Мандрівний замок Хаула - Сторінка 5

Усе навколо теж стало якимось спокійним і відстороненим. Софі навіть не надто сердилася на Відьму Пустирищ.

– Звичайно, якщо випаде нагода, треба буде з нею поквитатися, – сказала собі Софі. – Але взагалі то якщо Летті з Мартою зуміли перевтілитися одна в другу, то і я зможу пожити в такому вигляді. Проте залишатися мені тут не можна. Фанні мій вигляд би приголомшив.

Що ж. Це сіре плаття цілком придатне, аби у ньому ходити, однак іще треба взяти мою шаль та що небудь поїсти.

Софі пошкутильгала до дверей крамниці й акуратно повісила на них табличку "Зачинено". Її суглоби рипіли на ходу. Йти доводилося повільно. Однак Софі з полегшенням виявила, що вона вельми міцна стара. Софі зовсім не почувалася слабкою чи хворою – тільки скутою.

Софі прошкутильгала за шаллю й накинула її на голову і плечі, як то роблять старі жінки, а потім почовгала в дім, узяла гаманець, в якому було кілька монет, кусень хліба і трохи сиру.

Вона вийшла за поріг, акуратно поклала ключ у звичайну схованку і зашкутильгала по вулиці, дивуючись, як це вона досі така спокійна.

На якусь мить вона замислилася, чи не сходити їй попрощатися з Мартою. Однак Софі непокоїла думка, що Марта її не впізнає. Простіше було просто піти. Софі вирішила, що напише сестрам, як тільки добереться туди, куди йде, і почовгала через луг, де був ярмарок, через міст, а тоді далі – у поля за рікою.

Стояв теплий весняний день. Софі виявила, що навіть перетворення на стару бабу не позбавило її здатності насолоджуватися краєвидом і травневими пахощами живоплотів, хоча, правду кажучи, краєвид трішки розпливався у неї перед очима. Та й спина почала боліти. Одначе Софі вперто шкутильгала вперед, думаючи про те, що, як не крути, а ціпок був би у цій ситуації вельми доречним. Відтак вона позирала на паркани, повз які проходила, шукаючи поглядом якої небудь розхитаної жердини.

Судячи з усього, очі в неї були вже не такі добрі, як дотепер. Десь через милю їй здалося, ніби вона бачить якусь тичку, але коли Софі нарешті дочовгала до тієї тички, виявилося, що це нижній кінець палиці. А на верхньому кінці палиці красувалося старе опудало, яке хтось пожбурив у чагарі. Софі підняла опудало. Замість обличчя в нього була зів’яла ріпа. Софі відчула до цього опудала якусь дивну симпатію. Вона не стала розбирати опудало на частини, щоби взяти собі ціпок, а застромила його між гілками. Тепер опудало хвацько височіло над кущем глоду, а обтріпані рукави на його тонких ручках патичках майоріли на вітрі над парканом та торішнім сухостоєм.

– Ну ось, – сказала Софі. Власний надтріснутий старечий голос так її розсмішив, що вона раптом вибухнула деренчливо скрипучим реготом. – Ні на що особливе ми з тобою вже не придатні, правда, друже? Може, якщо я прилаштую тебе там, де тебе бачитимуть, ти зможеш повернутися на своє поле.

Вона зашкутильгала далі, але тут їй спала на гадку одна річ, і вона повернулася.

– Якби я не була приречена на невдачу через своє родинне становище, ти б оце зараз ожив і допоміг би мені знайти своє щастя, – сказала вона опудалу. – Але однаково я бажаю тобі успіху.

Вона зробила ще декілька кроків, і її знов розібрав сміх. Що ж, мабуть, у неї таки справді трохи не всі вдома, зі старими жінками це часто трапляється.

Ціпок собі вона знайшла десь через годину, коли присіла на горбок перепочити і поїсти хліба із сиром. З живоплоту в неї за спиною долинав якийсь шум: придушений вереск, а тоді відчайдушні ривки, від яких із глоду облітали пелюстки. Софі опустилася на кістляві коліна, спробувала зазирнути крізь переплетіння листя, квітів і колючок у гущавину живоплоту – і виявила у заростях худющого сірого пса. Пес потрапив у безвихідь: в обв’язаній навколо його шиї мотузці якимось чином заплутався міцний ціпок, і цей ціпок намертво застряг між двома гілками, так що пес ледве міг рухатися. Його знетямлені від страху очі дивилися просто в обличчя Софі.

Дівчиною Софі боялася собак. Навіть тепер, будучи старою бабою, вона досить таки занепокоїлася, помітивши націлені на неї два ряди гострих білих зубів у вищиреній пащі звіра. Але тої ж миті Софі сказала собі: "Навряд чи в моєму теперішньому становищі варто перейматися такими дрібницями", – і намацала в кишені ножиці. Вона простягла руку з ножицями вглиб куща і спробувала розрізати мотузку на шиї пса.

Пес же зовсім очманів. Він сахнувся від неї, сіпнувся і загарчав. Але Софі й далі хоробро пиляла мотузку.

– Ти помреш від голоду або задихнешся, друже, – вимовила вона своїм надтріснутим старечим голосом, – якщо не даси мені розрізати цю мотузку. Взагалі то я думаю, що хтось уже намагався тебе задушити. Напевно, саме тому ти так сахаєшся.

Мотузка була обмотана навколо собачої шиї надзвичайно туго, до того ж ціпок жахливо в ній позаплутувався. Софі довелася досить довго орудувати ножицями, поки нарешті мотузка розпалася, а пес вибрався з полону.

– Хочеш хліба із сиром? – запитала у нього Софі. Але пес тільки загарчав на неї, протиснувся на протилежний бік живоплоту і зник.

– Така то мені від тебе вдячність! – дорікнула Софі, потираючи занімілі руки. – Ну що ж… Проте хоч не хоч, а подарунок ти мені залишив!

Вона витягла з кущів злощасний ціпок – і з радістю виявила, що це справді ціпок для прогулянок, прекрасно відполірований і оббитий залізом.

Софі доїла хліб та сир і попрямувала далі.

Схил ставав дедалі крутішим, тож ціпок виявився дуже до речі.

Софі бадьоро дріботіла вперед, на ходу балакаючи з ціпком. Зрештою, старі часто розмовляють навіть самі із собою.

– Оце вже дві зустрічі, – казала вона. – Дві зустрічі – й ані на шеляг чарівної винагороди. Жодної користі з жодної з них. Зрештою, ти – хороший ціпок. Я не нарікаю. Але я впевнена, що мала би бути і третя зустріч, хоч і не знаю, чарівна вона буде чи ні. Взагалі то я наполягаю на ще одній зустрічі! Цікаво, яка вона буде.

Третя зустріч сталася аж надвечір, коли Софі вже по справжньому заглибилася в пагорби.

Путівцем їй назустріч ішов, насвистуючи, якийсь сільський житель. "Пастух, – вирішила Софі, – мабуть, загнав овець у кошару і повертається додому". Це був симпатичний парубійко років сорока. "От тобі й маєш! – сказала собі Софі. – Ще сьогодні вранці я вважала б його зовсім старим! Це ж треба, як міняється точка зору!"

Коли пастух побачив Софі, яка бурмотіла щось собі під ніс, він ґречно поступився їй дорогою, притиснувшись спиною до живоплоту, і дуже сердечно привітався із нею:

– Доброго вечора, матусю! Далеко йдете?

– Матусю? – здивувалася Софі. – Я вам не матуся, юначе!

– Це всього лише ґречне звертання, – пробелькотів пастух, ще сильніше втискаючись у живопліт. – Я просто хотів поштиво поцікавитися, чи далеко вам іще йти, побачивши, що ви так пізно прямуєте в гори. Ви ж не встигнете в Апер Фолдинг до заходу сонця, правда?

Софі над цим якось іще не замислювалася. Вона зупинилася на стежці й поринула у задуму.

– Байдуже, – сказала вона, звертаючись почасти до себе самої. – Коли вирушаєш на пошуки щастя, то радше перестаєш зважати на дрібниці.

– Та що ви таке кажете, матусю! – вигукнув пастух. Він уже обминув Софі, і від цього йому явно полегшало. – Нехай, але я однаково бажаю вам щастя, матусю, якщо тільки, звичайно, ваше щастя не в тому, щоби наводити пристріт на чужу худобу! – і пастух рушив униз схилом – дуже широкими кроками, майже бігцем.

Софі обурено глянула йому вслід.

– Він подумав, ніби я відьма! – поскаржилася вона ціпкові.

Ні з того ні з сього Софі чомусь захотілося налякати пастуха, крикнувши йому вслід якусь гидоту, але це було би неґречно. Софі рушила по схилу пагорба вгору, весь час бурмочучи собі під ніс.

Невдовзі живоплоти скінчилися, почалися голі узбіччя, а ще далі відкрилися зарості вересу, за якими виднілися крутосхили, порослі жовтою шелестливою травою. Софі похмуро йшла вперед. Її вузлуваті старі ноги сильно розболілися, а крім того, почали боліти і спина, і коліна. Софі так стомилася, що перестала бурмотіти і просто шкутильгала, задихаючись, доки сонце не опустилося зовсім низько. І раптом Софі чітко усвідомила, що більше не зможе ступити ні кроку. Вона гепнулася на придорожній камінь і замислилася, що ж їй тепер робити.

– Зручне крісло – оце й усе, що мені зараз потрібно для щастя! – видихнула вона.

Камінь виявився чимось на кшталт оглядового майданчика, з якого Софі відкривалася чудова панорама на пройдений нею шлях. Перед Софі в променях призахідного сонця розляглася мало не вся Долина – з її полями, огорожами і живоплотами, вигин ріки, розкішні вілли багатіїв, дахи яких сліпучо виблискували серед садів, – аж до синіх гір, що виднілися ген далеко.

Унизу розкинувся Маркет Чіппінг. Софі бачила добре знайомі їй вулиці. Ось Ринкова площа, а ось і кондитерська Цезарі. Здавалося, вона могла б кинути камінчик у комин будинку по сусідству з капелюшною майстернею.

– Як це, виявляється, близько! – невдоволено сказала Софі своєму ціпкові. – Стільки пройти – і все заради тою, щоби опинитися над своїм же власним дахом!

Сонце сідало, і на камені стало холодно. Неприємний вітер, здавалося, дув із усіх боків, хоч як Софі не намагалася від нього сховатися. Вона зловила себе на тому, що все більше і більше думає про крісло біля каміна, – а ще про пітьму і диких звірів. Але навіть якби вона зараз пішла назад у Маркет Чіппінг, то добралася б туди допіру глибокої ночі. Відтак із таким же успіхом, очевидно, можна йти уперед. Вона зітхнула і піднялася, скриплячи суглобами. Це було жахливо. У неї геть усе боліло.

– Я навіть не уявляла, з чим доводиться миритися старим людям! – просапала Софі, з натугою піднімаючись на пагорб. – Зрештою, не думаю, щоби мене з’їли вовки. Я для них надто суха і кістлява. Хоч якась розрада!

Швидко смеркалося, вересовища стали сірувато блакитними. Вітер посилився. Кректання Софі і хрускіт її суглобів голосно відлунювали в неї у вухах, тож до неї не відразу дійшло, що не все це скрипіння і сапання йде від неї. Вона підняла голову і підсліпувато примружила очі. Через Пустирище зі скреготом і гуркотом на неї сунув Мандрівний Замок чарівника Хаула. З за його чорних зубчастих мурів у небо били хмари чорного диму. На вигляд замок був високий, прямовисний, важкий, бридкий – і справді лиховісний.

Софі сперлася на ціпок і почала за ним спостерігати.