Маятник Фуко - Сторінка 10

Я зрозумів істину через багато років, побачивши, як грає Лоренца Пеллегріні. Спочатку я її не помітив, вона потрапила у поле мого зору, коли одного вечора я спробував простежити за поглядом Бельбо.

* * *

Бельбо завжди сидів у барі з таким виглядом, ніби заглянув сюди лише мимохідь (він був тут завсідником уже принаймні десять років). Він часто втручався у розмови за шинквасом чи за одним зі столиків і майже завжди кидав репліку, яка заморожувала весь ентузіазм, про що б не говорилося.

Він умів це робити ще й іншим методом, запитанням. Хтось розповідав про якийсь факт, привертаючи увагу загалу, а Бельбо дивився на співрозмовника своїми завжди трохи неуважними блідо-зеленими очима, тримаючи склянку на висоті стегна, ніби вже давно забув про неї, і запитував: "Невже все справді так і було?" Або ж: "Він що, серйозно це сказав?" Не знаю чому, але тут у кожного, включно з оповідачем, починали з'являтися сумніви щодо справедливості розповіді. Мабуть, то п'ємонтська інтонація робила його твердження запитальними, а його запитання — насмішкуватими. Бельбо мав властиву п'ємонтцям звичку говорити, майже не дивлячись співрозмовникові у вічі, але й не відводячи погляду. Погляд Бельбо не свідчив про байдужість до розмови. Просто він блукав, несподівано вказуючи на якусь не враховану тобою точку простору, де паралелі сходилися, і в тебе з'являлось відчуття, що раніше ти по-дурному зосереджував свою увагу на точці, яка не мала ніякого значення.

Але річ не тільки у погляді. Одним жестом, одним вигуком Бельбо вдавалося перевести тебе в інший вимір. Скажімо, ти щодуху намагаєшся довести, що Кант справді здійснив коперниківську революцію в сучасній філософії, і за це твердження ручаєшся своїм майбутнім. Бельбо, сидячи перед тобою, міг раптом глянути на свої руки, або зосередити погляд на коліні, чи примкнути повіки з ледь помітною етруською усмішкою, або ж застигнути на якусь мить з відкритим ротом, утупившись очима у стелю, а тоді промимрити: "Еге ж, звичайно, цей Кант..." Або ж, іще відвертіше замахуючись на всю систему трансцендентального ідеалізму: "Хм. Невже йому справді хотілося зчиняти весь цей галас..." Відтак він співчутливо дивився на тебе, ніби то не він, а ти порушив чари, і заохотливо промовляв: "Та кажіть, кажіть. Адже, звичайно, щось у цьому є, щось таке, що... Цей добродій мав голову на в'язах".

Іноді, охоплений обуренням, він втрачав самовладання. Та оскільки єдиним, що викликало у нього обурення, був брак самовладання в інших, його втрата самовладання у відповідь була чисто внутрішньою і мала чисто регіональний вираз. Він стискав губи, звертав погляд до неба, тоді опускав його, схиливши голову трохи ліворуч і вниз, й півголосом промовляв: "Ма gavte 1а nata". Тим, хто не знав цього п'ємонтського виразу, він іноді пояснював: "Ма gavte 1а nata — означає вийми корок. Так говорять комусь, кого розпирає самовдоволення. Припускається, що такий фізіологічно ненормальний стан спричинений корком, устромленим йому в зад. Якщо його вийняти — псссссссст — ця особа повернеться до нормального людського стану".

* * *

Цими своїми зауваженнями він умів привести тебе до усвідомлення марноти всього сущого, і це мене зачарувало. Але в той час я дійшов хибного висновку, адже у цьому вбачав взірець безмежного презирства до банальності чужих істин.

Лише тепер, проникнувши в Абулафію, а воднораз і в душу Бельбо, я збагнув: те, що мені видавалося браком ілюзій і що я вважав його життєвим принципом, насправді було певною формою меланхолії. Його приглушена інтелектуальна розпусність приховувала розпачливу спрагу абсолюту. Цього не можна було збагнути з першого погляду, адже Бельбо надолужував хвилини втечі, вагання, відірваності хвилинами, коли він тішився розмовою, з веселою невірою створюючи альтернативні абсолюти. Так було, коли він разом з Діоталлеві складав підручники з неможливих дисциплін, створював світи навиворіт, вигадував бібліографічні химери. Бачачи його запал і красномовство при створенні цієї раблезіанської Сорбонни, неможливо було зрозуміти, наскільки він страждав від свого вигнання з факультету теології, справжньої теології.

Пізніше до мене дійшло, що я свідомо викреслив адресу цього факультету з пам'яті, тоді як він її загубив і через це ніяк не міг знайти собі спокою.

* * *

У файлах Абулафії я знайшов чимало сторінок псевдощоденника, які Бельбо довірив дискетам, певний, що не зраджує свого не раз підтверджуваного покликання простого глядача цього світу. Деякі мають давню дату, очевидно, він переписав свої старі нотатки — з ностальгії або сподіваючись якось їх використати. Інші датуються останніми роками, відколи Абу потрапив йому до рук. Він писав задля механічної гри, щоб подумати на самоті над власними помилками; він переконував себе, що не "творить", адже творчість, навіть якщо її плодом є помилка, народжується з любові до когось, хто не є нами. Але Бельбо, не помічаючи цього, перейшов межу. Він робив те, чого ніколи не хотів робити, — він творив: його ентузіазм щодо Плану народився саме з цієї потреби написати Книгу, яка, можливо, складалася б виключно з грубих, навмисних помилок. Поки ти сидиш, зіщулившись, у власній порожнечі, ще можна вважати, що перебуваєш у співзвуччі з Єдиним, але тільки-но берешся замішувати глину, нехай навіть електронну, ти вже став деміургом, а хто починає заходжуватися коло творення світу, вже заплямував себе помилкою і злом.

FILENAME: ТРИ ЖІНКИ У МОЄМУ СЕРЦІ...

Це так: toutes les femmes que j'ai rencontrèes se dressent aux horizons — avec les gestes pitieux et les règards tristes des sèmaphores sous la pluie...

Високо ж ти цілишся, Бельбо. Перше кохання, Пречиста Діва. Мама співає, тримаючи мене на колінах, немов хоче заколисати, хоч я вже більше не потребую колискової, але я просив, щоб вона співала, бо люблю її голос і лавандовий запах її грудей: "О царице Небес — така чиста і така прекрасна — слава тобі, о дочко, царице, служителько — слава тобі, матір нашого Спасителя".

Цілком природно: перша жінка мого життя не була моєю — як, зрештою, й будь-чиєю. Я відразу закохався в єдину жінку, здатну обійтися без мене.

Потім Марілена (Марилена? Мері Ліна?). Ліричний опис сутінків, золоте волосся, великий блакитний бант, я стою із задертим носом перед лавкою, а вона ступає, не втрачаючи рівноваги, по краю опертя, руки широко розставлені, щоб не схибнутися (яке захопливе серцебиття), спідничка, що легко пурхає навколо її рожевих стегон. У вишині, недосяжна для мене.

Замальовка: того самого вечора мама посипає борним тальком рожеве тільце моєї сестри, я запитую, коли нарешті у неї з'явиться пісюнчик, а мама відкриває мені таємницю, що у дівчаток пісюнчик не з'являється, вони залишаються без нього. І тут я раптом знову бачу Мері Ліну, білизну трусиків, що визирають з-під розмаяної блакитної спіднички, і розумію, що вона білява і гордовита і недосяжна, бо інша. Жодні стосунки неможливі, вона належить до іншої раси.

Третя жінка відразу запалась у безодню. Вона тільки-но померла уві сні, бліда Офелія поміж квітами у своїй дівочій труні, а тим часом священик читає їй заупокійні молитви, і тут вона раптом підводиться на катафалку, насуплена, бліда, мстиво підносить пальця догори і потойбічним голосом промовляє: "Отче, не моліться за мене. Цієї ночі перед сном у мене з'явилась нечиста думка, єдина у моєму житті, і тепер я проклята навіки". Треба знайти книжку для першого причастя. Там була така ілюстрація чи я сам усе вигадав? Звичайно, вона померла, думаючи про мене, нечистою думкою був я, адже я бажав Мері Ліну, недоторканну, бо вона іншої породи й іншого призначення. Я винен у її проклятті, я винен у проклятті будь-кого, хто проклятий; цілком справедливо, що ці три жінки не були моїми: це покара за те, що я їх хотів.

Я втрачаю першу, бо вона у раю, другу — бо вона тужить у чистилищі, бо у неї ніколи не виросте прутень, а третю — бо вона у пеклі. З богословського погляду досконало. Все це вже було написано.

Але є ще історія Чечілії, а Чечілія була цілком земна. Я думав про неї перед сном: я уявляв собі — ось я піднімаюсь на пагорб, щоб піти по молоко на ферму, а партизани з пагорба навпроти стріляють у вартівню, я біжу рятувати її, визволяючи від ватаг чорних розбійників, що переслідують її, погрожуючи автоматами... Білявіша за Мері Ліну, тривожніша за дівчину в труні, чистіша й стриманіша за Богоматір. Чечілія жива і приступна, варто було зробити один крок — і я міг навіть поговорити з нею, я був певний, що вона може покохати когось моєї породи, і вона таки кохала одного, його звали Папі, у нього було біляве наїжене волосся на невеликому черепі, він був на рік старший за мене і мав саксофон. А в мене не було навіть сурми. Я ніколи не бачив їх разом, але в недільній школі всі перешіптувалися, штурхаючи один одного ліктем і хихочучи, про те, що вони займаються коханням. Вони, звичайно, брехали, ці малі селюки були любострасні, як козли. Вони натякали, що вона (вона, Марилена Чечілія, цариця і служителька) була настільки доступною, що хтось того доступу таки домігся. У кожному разі — це вже четвертий — я опинявся поза грою.

Можна написати роман про таку історію? Може, я повинен написати про жінок, яких цураюся, бо вони можуть бути моїми. Або могли бути. Моїми. А може, це та сама історія.

У всякому разі, якщо ти навіть не знаєш, про яку історію йдеться, краще редагувати книги з філософії.

9

У правій руці вона стискала позолочену сурму.

Johann Valentin Andreae,

Die Chymische Hochzeit des Christian Rosencreutz,

Strassburg, Zetzner, 1616, 1

У цьому файлі я натрапив на згадку про сурму. Позавчора у перископі я ще не знав, наскільки це важливо. Вона згадувалась лише раз, та й то дуже невиразно і мимохідь.

Протягом довгих пообідніх годин у видавництві "Ґарамонд" Бельбо, коли йому набридав рукопис, іноді підводив очі від паперів і, намагаючись розважити і мене, заклопотаного за столом напроти упорядковуванням за сторінками старих ґравюр з Усесвітньої виставки, віддавався спогадам — заздалегідь приготувавшись відразу опустити завісу, тільки-но у нього з'явиться підозра, що я сприймаю його надто серйозно.