Марсіанські хроніки - Сторінка 29
- Рей Бредбері -— Ось вона. Подивись-но.
Він підвів очі.
Земля. Вона піднялася над пагорбами, зелена, ніби одшліфований коштовний камінь.
— Добра стара Земле, — любовно прошепотів він. — Добра стара чудова Земле. Своїх зголоднілих синів надішли мені. Як це говориться в тому вірші? Пришли мені своїх голодних. Земле-мамо. Тут на них чекає Сем Паркхіл, сосиски в нього гарячі, булочки теплі, в світлиці заметено. Ну ж бо, Земле, присилай мені свої ракети!
Він вийшов, щоб поглянути на свою оселю. Ось вона перед ним, на дні мертвого моря, красується, ніби щойно знесене яєчко, єдиний осередок світла й тепла на сотні миль безлюдної пустелі. Вона була наче серце, що б'ється у великому темному тілі.
Він дивився на неї вогкими очима, відчуваючи, як до горла йому підкочується клубок.
— Підходьте, — запросив він небесні зорі. — Хто перший в черзі?
— Семе, — сказала Ельма.
В чорному небі щось яскраво спалахнуло.
Спалахнула Земля.
Частина її, здавалося, розлетілась на мільйони шматочків, ніби вибухнула велетенська мозаїка. Хвилину вонаа горіла, капаючи вогнем, втроє більша проти звичайного, а потім пригасла.
— Що воно таке було? — спитав Сем, вдивляючись у зелений вогонь на небі.
— Земля, — відповіла Ельма, згорнувши руки.
— Не може цього бути, це не Земля! Ні, це не Земля! Це неможливо.
— Ти хочеш сказати, це не могла бути Земля? — сказала Ельма, дивлячись на чоловіка. — Зараз це вже не Земля. Ні, це не Земля. Ти це хочеш сказати?
— Не Земля — о ні, це не могла бути Земля! — голосив він.
Він стояв, узявшися в боки, роззявивши рота, втупивши в небо широко розплющені осклілі очі.
— Семе! — гукнула дружина і вперше за ці дні її очі заблищали. — Семе!
Він тупо подивився на неї.
— Ну, що ж, — сказала вона і на мить змовкла, оглядаючись навкруги. Потім жваво кинула собі на руку мокрого рушника. — Більше світла, ввімкни музику, повідчиняй усі двері, Семе. До нас мають прибути нові, клієнти десь за мільйон років. Так, сер, треба бути напоготові.
Сем не поворухнувся.
— Яке вдале місце для сосисочної, — мовила вона, беручи із баночки зубочистку. — Відкрию тобі невеличкий секрет, — прошепотіла вона, нахиляючись до чоловіка. — За всіма ознаками тут має розпочатися мертвий сезон.
ЛИСТОПАД 2005. СПОСТЕРІГАЧІ
Того вечора всі повиходили надвір і задерли голови. Вони залишили все — хто вечерю, хто прання, навіть ті, хто готувався дивитись кіно, — всі повиходили на свої вже не нові ґанки й почали стежити за зеленою зіркою Землі. Вони зробили це підсвідомо, як тільки почули по радіо новину. Там була Земля, на яку насувалася війна, і там були сотні тисяч матерів або бабусь, батьків або братів, тіток, дядьків або двоюрідних братів і сестер. Вони стояли на ґанках і намагались повірити в існування Землі, так само як колись намагались повірити в існування Марса — питання тепер ставилося навпаки. З усіх поглядів Земля для них була мертва: вони не бачили її по три, по чотири роки. Простір був добрим анестезуючим засобом, сімдесят мільйонів миль простору притупляли почуття, присипляли пам'ять, робили Землю безлюдною, стирали минуле, давали цим людям змогу працювати. Але тепер, цього вечора, мертві воскресли. Земля знову залюднилася, прокинулася пам'ять, був званий мільйон імен: що воно робить такий-то на Землі цього вечора? Що там з тим або з іншим? Люди на ганках скоса позирали один на одного.
О дев'ятій годині Земля, здавалося, вибухнула, спалахнула, загорілася.
Люди на ґанках сховали обличчя в долоні, наче намагаючись пригасити полум'я. Вони чекали.
Десь опівночі полум'я згасло. Земля була на місці. По ґанках, ніби осінній вітер, прокотилося зітхання.
— Давно ми не мали звісток од Гаррі.
— Він живий і здоровий.
— Треба буде послати телеграму матері.
— Вона жива й здорова.
— Справді?
— Тільки не хвилюйся.
— Ти гадаєш, вона жива й здорова?
— Авжеж, авжеж. Ходімо спати.
Але ніхто не рушав з місця. Люди повиносили на нічні моріжки пізні вечері, розставили хиткі столи і поволі длубали в тарілках до двох годин, коли заблищало з Землі світлове радіо — азбука Морзе. Люди стежили за могутніми спалахами, які виблискували в далекій космічній далині.
А в с т р а л і й с ь к и йк о н т и н е н тз н и щ е н ов н а с л і д о кв и б у х ус к л а д і ва т о м н и хб о є п р и п а с і в.Н аЛ о с — А н д ж е л е с,Л о н д о нс к и н у т об о м б и.В і й н а.В е р т а й т е с яд о д о м у.В е р т а й т е с яд о д о м у.
Усі повиходили з-за столів.
В е р т а й т е с яд о д о м у. В е р т а й т е с яд о д о м у. В е р т а й т е с яд о д о м у.
— Чи ви одержували що-небудь від вашого брата Теда цього року?
— Ви ж знаєте наші поштові тарифи — п'ять доларів за лист на Землю. Не дуже розженешся.
В е р т а й т е с яд о д о м у.
— У мене не виходить з голови Джейн. Ви ж пам'ятаєте Джейн, мою малу сестричку!
В е р т а й т е с яд о д о м у.
О третій годині холодної ночі власник крамниці дорожніх речей підвів голову. Вулицею йшли люди, багато людей.
— Я навмисно досі не зачиняв крамниці. Що бажає пане?
До світанку всі валізи зникли з полиць.
ГРУДЕНЬ 2006. МОВЧАЗНІ МІСТА
Край мертвого марсіанського моря стояло біленьке мовчазне містечко. Воно було порожнє. На вулицях жодної живої душі. Цілий день в крамницях горіло світло. Двері крамниць були відчинені навстіж, немовби люди вибігали з них, забувши про все. Ніким не читані журнали, приставлені місяць тому з Землі на сріблястій ракеті, жовкли проти сонця на дротяних вітринах перед мовчазними кав'ярнями. Сторінки журналів перегортав вітер.
Місто було мертве. Ліжка в будинках стали порожні й холодні. Тишу порушувало лише гудіння електричних дротів та динамо-машин, що й досі жили самі по собі. Вода бігла у вщерть повні ванни, струменіла по кімнатах на ґанки й лилася вниз на маленькі грядки, напоюючи занедбані квіти. В темних театрах під сидіннями тужавіла жувальна, гумка з відбитками зубів.
З ракетодрому за містом ще й досі тхнуло пальним — недавно звідти злетіла остання ракета на Землю. Якби ви кинули в телескоп-автомат десять центів, то, може, побачили б велику війну, що точилася на тій планеті. Може, ви побачили б, як вибухає Нью-Йорк. Може, видно було б Лондон, вкритий радіоактивним туманом. Може, тоді б вам стало зрозуміло, чому знелюділо це марсіанське містечко. Як швидко люди залишили його? Зайдіть у будь-яку крамницю, натисніть клавіш, і з кас миттю вискочать шухляди, засяють і забряжчать монетами. Ота війна на Землі, очевидно, страшна й затяжна.
Порожніми вулицями містечка, тихо насвистуючи й женучи ногами порожню бляшанку, йшов у глибокій задумі високий худий чоловік. В його очах світилася самотність. Він ворушив у кишенях кістлявими руками, подзвонюючи новенькими десятицентовими монетками. Час від часу він шпурляв монетку додолу. При цьому стримано посміювався й простував далі, сіючи блискучі монети.
Його звали Уолтером Гріпом. Він розробляв золотоносну жилу, живучи в самотній хатині далеко серед блакитних марсіанських гір. Раз на два тижні приходив до міста і шукав спокійну й розумну жінку, яка могла б стати йому за дружину. Вже кілька років він повертався до своєї хатини самотній і розчарований. Тиждень тому він знову прийшов до міста й побачив його безлюдним і покинутим.
Вражений, він ускочив тоді в закусочну, відчинив холодильник і замовив собі потрійний сендвіч з телятиною.
— Одну хвилину! — крикнув він сам собі, кидаючи на руку рушника.
Він щедро нарізав м'яса й хліба, витер стола, запросив себе сісти і довго їв. Потім розшукав магазин безалкогольних напоїв і замовив газованої води. Продавець — Уолтер Гріп — був на диво чемний і відразу ж подав повну склянку.
Він напхав кишені штанів грошима, взяв усі, які знайшов, навантажив дитячий візочок десятидоларовими банкнотами й помчав щодуху містом. Добігши до околиці, Уолтер раптом зрозумів, який він дурень. Гроші йому були непотрібні. Він одвіз їх туди, де взяв, витяг із власного гаманця долар, щоб заплатити за сендвічі, опустив його в касу закусочної і додав двадцять п'ять центів чайових.
Того вечора Гріп побував у турецькій лазні, скуштував соковитого філе з чудовою грибною підливою, імпортного сухого хересу й суниць у вині. Він підібрав собі новий фланелевий костюм і дорогий сірий капелюх, який смішно крутився на його голові. Він опустив монету в автоматичний патефон і послухав "Де ви, старі друзі, любе товариство?". Потім йшов містом і кидав монети в усі автоматичні патефони. Мертві вулиці й ніч сповнилися сумною мелодією, а він гуляв вулицями — високий, худий і самотній, — заклавши руки в кишені, і його кроки озивалися луною в порожніх вулицях.
Але все це було минулого тижня. Він спав у гарному будинку на Марсіанській вулиці, встав о дев'ятій ранку, прийняв ванну і повагом подався до міста — снідати яєчнею з шинкою. Кожного ранку він заморожував тонну м'яса, городини й тістечок з лимонним кремом — такої купи їства йому вистачило б на десять років, аж поки з Землі прилетять ракети, якщо вони коли-небудь прилетять.
А цього вечора він тинявся вулицями, розглядаючи рожевощоких гарних воскових жінок у сяючих вітринах.
Гріп вперше по-справжньому зрозумів, яке мертве місто. Він налив собі кухоль пива і тихо заплакав.
— Та я ж зовсім самотній, — промовив він.
Гріп зайшов до кінотеатру "Еліта", — показати собі фільм, щоб хоч ненадовго відігнати думки про самотність. Порожній кінотеатр скидався на гробницю, сірі чорні привиди ворушилися на широкому екрані. Здригнувшись, він вискочив із цього страшного місця.
Він вирішив повернутися додому, і тепер ішов, майже біг серединою якоїсь вулиці, коли враз почув телефонний дзвінок.
Гріп прислухався.
— В чиємусь домі дзвонить телефон, — сказав вії прямуючи далі. — Комусь треба було б зняти трубку.
Він сів на край тротуару і спроквола зняв черевика щоб викинути камінець.
— Комусь! — вигукнув вій, схопившись на ноги. — Мені! Господи милосердний, що це таке зі мною! — несамовито скрикнув і крутнувся, озираючись на всі боки. — В якому домі? В тому!
Гріп помчав через газон, збіг сходами, вбіг у темний хол.
Схопив телефонну трубку.
— Алло! — гукнув він.
Ту-у-у.
— Алло, алло!
Трубку вже повісили.
— Алло! — він кинув трубку на місце.