Марсіанські хроніки - Сторінка 27

Гадаю, ми всі повернемось. Я знаю, ми прилетіли сюди, щоб утекти від багатьох речей — політики, атомної бомби, війни, від різних угруповань, які тиснуть на нас, забобонів, законів — це я знаю. Та, незважаючи на це, там наш дім. Підождіть, самі побачите. Коли на Америку впаде перша бомба, тутешні люди замисляться. Вони пробули на Марсі не дуже довго. Два-три роки, не більше. Якби вони прожили тут сорок років, справа стояла б інакше. Але у них там залишились рідні люди й рідні домівки. Що ж до мене, то я більше не вірю в Землю: не можу її навіть уявити як слід. Але я старий. На мене можна не зважати. Я міг би лишитися й тут.

— Навряд.

— Що ж, ви, мабуть, маєте рацію.

Вони стояли на ґанку, дивлячись на зорі. Нарешті отець Перегрій витяг з кишені гроші й подав їх крамареві.

— Я оце поміркував і вирішив: дайте-но мені краще нову валізу. Моя надто вже стара.

ЛИСТОПАД 2005. МЕРТВИЙ СЕЗОН

Сем Паркхіл махав мітлою, вимітаючи блакитний марсіанський пісок.

— А от і ми, — сказав він. — Так, сер, гляньте сюди! — він вказав пальцем. — Гляньте на вивіску. СЕМОВІ ГАРЯЧІ СОСИСКИ! Хіба ж це не чудово, Ельмо?

— Авжеж, Семе, — відказала дружина.

— Люди добрі, ну й пощастило ж мені! От якби хлопці з Четвертої експедиції могли мене тепер побачити! Хіба не радісно мати власний заклад, у той час як інші ще досі в солдатських чоботях? Ми зароблятимемо тисячі, Ельмо, тисячі.

Дружина довго мовчки дивилася на нього.

— А що сталося з капітаном Уайльдером? — врешті спитала вона. — 3 тим капітаном, що вбив хлопця, який збирався знищити на Марсі всіх землян — забула, як його звали.

— Того дурня звали Спендером. Він до всіх чіплявся.

— А капітан Уайльдер?

— О, він, я чув, летить десь на ракеті до Юпітера. Його випровадили в небо. Здається, йому теж не подобалося, що ми так активно освоюємо Марс. Знаєш, є такі люди. Він повернеться з Юпітера та Плутона років за двадцять — якщо йому пощастить. От що він дістав за те, що багато базікав. І в той час, як він там на смерть замерзає, подивись на мене, подивись на цей будинок!

Це місце було перехрестям двох мертвих шосе, які виникали й зникали у темряві. Сем Паркхіл звів тут алюмінієву споруду, що сліпила білими вогнями й тремтіла від мелодій радіоли. Він нахилився, щоб поправити бордюр з битого скла, який відгороджував доріжку. Скло він побив у якомусь старому марсіанському домі, що стояв між пагорбами.

— Найкращі сосиски двох світів! Перша людина на Марсі відкриває сосисочну! Найкраща цибуля, перець і гірчиця! Хіба ж можна назвати мене необачним? Ось магістральні шосе, там мертве місто й поклади мінералів. Вантажні машини з селища 101 їздитимуть тут двадцять чотири години на добу!

Дружина розглядала свої нігті.

— Ти гадаєш, що ті десять тисяч робочих ракет нового типу прибудуть на Марс? — нарешті обізвалася вона.

— За місяць, — відповів він. — У тебе якийсь чудний вигляд.

— Не вірю я землянам, — мовила вона. — Я повірю лише тоді, коли побачу, що ті десять тисяч ракет привезла сто тисяч мексіканців і китайців.

— Покупців, — він зробив наголос на цьому слові. — Сто тисяч голодних людей.

— Якщо, — поволі мовила дружина, дивлячись на небо, — якщо не буде атомної війни. Не довіряю я атомним бомбам. Зараз їх так багато на Землі, що ніхто не може ручитися за майбутнє.

— Ет, — сказав Сем і знову взявся за мітлу.

Краєм ока він помітив якесь блакитне мерехтіння.

Щось тихо пливло у повітрі позад нього. Він почув, як дружина сказала:

— Семе. Тебе хоче бачити твій приятель.

Сем обернувся й побачив маску, яка ніби пливла по вітру.

— То ти знову тут! — вигукнув Сем, тримаючи мітлу, наче зброю.

Маска кивнула. Вона була вирізана з блідого блакитного скла й трималася над тонкою шиєю, нижче якої роздувалися пишні шати з тонкого жовтого шовку. З шовку вистромилися дві срібні руки. З вузького отвору на масці чулися музичні звуки, коли шати, маска, руки здіймалися вгору або опускалися вниз.

— Містер Паркхіл, я повернувся, щоб знову поговорити з вами, — промовив з-під маски голос.

— Здається, я вже казав, щоб ти сюди не ходив! — закричав Сем. — Іди собі, а то я тебе заражу хворобою!

— Я вже нею перехворів, — промовив голос. — Я один з тих небагатьох, що вижили. Я хворів довго.

— Тікай до своїх пагорбів. Там твоє місце. Чому ти ходиш, надокучаєш мені? Ось і зараз з'явився мов привид. Вдруге за день.

— Ми не зробимо вам ніякої шкоди.

— А я вам зроблю! — сказав, задкуючи, Сем. — Я не люблю чужих. Я не люблю марсіан. Досі я не бачив жодного. Всі ці роки ви собі ховались, а тепер раптом прискіпалися до мене. Дайте мені спокій.

— Ми у важливій справі, — сказала благальне маска.

— Якщо це стосується землі, то вона моя. Я побудував цю сосисочну власними руками.

— Якоюсь мірою це стосується землі.

— Послухай-но, — мовив Сем. — Я з міста Нью-Йорк. Там десять мільйонів людей, таких самих, як я. Вас, марсіан, лишилося кілька десятків, у вас немає міст, і ви блукаєте на пагорбах; у вас немає проводирів, законів і ви ще приходите морочити мені голову. Старе має поступитися місцем новому. Кожному свій час — такий закон життя. При мені пістолет. Вранці, після того як ти пішов, я зарядив його.

— Ми, марсіани, володіємо телепатією, — мовила холодна блакитна маска. — Ми маємо зв'язок з одним вашим містом по той бік мертвого моря. Ви слухали своє радіо?

— Моє радіо зіпсоване.

— Тоді ви нічого не знаєте. Є велика новина. Вона стосується Землі...

Срібна рука ворухнулася. В ній з'явилася бронзова трубка.

— Дозвольте показати вам оце.

— Пістолет! — скрикнув Сем Паркхіл.

Наступної миті він вихопив з кобури свій пістолет і вистрелив у присмерк, у жовті шати, в блакитну маску.

Одну хвилину маска ще трималася. Потім, ніби невеликий цирковий намет, з-під якого висмикнули підпори, її шати почали осідати, зборка за зборкою, шовк зашелестів, і' маска опустилася, срібні кігті шкрябнули об кам'яну доріжку. Маска лежала на купці білих кісток і жовтого шовку.

Сем стояв, важко дихаючи. Його дружина нахилилася над зібганою купою.

— Це зовсім не зброя, — мовила вона, піднімаючи бронзову трубку. — Він хотів показати тобі повідомлення. Воно записане змієподібним письмом — бачиш, блакитні змії замість літер. Я не вмію читати це. А ти?

— Ну, марсіанські малюнки не така проста штука. Викинь їх, — Сем озирнувся на всі боки. — Тут можуть бути інші! Треба його кудись прибрати. Принеси лопату!

— Що ти хочеш робити?

— Звичайно, поховати його!

— Не треба було стріляти.

— Це була помилка. Швидше!

Вона мовчки принесла лопату.

О восьмій він повернувся і почав чистити алюмінієву стойку. Дружина стояла, схрестивши руки, на дверях, з яких лилося яскраве світло.

— Шкода, що так сталося, — він глянув на неї і швидко відвів очі. — Ти ж бачиш, фатальний збіг обставин.

— Так, — сказала дружина.

— Я вже не мав часу зважити все, коли побачив, що він виймає ту зброю.

— Яку зброю?

— Ну, я думав, то була зброя. Я жалкую, дуже жалкую! Скільки разів казати це тобі!

— Тсс-с, — Ельма притулила палець до губ. — Т-с-с-с!

— Я не боюся, — сказав він. — За моєю спиною стоїть уся Компанія Земних Поселень! — Сем зневажливо пирхнув. — Ці марсіани не наважаться.

— Дивись-но, — сказала Ельма.

Сем подивився на дно мертвого моря і випустив з рук свою мітлу. Коли він підняв її, щелепа у нього одвисла, він затремтів.

— Ельмо, Ельмо, Ельмо! — промовив він.

— Ось вони, — сказала Ельма.

По дну стародавнього моря пливло з десяток високих марсіанських піщаних кораблів з блакитними вітрилами — немов блакитні привиди, немов блакитний дим.

— Піщані кораблі! Та їх же більше немає, Ельмо, більше немає піщаних кораблів.

— Здається, то піщані кораблі, — сказала вона.

— Але ж влада конфіскувала їх усі! Їх знищили, а деякі продали з аукціону. Один лише я в цьому клятому місці маю корабель і вмію ним керувати.

— Більше ніхто, — промовила вона, киваючи на море.

— Швидше тікаймо звідси!

— Чому? — вона не рухалася з місця, не зводячи з марсіанських суден зачарованого погляду.

— Вони уб'ють мене! Швидше в машину!

Ельма не рухалася.

Йому довелося силоміць тягти її за павільйон, де стояли дві машини — вантажна, якою він користувався ще місяць тому, і старий марсіанський піщаний корабель, куплений на аукціоні, яким він протягом останніх трьох тижнів возив припаси по скляному дну моря. Він глянув на свою вантажну машину й раптом згадав: мотор лежав на землі, він морочився над ним уже два дні.

— Навряд чи ми зможемо поїхати на грузовику, — сказала Ельма.

— Є піщаний корабель. Сідай!

— Щоб ти повіз мене в піщаному кораблі? О ні.

— Сідай. Я вмію керувати.

Він штовхнув її всередину, стрибнув сам, сіпнув руль і підняв кобальтово-сині вітрила. Блищали зорі, і блакитні марсіанські кораблі мчали мерехтливими пісками. Семів корабель не рухався, але згадав про піщаний якір і одним рухом втягнув його на судно.

— Нарешті!

Вітер, голосячи, погнав піщаний корабель над дном мертвого моря, над давно занесеними піском містами, повз повалені колони, повз старі доки з мармуру та бронзи, повз мертві міста, де будинки біліли, наче шахові фігури, повз пурпурові підніжжя гір — удалину. Обриси марсіанських кораблів зменшилися.

— Оце я їм показав клас — закричав Сем. — Я доповім про все Ракетній Корпорації. Вона мене захистить! Я ж казав, що нам нічого їх боятися.

— Вони б спинили тебе, якби хотіли, — сказала втомлено Ельма.

Сем засміявся.

— Ет, дурниці. Чого б це вони випустили мене з рук? Ні, вони просто не досить спритні, от і все.

— Справді? — мовила Ельма, кивнувши назад.

Він не обернувся. Його пройняло холодом. Він боявся обернутися. Він відчув, що позаду щось сидить, щось легеньке, як подих холодного ранку, щось блакитне, як дим з горіхових дров у присмерку, щось, наче старе біле мереживо, щось, наче крижаний іній на гострій осоці.

Почувся звук, ніби розбилася пластинка тонкого скла — сміх. Потім тиша. Він обернувся.

На лавці біля румпеля сиділа молода жінка, її зап'ястки були тонкі, мов крижані бурульки, її очі чисті, як місяці, і такі ж великі, спокійні й білі. На неї повівав вітер, і вона струменіла й мінилася, немов течія води, і шовки відпливали од її тендітного тіла блакитним дощем.

— Вернися, — сказала вона.

— Ні.