Маятник Фуко - Сторінка 11

Він згадував власне минуле, але лише як приклад, щоб засудити якусь життєву марноту.

— Я питаю себе, чим усе це закінчиться, — сказав він одного дня.

— Ви маєте на увазі присмерк Заходу?

— Він поринає у присмерк? Зрештою це його ремесло, чи не так? Ні, я маю на увазі тих людей, що пишуть. Третій рукопис за тиждень — один про візантійське право, другий про Finis Austriae, а третій про сонети Баффо. Речі досить різноманітні, вам не здається?

— Ваша правда.

— Гаразд, а що ви скажете на те, що у всіх раніше чи пізніше з'являються Жадання і Предмет любові? Це така мода. Я ще розумію Баффо, але візантійське право...

— А ви ці рукописи викиньте у кошик.

— Та ні, ці замовлення вже повністю фінансовані Національною радою досліджень, і вони зрештою не з найгірших. Щонайбільше викличу цих трьох і запитаю, чи не можна опустити деякі рядки. Інакше вони виставлять себе на посміховисько.

— А що може бути предметом любові у візантійському праві?

— Ну, завжди знайдеться спосіб його туди встромити. Звичайно, якщо у візантійському праві й був якийсь предмет любові, то зовсім не той, про який говорить цей автор. Він ніколи не буває тим.

— Тим — чим?

— Тим, чим ти вважаєш. Одного разу — мені, мабуть, було п'ять чи шість років — мені наснилося, що я маю сурму. Позолочену. Знаєте, один з тих снів, у яких відчуваєш, як мед тече тобі по жилах, щось на кшталт нічної полюції ще перед дозріванням. Гадаю, я ніколи не був такий щасливий, як у тому сні. Більше ніколи. Звичайно, прокинувшись, я усвідомив, що сурми нема, і почав гірко плакати. Я плакав цілий день. Довоєнний світ — це було десь у тридцять восьмому році — був нужденний. Сьогодні, якби у мене був син і якби я бачив його у такому розпачі, я б сказав йому: ходімо, я куплю тобі сурму — йшлося про іграшку, вона б не коштувала багато. Але моїм батькам це навіть не спало на думку. Витрачання грошей було тоді справою серйозною. Не менш серйозною справою було навчати дітей, що вони не можуть мати всього, чого хочуть. Я не люблю супу з капустою, вередував я — і це була правда, їй-богу, капуста в супі викликала у мене огиду. Але мені ніколи не казали — гаразд, сьогодні супу не їстимеш, з'їси лише другу страву (ми були не такі вже й бідні, у нас була перша страва, друга, і фрукти). Нічого подібного, треба було їсти те, що було на столі. Хіба що, як компроміс, бабуся бралася виймати капусту з моєї тарілки, потрохи, ниточка за ниточкою, черв'ячок за черв'ячком, і я мусив їсти очищений таким чином суп, ще огидніший, ніж раніше, і навіть цієї поступки мій батько не схвалював.

— А сурма?

Він поглянув на мене з ваганням:

— Чому вас так цікавить сурма?

— Мене не цікавить. Це ви почали говорити про сурму з приводу предмета любові, який зрештою виявляється не тим...

— Сурма... Того вечора мали приїхати дядько з тіткою з ***, у них не було дітей, і я був їхнім улюбленим небожем. Бачачи, як я тужу за тим привидом сурми, вони сказали, що беруть усе на себе, наступного дня ми підемо до крамниці, де є цілий прилавок з іграшками, просто казка, і там я знайду таку сурму, яку захочу. Я цілу ніч не спав і не знаходив собі місця цілий наступний ранок. Пополудні ми пішли до крамниці, там були сурми принаймні трьох типів, виготовлені, мабуть, із бляхи, але мені вони здавалися справжніми концертними інструментами. Там був військовий ріжок, розсувний тромбон і одна псевдосурма, з мундштуком, золотавого кольору, але мала вона також клавіші, як саксофон. Я не знав, котру вибрати, і, можливо, занадто довго думав. Я хотів їх усі, а враження було таке, що не хочу жодної. А тим часом, гадаю, тітка з дядьком встигли глянути на етикетки з цінами. Вони не були скупі, але у мене склалося враження, що найдешевшим видався їм пластиковий кларнет, весь чорний, зі срібними клавішами. "А може, тобі більше подобається оце?" — запитали вони. Я подув у нього, він поважно мекнув, я переконував себе, що він чудовий, але насправді думав про те, що тітка з дядьком хочуть, аби я вибрав кларнет, бо він менше коштує, сурма, мабуть, коштувала купу грошей, і я не міг вимагати від них такої жертви. Мене завжди вчили, що коли тобі дають щось таке, що тобі подобається, ти повинен спершу відповісти — ні, дякую, і не один раз, а сказавши ні, дякую, не простягати відразу руку, а зачекати, поки той, хто дає, не наполягатиме, не казатиме: прошу тебе. Тільки тоді вихований хлопчик здається. Тому я сказав, що я, мабуть, справді не хочу сурми, мені, мабуть, підійде й кларнет, якщо їм так краще. І я дивився на них знизу догори, сподіваючись, що вони наполягатимуть. Але вони, вічна їм пам'ять, не наполягали. Вони зраділи, що можуть купити мені кларнет, оскільки — сказали вони — він мені більше подобається. Відступати було запізно. І в мене з'явився кларнет.

Він подивився на мене з підозрою:

— Ви хочете знати, чи мені більше не снилася сурма?

— Ні, — сказав я, — я хочу знати, що є предметом любові.

— Хм, — сказав він, знову беручись гортати рукопис, — вас теж переслідує цей предмет любові. Такими штуками можна маніпулювати як завгодно. Та ба... А якби мені таки купили сурму? Хіба б я справді став щасливим? Що ви на це скажете, Казобоне?

— Ви, мабуть, бачили б уві сні кларнет.

— Ні, — завершив він сухо. — Кларнет я тільки мав. Не думаю, що я будь-коли на ньому грав.

— Грав чи бачив уві сні?

— Грав, — сказав він, карбуючи слова, і, не знаю чому, я відчув себе блазнем.

10

І нарешті з vinum більш нічого не можна кабалістично вивести, окрім VIS NUMerorum, і від цих чисел залежить ця Магія.

Cesare della Riviera, Il Mondo Magico degli Eroi,

Mantova, Osanna, 1603, pp. 65 — 66.

Але я розповідав про свою першу зустріч з Бельбо. Ми знали один одного з вигляду, перекидаючись репліками у Піладе, та я майже нічого про нього не знав, лише те, що він працював у видавництві "Ґарамонд", а деякі книжки цього видавництва мені потрапляли до рук, коли я вчився в університеті. Видавництво невелике, але серйозне. Юнака, що закінчує писати дипломну роботу, завжди приваблює людина, яка працює в науковому видавництві.

— А ви чим займаєтесь? — запитав він мене одного вечора, коли ми обидва сперлися на ріг цинкового шинквасу, затиснуті святковою юрбою. То був період, коли всі говорили один одному "ти", студенти професорам і професори студентам. Не кажучи вже про відвідувачів Піладе. "Постав мені сто грамів", — звертався студент у штормівці до головного редактора великої газети. Наче в Петербурзі за часів молодого Шкловського. Усі Маяковські й жодного Живаго. Бельбо не уникав цього загального тикання, але було очевидно, що він це робить із підкресленим презирством. Він тикав, аби показати, що хоч відповідає вульгарністю на вульгарність, але між панібратством і справжньою близькістю лежить безодня. Дуже рідко я бачив, як він звертається на "ти" з приязню або з почуттям. Так він звертався лише до небагатьох людей, до Діоталлеві та деяких жінок. Тим, кого він поважав, але знав віднедавна, він говорив "ви". Так звертався він і до мене весь той час, коли ми працювали разом, і я цінував цей привілей.

— А ви чим займаєтесь? — запитав він мене, і тепер я знаю, що він сказав це з симпатією.

— У житті чи в цьому театрі? — мовив я, натякаючи на велику сцену Піладе.

— У житті.

— Вчуся.

— Ходите до університету чи таки вчитеся?

— Ви не повірите, але ці дві речі не суперечать одна одній. Я закінчую писати дипломну роботу про тамплієрів.

— Який жах, — сказав він. — Це ж, далебі, заняття для божевільних.

— Я вивчаю справжніх тамплієрів. Документи про процес. А що ви про них знаєте?

— Я працюю у видавництві, а до будь-якого видавництва приходять мудреці й божевільці. Обов'язки редактора у тому, щоб з першого погляду впізнати божевільного. Той, хто витягує на світ Божий тамплієрів, майже завжди божевілець.

— І не кажіть. Ім'я їм легіон. Але, мабуть, не всі божевільні говорять про тамплієрів. А як ви інших впізнаєте?

— Це мій фах. Зараз я вам поясню, ви ще такий молодий. До речі, як вас звуть?

— Казобон.

— Хіба не так звали одного персонажа з Middlemarch?

— Не знаю. В кожному разі, так називався, здається, один філолог доби Відродження. Але ми не родичі.

— Ще щось вип'єте? Ще дві, Піладе, спасибі. Отже. На світі є кретини, недоумки, ідіоти і божевільці.

— А крім них є ще хтось?

— Авжеж, нас двоє, приміром. Або принаймні — не хочу нікого образити — я. Але загалом будь-хто, якщо добре придивитись, належить до однієї з цих категорій. Кожен з нас час від часу буває кретином, недоумком, ідіотом або божевільцем. Можна сказати, що нормальна людина — це та, у якої всі ці складники, ці ідеальні типи змішані розумним чином.

— Idealtypen.

— Чудово. Ви ще говорите і по-німецькому?

— П'яте через десяте, щоб розбиратися у бібліографії.

— У мої часи той, хто знав німецьку, університетів не закінчував. Він жив з того, що знав німецьку. Гадаю, сьогодні таке буває з тими, хто знає китайську.

— Я не знаю її достатньо, тож мушу закінчити університет. Але повернімось до вашої типології. Хто такий геній, Ейнштейн, приміром?

— Геній — це той, хто здатний запаморочливим чином жонглювати одним з компонентів, живлячи його іншими. — Він випив і сказав: — Добривечір, люба. Що, знову пробувала накласти на себе руки?

— Ні, — відповіла дівчина, що проходила повз нас, — я зараз у колективі.

— Молодчина, — відказав їй Бельбо і повернувся до мене: — Бувають і колективні самогубства, чи не так?

— А як там щодо божевільних?

— Сподіваюсь, ви не взяли моєї теорії за чисту монету. Я зовсім не хочу робити лад у Всесвіті. Я пояснюю, хто такий божевілець для видавництва. Це теорія ad hoc, домовились?

— Домовились. Тепер плачу я.

— Гаразд. Піладе, будь ласка, менше льоду. А то віскі відразу потрапить у кров. Так от. Кретин навіть не розмовляє, він слиниться і заїкається. Через брак координації рухів він здатен заквацяти собі морозивом чоло. Він заходить через обертові двері з протилежного боку.

— Як це?

— Йому це вдається. На те він і кретин. Нас він не цікавить, його можна впізнати відразу, й він не ходить по видавництвах. Даймо йому спокій.

— Даймо.

— Бути недоумком складніше. Це громадська поведінка. Недоумок це той, хто говорить завжди поза склянкою.

— У якому розумінні?

— Ось так, — він згори вниз тицьнув пальцем у шинквас біля своєї склянки.