Малюк - Сторінка 18

Малюка в кают-компанії не було, тільки слабкий, зовсім прозорий фантом швидко танув над жменею розсипаного листя. Віддалік слабко цмокнула перетинка люка. Голос Майки занепокоєно поцікавився по інтеркому:

— Куди це він ушився? Що-небудь трапилося?

Я поглянув на Комова. Комов із шелестом потирав руки, замислено всміхаючись.

— Так, — промовив він. — Цікава картина виходить… Майє! — покликав він. — Вуса ці з'являлися?

— Вісім штук, — сказала Майка. — Щойно зникли, а то стирчали вздовж усього хребта… Причому кольорові — жовті, зелені… Я зробила кілька знімків.

— Молодець, — похвалив Комов. — Тепер майте на увазі, Майє, під час наступної зустрічі обов'язково будете присутньою ви… Якове, забирайте регістрограми, ходімо до мене. А ви, Стасю, передайте все в екстрених імпульсах просто в Центр. Дубль я візьму собі, треба проаналізувати… Де я тут бачив проектор? А, ось він. Я гадаю, у нашому розпорядженні ще години три-чотири, потім він знову прийде… Так, Стасю! Перегляньте заразом радіограми. Якщо є що-небудь варте уваги… Тільки з Центру, з бази чи особисто від Горбовського, чи від Мбоги.

— Ви мене просили нагадати, — сказав я, піднімаючись. — Вам ще треба поговорити з Михайлом Альбертовичем.

— Ох, справді! — Обличчя Комова стало винуватим. — Знаєте, Стасю, це не зовсім законно… Зробіть ласку, видайте запис відразу двома каналами: не тільки в Центр, а й на базу, особисто і конфіденційно Сидорову. Під мою відповідальність.

— Я і під свою можу, — пробурчав я вже за дверима.

Прийшовши в рубку, я вставив касету в автомат, увімкнув передачу і переглянув радіограми. На цей раз їх було небагато — усього три; напевно, Центр ужив заходів. Одна радіограма була з інформаторію і складалася з цифр, літер грецького алфавіту та значків, які я бачив, тільки коли регулював друкувальний пристрій. Друга радіограма була з Центру: Бадер продовжував наполегливо вимагати попередніх міркувань щодо інших імовірних зон проживання аборигенів, можливих типів майбутнього контакту за класифікацією Бюлова й таке інше. Третя радіограма була з бази, від Сидорова: Сидоров офіційно запитував Комова про порядок доставки замовленого обладнання в зону контакту. Я помізкував і вирішив, що перша радіограма Комову може знадобитися; третю не передати незручно перед Михайлом Альбертовичем; а щодо Бадера — нехай поки що полежить. Які там ще попередні міркування.

Через півгодини транслювальний автомат просигналив, що передачу закінчено. Я витяг касету, забрав дві картки з радіограмами й подався до Комова. Коли я зайшов, Комов і Вандерхузе сиділи перед проектором. На екрані назад і вперед блискавкою пролітав Малюк, виднілися наші з Комовим напружені фізіономії. Вандерхузе сидів, весь посунутий до екрану, поставивши лікті на стіл та захопивши бакенбарди у стиснуті кулаки.

— …різке підвищення температури, — бубонів він. — Доходить до сорока трьох градусів… І тепер зверніть увагу на енцефалограму, Геннадію… Ось вона, хвиля Петерса, знову з'являється…

На столі перед ними були розстелені рулони регістрограм нашого діагностера, багато рулонів валялося на підлозі і на ліжку.

— Ага… — задумливо говорив Комов, водячи пальцем по регістрограмі. — Ага… Хвилиночку, а тут у нас що було? — Він зупинив проектор, повернувся, щоб узяти один із рулонів, і помітив мене. — Так? — сказав він невдоволено.

Я поклав перед ним радіограми.

— Що це? — запитав він нетерпляче. — А… — Він пробіг очима радіограму з інформаторію, посміхнувся й відкинув її вбік. — Усе не те, — сказав він. — Втім, звідки їм знати… — Потім він переглянув радіограму Сидорова й підняв очі на мене. — Ви відправили йому?..

— Так, — сказав я.

— Добре, дякую. Складіть від мого імені радіограму, що обладнання поки що не потрібне. Аж до нового запиту.

— Гаразд, — сказав я і вийшов.

Я склав і надіслав радіограму на базу і вирішив подивитись, як там Майка. Похмура Майка старанно крутила верньєри. Наскільки я зрозумів, вона тренувалася в наведенні гармати на далеко розкидані цілі.

— Марна справа, — оголосила вона, помітивши мене. — Якщо всі вони одночасно в нас плюнуть, нам гаплик. Просто не встигнемо.

— По-перше, можна збільшити тілесний кут ураження, — сказав я, підходячи. — Ефективність, звичайно, зменшиться десь на три-чотири порядки, зате можна охопити четвертину обрію, відстані тут невеликі… А по-друге, ти справді віриш, що вони в нас можуть плюнути?

— А ти?

— Та несхоже щось…

— А якщо несхоже, то задля чого я тут сиджу?

Я опустився на підлогу біля її крісла.

— Чесно кажучи, не знаю, — сказав я. — Все одно треба вести спостереження. Коли вже планета виявилася біологічно активною, треба дотримуватись інструкції. Адже сторожа-розвідника не дозволяють випускати…

Ми помовчали.

— Тобі його шкода? — запитала раптом Майка.

— Н-не знаю, — сказав я. — Чому шкода? Я б сказав — моторошно. А жаліти… Чому, власне, я маю його жаліти? Він бадьорий, живий… Зовсім не жалюгідний.

— Я не про те. Не знаю, як це сформулювати… От я слухала, і мене нудило від того, як Комов з ним поводиться. Йому ж абсолютно начхати на хлопчиська…

— Що означає — начхати? Комову треба встановити контакт. Він дотримується певної стратегії… Ти ж розумієш, що без Малюка в контакт нам не увійти …

— Розумію. Від цього мене, напевно, і нудить. Бо ж Малюк нічого не знає про аборигенів… Сліпе знаряддя!

— Ну, не знаю, — сказав я. — По-моєму, ти тут впадаєш у сентиментальність. Він все ж таки не людина. Він абориген. Ми налагоджуємо з ним контакт. Для цього потрібно подолати якісь перешкоди, розгадати якісь загадки… До цього треба ставитись тверезо, по-діловому. Почуття тут ні до чого. Він до нас так само, будьмо відвертими, любові не відчуває. І відчувати не може. Кінець кінцем, що таке контакт? Зіткнення двох стратегій.

— Ох, — сказала Майка. — Нудно ти говориш. Суконно. Тобі тільки програми складати. Кібертехнік.

Я не образився. Я бачив, що Майці нічого заперечити по суті, і я відчував, що її справді щось мучить.

— Знову в тебе передчуття, — сказав я. — Але ж насправді ти сама чудово розумієш, що Малюк — це єдина ниточка, яка зв'язує нас із цими невидимцями. Якщо ми Малюку не сподобаємося, якщо ми його не завоюємо…

— От-от, — перебила мене Майка. — У тому-то й справа. Хай би що там Комов казав, хай би як він там чинив, відразу відчувається: його цікавить тільки одне — контакт. Усе задля великої ідеї вертикального прогресу!

— А як треба? — запитав я.

Вона сіпнула плечем.

— Не знаю. Може, як Яків… У будь-якому випадку, він — єдиний з вас — розмовляв із Малюком по-людськи.

— Ну, знаєш, — сказав я, трохи образившись, — контакт на бакенбардному рівні — також, загалом кажучи…

Ми помовчали, дуючись одне на другого. Майка з перебільшеною наполегливістю крутила верньєри, націлюючи чорне перехрестя на засніжені зубці хребта.

— Ну а насправді, Майко, — сказав я нарешті, — ти що, не хочеш, щоби контакт відбувся?

— Та хочу, мабуть, — сказала Майка без будь-якого ентузіазму. — Ти ж бачив, я дуже зраділа, коли ми вперше зрозуміли, що до чого… Але от прослухала я цю вашу бесіду… Не знаю. Можливо, це тому, що я ніколи не брала участі у контактах… Я все не так собі уявляла.

— Ні, — сказав я, — тут справа не в тому. Я здогадуюся, що з тобою відбувається. Ти думаєш, що він — людина…

— Ти вже говорив це, — сказала Майка.

— Ні, ти вислухай. Тобі постійно кидається у вічі все людське. А ти підійди до цього з іншого боку. Не будемо говорити про фантоми, про мімікрію — що в нього взагалі наше? Якоюсь мірою спільний зовнішній вигляд, прямоходіння. Ну, голосові зв'язки… Що ще? В нього навіть мускулатура не наша, а вже це, здавалось би, прямісінько з генів… Тебе просто збиває з пантелику, що він уміє розмовляти. Дійсно, розмовляє він чудово… Але ж і це, кінець кінцем, не наше! Жодна людина не здатна навчитися поверхово розмовляти за чотири години. І тут справа навіть не в запасі слів — треба засвоїти інтонації, фразеологію… Перевертень це, якщо хочеш знати! А не людина. Майстерна підробка. Подумай тільки: пам'ятати, Що було з тобою, коли ти був ще немовлям, а може — хто знає! — і в утробі матері… Хіба це людське?.. От ти бачила коли-небудь роботів-андроїдів? Не бачила, звісно, а я бачив.

— Ну то й що? — похмуро запитала Майка.

— А те, що теоретично ідеальний робот-андроїд може бути побудований лише з людини. Це буде надмислитель, це буде надсилач, надемоціонал, усе що завгодно "над", у тому числі й надлюдина, але тільки не людина…

— Ти, здається, хочеш сказати, що аборигени перетворили його на робота? — промовила Майка, криво посміхаючись.

— Та ні, — сказав я з прикрістю. — Я тільки хочу переконати тебе, що все людське в ньому випадкове, це просто здатність вихідного матеріалу… і що не треба навколо нього сентиментального розпатякування. Вважай, що ти ведеш переговори з цими кольоровими вусами…

Майка раптом схопила мене за плече і сказала притишено:

— Глянь, повертається!

Я підвівся і глянув на екран. Від болота, просто до корабля, швидко дрібочучи ногами, щосили мчала скособочена постать. Коротка чорно-бузкова тінь метлялася по землі перед нею, брудна чуприна на маківці відсвічувала рудим. Малюк повертався, Малюк поспішав. Довгими своїми руками він обіймав і притискав до живота щось схоже на великий плетений кошик, до самого верху напханий камінням. Важелезний, мабуть, був кошик.

Майка ввімкнула інтерком.

— Пост КАЗ — Комову, — голосно сказала вона. — Малюк наближається.

— Вас зрозумів, — відразу ж відгукнувся Комов. — Якове, по місцях… Попов, замініть Глумову на посту КАЗ. Майє, до кают-компанії.

Майя знехотя підвелася.

— Йди, йди, — сказав я. — Поглянь на нього зблизька, жбан скорботи[26].

Вона сердито фиркнула й побігла вгору по трапу. Я зайняв її місце. Малюк був уже зовсім близько. Тепер він уповільнив свій біг і дивився на корабель, і знов у мене з'явилось відчуття, ніби він дивиться мені прямісінько в очі. І тут я помітив: над хребтом у сіро-бузковому небі з'явилися з нічого, мовби проявившись, страшенні вуса страшенних тарганів. Як і нещодавно, вони повільно вигиналися, здригалися, скорочувалися. Я нарахував їх шість.

— Пост КАЗ! — покликав мене Комов. — Скільки вусів на обрії?

— Шість, — відповів я.