Мандрівний замок Хаула - Сторінка 3

– Я би тоді боялася ще більше. А все тому, що я найстарша!"

На Ринковій площі зробилося ще гірше – наскільки це взагалі було можливо. На площі розташовувалася більшість розважальних закладів. Молоді люди проходжалися по ній дженджуристо і чваньковито, за ними тяглися, замітаючи пилюку, їхні плащі з щонаймоднішими довгими рукавами, а молодики притупували черевиками з масивними пряжками, що їх буднього дня їм би й на гадку не спало взути, горлаючи непристойні жартики і чіпляючись до дівчат. Ну, а дівчата церемонно прогулювалися парочками, з нетерпінням очікуючи, коли ж це до них нарешті почнуть чіплятися.

Отже, Травневе свято йшло собі, як ішло, та Софі навіть і це лякало. І коли молодик у дивовижному блакитному, затканому сріблом костюмі звернув увагу на Софі й вирішив трохи почіплятися до неї, вона метнулася до дверей якоїсь крамнички і спробувала сховатися.

Молодик здивовано підніс брови.

– Не бійся, сіренька мишко, – сказав він і посміхнувся, співчутливо дивлячись на Софі. – Я всього лише хотів почастувати тебе вином. Ну, чого ти так перелякалася?

Від його співчутливості Софі зробилося страшенно ніяково. До того ж молодий чоловік справляв абсолютно приголомшливе враження: він здався Софі дуже дорослим, тим більше, що на вигляд йому було далеко за двадцять. А ще він мав продовгувате, тонке обличчя, на якому лежала печать життєвого досвіду, і волосся делікатного золотистого відтінку. Хвости рукавів у нього були найдовші на цілу площу, з дорогими фестонами і зі срібними вставками.

– Ах, спасибі, сер, ви дуже люб’язні, – насилу промимрила Софі. – Я… я йду відвідати сестру.

– Що ж, зрозуміло, ідіть собі, – розсміявся запаморочливо чарівний юнак. – Хто я такий, щоби заважати прекрасній дамі побачитися із сестрою? Та, може, ви дозволите мені провести вас, адже ви така налякана?

Наміри в нього були якнайкращі, однак Софі засоромилася ще сильніше.

– Ні, ні! Ні, спасибі, сер! – видихнула вона і кинулася від нього геть по вулиці.

На додачу до всього іншого, від молодика линув тонкий аромат коштовних парфумів. Запах гіацинтів так і переслідував Софі. Який витончений, думала вона, пробираючись поміж столиками, виставленими на площі перед вікнами Цезарі.

За столиками не було де і яблуку впасти. Усередині теж зовсім не було місця, до того ж там було так само гамірно, як на площі. Софі відразу зрозуміла, де саме в ряду продавщиць стоїть Летті, тому що прилавок перед нею обліпила, обмінюючись жартами й дотепами, ціла компанія фермерських синків. Летті, яка стала ще гарнішою і ще більш стрункою, лукаво посміхаючись, моторно розкладала тістечка, спритно зав’язувала пакети і, вручаючи покупки, відповідала на жарти. Стояв регіт. Софі довелося силою проштовхуватися до прилавка.

Летті її побачила. На якусь мить Софі здалося, що її сестра вражена до глибини душі.

Потім очі в Летті широко розплющилися, посмішка стала ще відкритішою, і вона голосно вигукнула:

– Софі!

– Можна з тобою поговорити? – закричала Софі. – Де небудь! – безпомічно додала вона, коли міцний, обтягнутий дорогою тканиною лікоть грубо відштовхнув її від прилавка.

– Хвилиночку! – крикнула у відповідь Летті. Вона повернулася до напарниці продавщиці та щось їй шепнула.

Продавщиця кивнула, просяяла і встала на місце Летті.

– Вам доведеться задовольнятися мною! – повідомила вона юрбі. – Хто наступний?

– Але ж я хочу побалакати з вами, Летті! – заволав хтось із фермерських синків.

– Побалакайте наразі з Керрі, – запропонувала Летті. – А мені треба побалакати із сестрою, а не з вами!

Ніхто особливо не заперечував. Покупці проштовхнули Софі до далекого кінця прилавка, де її сестра вже махала до неї рукою, піднявши перегородку, і просили не затримувати Летті допізна. Коли Софі протиснулася за перегородку, Летті обхопила її за талію і потягла в задню кімнату, де чекали своєї черги нескінченні дерев’яні лотки з рядами тістечок. Летті висунула звідкись дві табуретки.

– Сядь, – звеліла вона сестрі. Потім простягнула руку до найближчого лотка, не дивлячись, і вручила Софі вершкове тістечко. – Тобі знадобиться, – чомусь додала вона.

Софі знеможено впала на табуретку, вдихаючи густий аромат тістечок і відчуваючи, що найбільше у світі вона хоче в цю мить заплакати.

– Ой, Летті! – схлипнула вона. – Я така рада тебе бачити!

– Ну, а я дуже рада, що ти сидиш, – відповіла Летті. – Розумієш, я не Летті. Я Марта.

Розділ другий,

у якому Софі змушена вирушити на пошуки щастя

– Що? – Софі витріщилася на дівчину, яка сиділа на стільці навпроти. Дівчина виглядала цілком як Летті. На ній було Леттіне блакитне плаття, одне з двох найкращих, саме того чудового блакитного відтінку, що так їй личив. У неї було Леттіне темне волосся і Леттіні сині очі.

– Я Марта, – повторила її сестра. – Скажи, кого ти застукала за розрізанням Леттіних шовкових панталончиків? Я Летті про це не розповідала. А ти?

– І я ні, – приголомшено промимрила Софі. Тепер то і вона бачила, що це Марта. Хоча голова була Леттіна, але нахил голови був Мартин, як і звичка обхоплювати руками коліна й вертіти великими пальцями один навколо одного. – А чому?..

– Я страшенно боялася, що ти до мене врешті решт прийдеш, – вела далі Марта, – бо кому кому, а тобі я мусила би в усьому зізнатися. Наскільки ж мені тепер легше, коли ти вже все знаєш! Тільки пообіцяй, що нікому не розповіси. Я знаю, що якщо ти пообіцяєш, то не розповіси. Ти ж така чесна!..

– Обіцяю, – сказала Софі. – Але навіщо?.. І як?..

– Це ми з Летті так влаштували, – сказала Марта, вертячи великими пальцями, – бо Летті хотіла вчитися чаклувати, а я – ні. Летті має голову на плечах і бажає для себе такого майбутнього, щоби жити своїм розумом, – от тільки попробуй скажи це матері! Мати занадто заздрить Летті, щоби помітити, що вона має голову на плечах!

Софі якось не вірилося, що Фанні справді така, але вона вирішила наразі пропустити ці слова повз вуха.

– Ну, а ти що?

– Їж тістечко, ~ сказала Марта. – Воно смачне. Ну, розумієш, я ж також іноді вмію кумекати. За якихось два тижні в пані Ферфакс я знайшла те заклинання, яким ми користуємося. Я вставала ночами і потайки читала її книжки, нічого складного в цьому заклинанні немає. Потім я спитала в неї дозволу відвідати сім’ю, і пані Ферфакс погодилася. Вона така люб’язна. Подумала, що я занудьгувала за домом. От я взяла це заклинання і приїхала сюди, а Летті поїхала до пані Ферфакс і прикинулася, ніби вона – це я. Найтяжче було першого тижня, коли я ще не нічого знала, а всі думали, ніби я це знаю. Просто страхіття. Але потім з’ясувалося, що я подобаюся людям, – а так воно й буває, якщо вони подобаються тобі, – і все стадо цілком добре. Та й пані Ферфакс досі ще не вигнала Летті, тож, думаю, вона теж дає собі раду.

Софі жувала тістечко, не відчуваючи смаку.

– А чому ти вирішила це зробити?

Марта гойдалася на ослінчику, посміхаючись на всю ширину Леттіного личка і вертячи пальцями так швидко, що вони почали зливатися у веселий рожевий вихор.

– Я хочу заміж і десятеро дітей.

– Але ти ж іще не стала дорослою! – здивувалася Софі.

– Ще ні, – погодилася Марта. – Тільки от, розумієш, щоб устигнути народити десятьох, я повинна почати якнайшвидше. А так у мене буде час почекати і побачити, чи той, хто мені сподобається, любить мене тому, що я – це я. Заклинання поступово перестає діяти, і з часом я ставатиму все більше схожою на себе.

Софі була настільки вражена, що доїла тістечко, так і не помітивши, яке воно на смак.

– А чому десятьох?

– Тому що я хочу саме стількох, – пояснила Марта.

– А я й не знала!

– Ну, не могла ж я говорити про це на кожному кроці, коли ти всіляко підтримувала маму в тому, що мені треба вирушити на пошуки щастя, – сказала Марта. – Тобто ти думала, що мамі хочеться саме цього. Я теж так вважала, поки не помер тато, але тоді я побачила, що вона просто хоче нас позбутися: запхнувши Летті туди, де навколо неї щодня будуть крутитися юрми чоловіків, один з яких врешті решт візьме її заміж, а мене відправивши якомога далі! Я так розлютилася, що вирішила: а чому б і ні? От я й порозмовляла з Летті, яка була розлючена нітрохи не менше, ніж я, і ми з нею все владнали. Тепер із нами все гаразд. От тільки через тебе ми тривожимося. Ти занадто розумна і вродлива, щоби змарнувати все своє життя в капелюшній майстерні. Ми з Летті про це говорили, але так ні до чого і не додумалися.

– Та в мене все добре, – заперечила Софі. – Хіба що я трохи нуджуся.

– Усе добре?! – вигукнула Марта. – Та, видно, куди вже краще, раз ти не приходила сюди багато місяців, а оце раптом з’явилася в цьому страхітливому сірому платтячку й шалі, і вигляд у тебе такий, ніби ти навіть мене боїшся! Що мама з тобою зробила?

– Нічого, – знічено сказала Софі. – Ми були дуже зайняті. Марто, не треба так говорити про Фанні. Вона ж твоя мати.

– Так, і я досить схожа на неї, щоб її розкусити, – відрізала Марта. – Саме тому вона й відіслала мене подалі – чи принаймні спробувала це зробити. Мама знає: якщо хочеш когось експлуатувати, зовсім не обов’язково погано з ним поводитися. Вона знає, яка ти сумлінна. Вона знає про твій пунктик – нібито ти приречена бути невдахою тільки тому, що найстарша. Вона обвела тебе навколо пальця і змусила гарувати на неї. Можу побитися об заклад, що вона тобі не платить.

– Але я ж іще в ученицях! – заперечила Софі.

– І я так само, але мені платять, – відрізала Марта. – Тому що Цезарі розуміють, що я на цю платню заслуговую. Ця ваша капелюшна крамниця останнім часом гроші лопатою загрібає – а все завдяки тобі! Це ж ти зробила той зелений капелюшок, у якому дружина мера виглядає немов красуня школярка?

– Ядучо зелений, ага. Я його прикрашала, – сказала Софі.

– А той чепчик, що був на Джейн Фер’є, коли вона зустріла того свого шляхтича! – не вгамовувалася Марта. – Та ти просто геній у всьому, що стосується капелюшків і одягу, і мати прекрасно це знає! Ти підписала собі вирок, коли пошила Летті отой рожевий костюмчик до минулорічног о Травневого свята! А тепер ти заробляєш гроші, а мати вештається собі по місту без діла…

– Вона займається закупівлями, – сказала Софі.

– Закупівлями! – вигукнула Марта. Пальці у неї так і мигтіли. – Та з цим можна впоратися за половину ранку! Я бачила її, Софі, і чула дещо з того, що про неї говорять.