Мальвіль - Сторінка 56

Я вважаю, Емманюель припустився помилки, не зважившись стріляти раніше. Якби він не зволікав, Момо залишився б живий.

Ніхто не обурився, але друзі дивилися на нього з осудом. Однак цього разу я не буду хитрувати. Справа надто серйозна. Я кажу:

— Тома, ти висловився нетактовно, але правильно. Отже, дозволю собі підправити тебе. Я припустився не однієї помилки, а двох. Перша — загального порядку: я виявився надзвичайно малодушним щодо Евеліни. Я дозволив дівчиську водити себе за носа й цим подав поганий приклад громаді. Якби в ту хвилину, коли я біг з Мальвіля в Рюни, я не мав на руках Евеліни, то зміг би допомогти Мену втримати Момо принаймні до приходу Тома. — Якусь хвилину я мовчу, а потім додаю. — Отож я хочу показати тобі, Тома, що свою малодушність щодо Евеліни ставлю на одну дошку з твоєю щодо Каті.

— Так то воно так, але Евеліна не є твоєю дружиною, — озивається Тома.

Я холодно відповідаю:

— Ти вбачаєш у цьому обставину, яка обтяжує вину?

Тома розгублено мовчить. Гадаю, він хотів сказати, що той факт, що він одружений з Каті, пом'якшує його вину. Але не наважився прилюдно висловити таку думку, яка видала б його малодушність.

— Друга помилка. Як уже сказав Тома, я не зважився трохи раніше вистрелити в грабіжників.

Мейссоньє зводить угору обидві руки.

— Треба бути справедливим! — рішуче мовить він. — Якщо й була помилка, то не ти один припустився її. Ніхто з нас не міг насмілитися стріляти в цих нещасних. Вони були такі виснажені! Такі голодні!

Я питаю:

— Тома, ти теж відчув це?

— Так, — не вагаючись, відповідає він.

— В такому разі, — кажу я, — я змушений зробити висновок, що помилка була колективна.

— Еге ж, — озивається Тома, — але ти завинив у ній найбільше, адже ти — командир.

Я зводжу обидві руки вгору й палко вигукую:

— Так! Ось у чому суть! А чи командир я? Хіба можна бути командиром, коли двоє дорослих людей з твого загону, яким ти збираєшся командувати, у розпалі бою не підкоряються твоїм наказам?

Западає тиша, й я не порушую її. Хай трошки вони всі помовчать.

— На мою думку, — озивається Колен, — склалося не зовсім зрозуміле становище. В Мальвілі проводяться збори й спільно ухвалюються рішення. Так. На цих зборах Емманюель відіграє головну роль. Однак ніхто ніколи не говорив про те, що в разі крайньої погреби, коли не буде часу дискутувати, Емманюель повинен брати на себе функції командира. А я вважаю, що про це слід сказати.

Мейссоньє підносить руку.

— Саме це я й хотів сказати на самому початку, — мовить він задоволено, — коли говорив про нашу неорганізованість. Справді, згадайте, як усе було. Люди розбіглися, нікого не слухаючи. На фортечному мурі залишилися тільки Фальвіна й М'єтта. І хоча М'єтта вміє стріляти, однак у неї навіть рушниці не було!

— Ти маєш рацію, — киває Пейссу своєю великою головою. — Це була справжня веремія! У Рюни прибіг сердешний Момо, який не мав би там бути, прибігла й Мену, через Момо залишивши замок. Прибігла Евеліна, яка прилипла до Емманюеля. І прибіг...

Пейссу замовкає й червоніє до вух. Захопившись, він ледь не назвав ім'я Тома. Запала тиша. Тома тримає руки в кишенях і ні на кого не дивиться. Колен крадькома усміхається мені.

— Ти побіг мовби на любовне побачення, — рантом озивається Пейссу, простягаючи до Тома руку. — Забаглося — й кинув разом з Каті Мальвіль. Безглуздя, інакше не назвеш це!

— Погоджуюсь з тобою, — одразу ж кажу я.

— І куди побіг би ти спершу, дурню? — запитує Пейссу, вкладаючи в образу багато тепла й прихильності.

Колен сміється. Як завше, сміх його влучає в самісіньку ціль. Ми всі сміємося.

Напруження спадає, навіть на міцно стулених губах Тома з'являється усмішка.

Через кілька хвилин переходимо до голосування. Мене обирають військовим командиром Мальвіля "на випадок крайньої потреби й небезпеки". Ми також домовились, що за нормальних умов усі рішення, навіть ті, що стосуватимуться безпеки, ухвалюватимуться на зборах. Я дякую й прошу, щоб Мейссоньє був моїм заступником, а в разі моєї недієздатності — командиром. Всі пристають на мою пропозицію.

— Хочу повернутись до думки, — знову забираю я слово, — що її висловив Колен на самому початку. Ми всі відчули, як це було жахливо — стріляти в тих нещасних. Тому ми й завагалися. Та все ж я хотів сказати таке. Якщо наше вагання коштувало життя Момо, отже, його не можна виправдати. Після дня події, почалася зовсім інша епоха, але ми ще недостатньо усвідомили це й не звикли до цього.

— Як це розуміти — інша епоха? — перепитує Пейссу.

Я обертаюсь до нього.

— Наприклад, візьмемо тебе. Уяви, що до дня події якийсь дивак прийшов би до тебе вночі й з наміром помститися підпалив би твою стодолу, сіно й худобу.

— Хотів би я на нього подивитися? — вигукує Пейссу, забувши, що він усе втратив.

— Припустимо. Скажеш, що то була б велика втрата, однак вона не поставила б твоє життя під смертельну загрозу. Передусім тому, що є страхове агентство. І навіть до того, поки воно зважиться тобі заплатити, до твоїх послуг сільськогосподарський банк, який позичить тобі грошей, щоб ти знову міг купити худобу й сіно. А тепер, вислухай добре, той тип, що вкраде в тебе корову або коня чи з'їсть твою пшеницю, так чи інакше прирікає тебе на смерть, бо в тебе не лишається більше ніяких засобів до існування. Це не просто крадіжка, а злочин. І такий злочин, за який слід негайно й без вагання карати на смерть.

Бачу, як Жаке здригнувся. Розумію, це жорстоко. І ні в мене, ні в моїх приятелів за день чи два не може змінитися ставлення до життя будь-якої людини. Але виходу нема.

— Все ж, — сумно озивається Колен, — убивати людей!

— Так треба, — кажу я, не підвищуючи голосу. — Цього вимагає нова епоха. Я повторюю: тип, який бере твою пшеницю, прирікає тебе на смерть. А ти все-таки не бажаєш умерти замість нього!

Колен мовчить. Інші теж мовчать. Не знаю, чи я переконав їх. Але та жахлива пригода відіграла свою роль. Гадаю, що я зможу вплинути на приятелів і викликати в них, а також у самого себе швидкий і грубий рефлекс самозахисту.

Та все ж я помічаю, що в Жаке побагровіло обличчя, й на чолі заіскрилися великі краплини поту. Я починаю сміятись.

— Заспокойся, Жаке! Рішення, що їх ми ухвалюємо сьогоднішнього вечора, не ретроактивні!

— А що означає "ретроактивні"? — запитує він, утупившись у мене добродушними карими очима.

— Це означає, що вони не стосуються минулих вчинків!

— От добре! — мовить він з полегкістю.

— Клятий Жаке! — озивається Пейссу.

І, дивлячись на Жаке, ми сміємось так само, як щойно сміялися з Тома. Я не повірив би раніш, що така веселість можлива після того, що сталося. Однак це не веселість. Сміх цей має соціальний зміст. Він утверджує нашу згуртованість. Після нелегких випробувань наша община перебудовується, загоює рани, зміцнюється.

Похорон було призначено на полудень, і ми домовилися, що будемо причащатися. Після ранкових зборів я чекаю в своїй кімнаті на тих членів нашої общини, які вирішили висповідатися.

Я слухаю Колена, Жаке, Пейссу. Перш ніж ці двоє розтулять роти, я вже знаю, що їх мучить. Вони вважають, що я можу зняти з них цей тягар, коли кажу їм: "Гріхи будуть передані тому, кому ви їх бажаєте передати, й будуть залишені за тим, за ким ви бажаєте їх залишити". Мені й на думку не спадає, що я володію або колись володітиму такою здатністю! Адже іноді сумніваюсь, чи навіть сам бог може очистити людині сумління. Але я мовчу. Я не хочу нікого засмучувати своєю єрессю. Тим більше, що тут я ні в чому не впевнений.

Коли Колен закінчує сповідатись, він каже мені, ледь усміхаючись:

— Пейссу розповідав мені, що Фюльбер ставить багато запитань під час сповіді. Потім грубо лає. А в тебе інший метод.

Я теж посміхаюсь.

— Я не хочу робити цього! Ти ж сповідаєшся задля того, щоб розрадити себе. І я не буду заважати тобі досягти цієї мети.

На мій превеликий подив, Коленове обличчя стає поважним.

— Я сповідаюсь не тільки заради цього. Я сповідаюсь також для того, щоб стати кращим.

Він ніяковіє на цих словах, бо вони йому самому видалися смішними. Я невдоволено кривлюсь, мовби висловлюю сумнів.

— Ти не віриш, що так може бути?

— Можливо, в твоєму випадку й може. Але в багатьох інших — ні.

— А чому?

— Розумієш, люди занадто вже приховують свої гріхи. Наслідок: їхня сповідь нічого не варта. Візьмімо хоча б Мену: я не чув її сповідей, зваж, інакше не розмовляв би з тобою про це. Однак Мену докоряє собі за "жорстокість" у ставленні до Момо й зовсім забуває про своє несправедливе ставлення до Фальвіни. Вона кривдить Фальвіну й не вбачає в цьому ніякої несправедливості, навіть вважає свою поведінку цілком закономірною.

Колен регоче. А я помітив, що говорив про Момо так, ніби він був живий, і мені стало дуже прикро. Змінюю тему розмови.

— Я написав кілька слів Фюльберові, поінформував його про появу ватаги грабіжників у наших краях. Порадив йому краще стерегти Ла-Рок, особливо вночі. Чи не міг би ти, якщо твоя ласка, віднести цього листа?

Колен знову червоніє.

— Чи не гадаєш, після того, що я тобі сказав, трохи...

Він не докінчив речення.

— Гадаю, що ти маєш у Ла-Році подругу дитинства й тобі буде приємно побачитися з нею. Що тут поганого?

Після трьох чоловіків до мене прийшла Каті. Тільки ввійшовши до моєї кімнати, вона обвиває руками мені шию. Хоч її обійми справляють на мене певне враження, я намагаюсь жартувати й зі сміхом вивільняюся з них.

— Ти переходиш межі. Що маю робити — гратися з тобою чи сповідати? Ну сідай, але сідай з того боку столу, так я буду хоч трохи в безпеці.

Їй, з усього видно, сподобалася моя привітність. Вона сподівалася на холоднішу зустріч. І ось Каті сповідається. Я чекаю закінчення, бо знаю, що вона прийшла не задля сповіді.

Поки Каті кається, розповідаючи мені різні дрібниці, яких вона ніколи не соромилася, я помічаю, що вона підфарбувала собі очі. Скромно, але все — брови, вії, повіки. Використовує ще свої вбогі запаси фарби, що залишилися в неї з часів до вибуху бомби.

Вона вже скінчила свою нікчемну сповідь, а я мовчу, чекаю.

— Ти й досі дуже гніваєшся на мене? — нарешті запитує Каті.

— Гніваюсь? Hi.

— Ти ніби чимось невдоволений.

— Еге ж.

Вона мовчить. Я теж.

— І це ти мною невдоволений, Емманюелю? — запитує Каті дуже лагідно.

— Я невдоволений твоєю сповіддю, — суворо кажу я.

І аж тепер я підводжу голову й дивлюся на неї.