяти на себе.

Наступної неділі відправляти месу в Мальвілі приїде пан абат Газель. Сподіваюсь, що ти влаштуєш йому теплу зустріч.

Прошу тебе, шановний Емманюелю, повірити в мої щирі християнські почуття.

Фюльбер Ле-Но, єпіскоп ла-рокський.

Р. S. Арман занедужав і мусить лежати в ліжку, тому доручаю панові Газелеві відвезти тобі листа й привезти відповідь".

Скінчивши читати цього химерного листа, я знову відхилив заслінку на потайному віконці. (Я закрив її одразу ж, як одержав листа, бо не хотів, щоб Газель побачив пастки, які ми саме готували). Газель стояв під парканом, його клоунське обличчя застигло в напруженому чеканні.

— Газелю, — мовив я, — зараз я не можу відповісти тобі. Маю порадитися на зборах Мальвіля. Колен привезе відповідь Фюльберові завтра.

— В такому разі я сам приїду по неї вранці, — відказав і Газель мелодійним голосом.

— Та що ти, не треба, я не хочу примушувати тебе два дні підряд їздити по тридцять кілометрів. Поїде Колен.

Запала мовчанка. Газель закліпав очима й трохи збентежено мовив:

— Даруй мені, але ми не допускаємо до Ла-Рока більше нікого з чужинців, які не належать до нашої парафії.

— Що? — недовірливо перепитав я. — І ці чужинці — це ми?

— Не зовсім, — відповів Газель, опускаючи очі.

— А що, крім нас, є ще інші люди в наших краях?

— Зрештою, — мовив Газель, — так ухвалила парафіяльна рада.

Я з обуренням сказав:

— Хвала парафіяльній раді! А чи не спадало на думку парафіяльній раді, що Мальвіль може застосувати таке саме правило до ла-рокських людей!

Газель, опустивши очі, мовчав. Я повів далі:

— Однак ти не знаєш, що Фюльбер збирається наступної неділі послати тебе сюди правити месу.

— Знаю, — відповів Газель.

— Отже, ти маєш право входити до Мальвіля, а я не маю права приїхати до Ла-Рока!

— Зрештою, — відказав Газель, — це тимчасове рішення.

— Ну, ну, а чому тимчасове?

— Не знаю, — відповів Газель.

"Він добре знає", — подумав я і крижаним тоном сказав:

— Що ж, тоді до завтра.

Газель попрощався й, повернувшись до мене спиною, намірився сідати на віслюка. Я знову гукнув:

— Газелю!

Biн наблизився до мене.

— Що за хвороба в Армана?

Справді ж бо, мені спало на думку, що в Ла-Році почалася якась пошесть і тепер він ізольовувався, щоб не дати їй поширитись. Коли поміркувати, думка ця безглузда. Фюльбер не здатний на альтруїстичні почуття.

Одначе моє запитання надзвичайно вразило Газеля. Він почервонів, губи в нього затремтіли, він намагався уникнути мого погляду.

— Не знаю, — відповів вій.

— Як то не знаєш?

— Монсеньйор сам доглядає Армана, — відповів Газель.

Мені потрібна була ціла хвилина, аби збагнути, що слово "монсеньйор" стосувалося Фюльбера.