Маятник Фуко - Сторінка 8

— Звичайно, що з кінця. Точніше, справа наліво. Бельбо вніс у комп'ютер ім'я Бога, транслітероване латинськими літерами, з голосними, звичайно, але оскільки саме слово було єврейське, він написав його справа наліво. Він увів не слово ІАНVЕН, — як це я раніше не здогадався, — а НЕVНАІ. Звичайно, що в такому разі порядок перестановок зміниться.

Отже, мені треба було рахувати з кінця. Я знову спробував обидва імені.

Нічого не сталося.

Усе це невірно. Я вперто чіплявся за елегантну, але хибну гіпотезу. Таке може статися з кожним ученим.

Ні, не те що з кожним ученим. Будь з ким. Хіба ми не помітили ще місяць тому, що останнім часом вийшло принаймні три романи, головний герой яких шукав у комп'ютері імені Бога? Бельбо не повівся б так банально. А крім того, коли вибираєш пароль, слід узяти щось таке, що легко згадати, що можна наклацати легко, майже інстинктивно. Уявіть собі, ІНVНЕА! Йому б довелося застосувати до Темури Нотарікон і вигадати акростих, щоб запам'ятати пароль. Щось на зразок "Імельда Гідно Відімстила Прамову Екзекуцію на Автодафе..."

А крім того, чому Бельбо мав би думати по-кабалістичному, як Діоталлеві? Його переслідував План, а у План ми вклали стільки інших компонентів — Розенкройцери, Синархія, Гомункулуси, Маятник, Вежа, Друїди, Еннойя...

Еннойя... Я згадав Лоренцу Пеллеґріні. Простягши руку, я обернув фото, від чого стримався був раніше. Я намагався позбутися настирливої думки, спогаду про той вечір у П'ємонті... Я наблизив фото до очей і прочитав присвяту. Вона говорила: "Адже я перша і остання. Я шанована й зненавиджена. Я свята і повія. Софія".

Цей напис був зроблений, мабуть, після вечірки у Рікардо. Софія, шість літер. А чому б не анаграмувати їх? Це я мислив викривлено. Бельбо кохає Лоренцу, він кохає її тому, що вона така, як є, а вона — це Софія, Мудрість; і подумати тільки, що вона, в цю хвилину, хтозна... Ні, все навпаки, Бельбо мислить ще викривленіше. Мені пригадалися слова Діоталлеві: "У другій ефірі темний Алеф перетворюється на Алеф світляний. З Темної Точки виринають літери Тори, приголосні становлять тіло, а голосні — подих, і разом вони супроводжують спів праведника. Коли мелодія знаків рухається, разом з нею рухаються приголосні та голосні. З них виникає Хохма, Мудрість, Знання, первинна ідея, в якій, наче в скрині, міститься все, готове розгорнутися у світотворенні. У Хохмі міститься сутність усього того, що настане потім..."

І хто ж був такий Абулафія, з його секретним резервом файлів? Скринею, що містила все те, що Бельбо знав чи гадав, що знав, його Софією. Він вибирає таємне ім'я, що править за ключ до глибин Абулафії, об'єкта — єдиного — його залицянь, проте, залицяючись до нього, він водночас думає про Лоренцу; він шукає слова, яке може завоювати Абулафію, але яке також може бути йому за талісман для завоювання Лоренци; він хотів би проникнути в серце Лоренци і зрозуміти його так, як він проникає в серце Абулафії, він хоче, щоб Абулафія був непроникний для всіх інших, як Лоренца непроникна для нього, він дурить сам себе, гадаючи, ніби оберігає, знає і здобуває таємницю Лоренци подібно до того, як володіє таємницею Абулафії...

Я вигадував собі пояснення і мав ілюзію, що воно слушне. Все як у Плані: я брав свої бажання за реальність.

Та що був п'яний, то знову сів за клавіатуру і вибив SOPHIA. Машина чемно перепитала мене: "Знаєш пароль?" Безмозка машино, ти не хвилюєшся навіть при думці про Лоренцу.

6

Худа Леон вдався до перестановок літер та складних варіацій І нарешті вимовив їм 'я, яке є Ключем,

Дверима, Луною, Господарем і Палацом...

X. Л. Борхес, Голем

І тоді, з ненависті до Абулафії, на енне тупе запитання ("Знаєш пароль?") я відповів: "Ні".

* * *

Екран почав заповнюватися словами, рядками, кодами, цілими водоспадами текстів.

Я відкрив таємницю Абулафії.

Мене так схвилювала перемога, що я навіть не запитав себе, чому Бельбо вибрав саме це слово. Тепер я знаю, і знаю, що у хвилину прояснення він зрозумів те, що зараз розумів я. Але у четвер я думав лише про те, що переміг.

Я пустився танцювати, плескати руками, співати переможну пісню. Відтак зупинився і пішов до ванної кімнати вмитися. Повернувшись, я поставив на друк спершу останній файл, написаний Бельбо перед його втечею до Парижа. А поки принтер невтомно тарахкотів, я пожадливо накинувся на їжу й знову налив собі віскі.

Коли принтер зупинився, я почав читати, і те, що я читав, уразило мене до краю; я ще не міг вирішити, що воно таке переді мною — незвичайні відкриття чи маячня? Що ж я, властиво кажучи, знав про Якопо Бельбо? Що я зрозумів у ньому за ті два роки, коли майже щодня працював з ним пліч-о-пліч? Наскільки я міг довіряти щоденникові людини, яка, згідно з її власним визнанням, писала за виняткових обставин, затуманена алкоголем, тютюном, страхом, позбавлена протягом трьох днів будь-якого контакту зі світом?

* * *

Була вже ніч, ніч проти двадцять першого червня. У мене сльозились очі. Від самого ранку я вдивлявся у цей екран і в крапчастий мурашник, що виходив з принтера. Чи правда те, що я прочитав, чи ні, все ж Бельбо сказав, що наступного ранку зателефонує. Мені слід було дожидати тут. Мені паморочилось у голові.

Я пішов, хитаючись, у спальню і безсило впав одягнений на досі розстелене ліжко.

* * *

Десь близько восьмої я прокинувся з глибокого, в'язкого сну і спершу не усвідомлював, де перебуваю. На щастя, залишилась ще бляшанка кави, і я випив кілька чашок. Телефон не дзвонив, я не відважувався зійти вниз, щоб купити чогось, боючись, що саме в ті хвилини зателефонує Бельбо.

Я повернувся до комп'ютера і почав видруковувати інші дискети, у хронологічному порядку. Я виявив ігри, вправи, розповіді про події, про які я знав, але які, описані з погляду Бельбо, теж постали переді мною в іншому світлі. Я виявив шматки щоденника, визнання, літературні спроби, зафіксовані з гіркою дріб'язковістю людини, яка знає, що вони приречені на невдачу. Я знайшов нотатки, портрети знайомих мені осіб, але тепер вони постали переді мною з іншим обличчям — лиховіснішим, чи просто лиховіснішим став мій погляд, моє намагання скласти випадкові натяки в остаточну, страхітливу мозаїку?

Передовсім я знайшов цілий файл, де були зібрані лише цитати, взяті з книжок, прочитаних Бельбо останнім часом, я впізнавав їх з першого погляду, скільки подібних текстів ми перечитали за останні місяці... Вони були пронумеровані: всього сто двадцять. Це число не було випадковим, а якщо й так, то цей збіг непокоїв. Але чому саме ці цитати, а не інші?

* * *

Зараз я перечитую тексти Бельбо і думаю про всю цю історію, яку вони нагадують мені, лише у світлі цього файла. Я перебираю ці витяги, немов намистини єретичного разка, усвідомлюючи, що, може, котрась із них могла стати для Бельбо сигналом тривоги, шляхом до порятунку.

Чи я вже більше не здатний відрізнити здорового глузду від некерованого розуму? Я намагався переконати себе, що моє нове трактування правильне, але хіба не цього ранку хтось сказав мені, і то був не Бельбо, що я несповна розуму?

* * *

Над обрієм, з-поза Брікко, повільно сходить місяць. Старий будинок заселений дивним шелестінням, може, то шашіль або миші, або ж привид Аделіно Канепи... Я не наважуюся перейти через коридор, сиджу в кабінеті дядька Карло і виглядаю у вікно. Час від часу виходжу на терасу, аби подивитись, чи не спинається хтось на пагорб. Мені здається, що я в якомусь фільмі, як це жахливо: "Вони надходять..."

* * *

І все ж у цю вже літню ніч пагорб здається таким мирним.

* * *

Куди багатшими на пригоди, непевними, божевільними були події, які я перебирав у своїй голові, щоб обдурити час і тримати себе в руках того вечора, від п'ятої до десятої, чекаючи навстоячки у перископі, повільно і м'яко, наче в афро-бразилійському ритмі, розминаючи ноги, щоб відновити кровообіг!

Я пригадував останні роки, віддаючись заколисливому чарові atabaques... Може, для того, щоб змиритися з відкриттям, що наші фантазії, які виникли як механічна гра, зараз, у цьому храмі механіки, перетворилися на ритуал, володіння, появу та панування Ешу?

* * *

Того вечора у перископі в мене не було жодного доказу, що те, що мені відкрилось у роздруківках, правда. Я ще міг захиститися сумнівом. Може, найпізніше опівночі я зрозумію, що приїхав до Парижа і заховався, наче злодій, у невинному музеї техніки лише тому, що тупоголово вклепався в таку собі організовану для туристів макумбу і піддався гіпнозові perfumadores та ритмам pontos...

І моя пам'ять раз у раз пробувала то розвіяти чари, то відчути жалість, то сумніватися, відтворюючи цю мозаїку, і зараз, коли я з яснішим розумом роздумую над тим, що думав тоді, відтворюючи у пам'яті документи, прочитані в шаленому ритмі минулого дня, того самого ранку в аеропорту і під час подорожі до Парижа, мені хотілося б зберегти цей стан душі, це хитання між фантастичною ілюзією та передчуттям пастки.

Я намагався сам для себе з'ясувати причини тої безвідповідальності, з якою я, Бельбо, Діоталлеві додумалися переписати світ і — як сказав би мені Діоталлеві — відкрити ті частини Книги, які були викарбувані білим вогнем у проміжках, залишених комахами з чорного вогню, що населяли, роблячи її позірно видимою, Тору.

* * *

І зараз я тут, досягнувши — сподіваюсь — спокою душі та Amor Fati і намагаючись відтворити історію, яку я пригадував, сповнений неспокою (і сподівання, що все виявиться неправдою), у перископі два вечори тому, прочитавши її на два дні раніше у помешканні Бельбо і переживши її, певною мірою не усвідомлюючи цього, протягом останніх дванадцяти років, метаючись між віскі Піладе та пилюкою видавництва "Ґарамонд".

3. БІНА

7

Не сподівайтеся занадто багато від кінця світу.

Stanislaw J. Lec, Aforyzmy. Fraszki, Krakow,

Wydawnictwo Literackie, 1977, "Mysli Nieuczesane"

Вступити до університету через два роки після шістдесят восьмого — це однаково, що бути прийнятим до Академії Сен-Сір у 1793 році. Маєш враження, що народився не в той рік. З іншого боку, Якопо Бельбо, старший від мене принаймні на п'ятнадцять років, переконав мене згодом, що таке відчуття мають усі покоління. Людина завше народжується не під тим знаком, і жити у світі гідно означає день за днем виправляти власний гороскоп.

Гадаю, що люди, якими ми стаємо, постають із того, чого ми навчилися від наших батьків у ті хвилини, коли вони не намагалися нас виховувати.